Якось Скотт казав мені, що десь у Брукліні мешкають його мати та молодша сестра. Господи, як же боляче все це буде пережити! Може, відразу засунути руку в деревоподрібнювач, щоб не мучитися?

— Так сер, обов'язково, — відповіла я.

— Знаю, що це — найнеприємніша й найболючіша частина вашої роботи, — сказав Даргем, по-батьківськи плескаючи мене по плечу. — Але, гадаю, краще зробити це ще до того, як хтось пробовкне ім'я Скотта телевізійникам та газетярам. Я гадаю також, що буде ліпше, коли родина почує цю страшну звістку від когось із його колег. А потім до них з'їжджу я. Щоб хоч якось пом'якшити удар.

— Розумію, сер, — сказала я.

Комісар зітхнув.

— Утім, найважче доведеться його дружині, — промовив він похмуро. — Я вже не кажу про його трьох дітлахів.

Отже, Скотт був одружений?!

Мої ноги враз обм'якли, але завдяки зусиллям волі я змусила себе встояти.

Одружений, та ще й мав трьох дітей?

Він ніколи не говорив мені про це — однозначно.

Ні про дружину, ні про дітей. А казав натомість, що є найпоказнішим і найперспективнішим нареченим у всій поліції Нью-Йорка.

— Розумію, — вів далі комісар. — Ситуація дуже непроста. Сьогодні вночі сталася велика трагедія. Брук, дружині Скотта, лише двадцять шість років, одній дитині чотири, другій — два, а третя — взагалі немовля.

Ще одне батьківське поплескування по плечу означало, що наша аудієнція добігла кінця. У мене виникла підозра, що таке батьківське поплескування входить до набору обов'язкових тестів для претендентів на підвищення.

— Адресу Скотта має ваш шеф, — сказав на завершення комісар. — Працюйте, детективе Стілвел. Щасти вам!

Приблизно через двадцять хвилин після того, як ми з Майком залишили комісара в штабному автобусі, наше авто зупинилося біля чепурненького будиночка в голландському колоніальному стилі, розташованого посеред довгої низки схожих споруд.

Усі вікна помешкання родини Тайєрів були темні. Вкриту плитками доріжку, що вела крізь коротко підстрижений газон, облямовували красиві яскраві квіти.

У кінці короткої під'їзної алеї я побачила дитячий баскетбольний щит. Заледве відірвавши від нього погляд, я зиркнула на годинник. Була майже четверта ранку.

«Хвилиночку», — наверзлася мені в голову божевільна думка. — «А з якої речі я буду заходити в той будинок? Можна просто взяти й піти, хіба ж ні? Про все забути. Забути, що я коп. Що я теж заміжня. Узяти й начхати на умовності та обов'язки. Тим паче, що я опинилася зараз на роздоріжжі. Ось візьму й утечу до якогось монастиря й буду там сир виробляти. А чому б ні?»

— Ти готова, Лорін? — спитав Майк, що сидів поруч.

— Якщо чесно, то ні, — відповіла я, але все одно розчинила зовнішню половинку дверей і двічі натиснула на кнопку дзвоника.

«Просто красуня», — подумала я, побачивши перед собою заспане обличчя невеличкої гарненької брюнетки.

«І навіщо було Скоттові зраджувати цю пречудову молодичку? Матір своїх дітей?» — промайнуло в моїй голові.

— Доброго ранку, — мовила Брук Тайєр, ошелешено переводячи погляд з мене на Майка, а потім знову на мене.

— Привіт, Брук, — сказала я й показала їй свій жетон. — Мене звати Лорін. Я — детектив із поліційної дільниці Скотта.

— О Господи! — залопотіла Брук, ураз скинувши з себе залишки сну. — Щось зі Скоттом, так? Чи ні? Що трапилось? Його поранили? Поранили?!

Повідомляють про смерть у різні способи, і жоден з них не є легким і безболісним. Дехто з поліціянтів уважає, що найкращий з них — це прямо й чесно відразу про все розповісти. Інші ж твердять, що перший удар треба пом'якшити й сказати, що жертва дістала тяжке поранення, таким чином поступово підготувавши слухача до факту загибелі близької людини.

Уперше за цю ніч я не стала кривити душею.

— Його застрелили, Брук. Мені так шкода! Твій чоловік загинув.

Я побачила, як закотилися її очі. До цього ніколи не можна звикнути. Коли бачиш, як хтось на твоїх очах утрачає контроль і перестає бути самим собою.

Брук заточилася, позадкувала й раптом стала похитуватися з боку в бік на ослаблих ногах, наче воротар перед пробиттям пенальті. А потім упала навколішки й дико заверещала:

— Ні-і-і-і-і!

Не знаю як, але я теж опинилася поруч із нею на колінах у темному фойє та стала гладити її рукою — своєю нечистою, зрадливою рукою — по худорлявій спині, намагаючись хоч якось заспокоїти, але Брук верещала все гучніше й пронизливіше.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і!!!

— Я прекрасно розумію твоє горе, — прошепотіла я їй на вухо. — Прекрасно розумію…

— Нічого ти, суко, не розумієш!!! — заволала раптом Брук мені в обличчя й замахнулася на мене рукою. Я відсахнулася, прикрившись ліктем, але її довгий ніготь усе ж таки встиг залишити діагональну червону подряпину в мене на лобі. Після цього дружина Скотта завалилася набік на підлогу.

— Нічого ти не розумієш! Нічого ти не зна-а-а-аєш! — плакала вона, впершись обличчям у дубову долівку. — Не знаєш, не знаєш, не знаєш!

Майк підняв Брук Тайєр і посадовив на канапу у вітальні. Зачинивши вхідні двері, я помітила русяву дівчинку в рожевій піжамці — як у мультику Діснея «Три принцеси». Вона стояла нагорі на сходах і невідривно дивилася на мене.

— Привіт, крихітко, — сказала я. — Із твоєю матусею все гаразд. А мене звати Лорін.

Чарівна дівчинка нічого не відповіла. Просто мовчки стояла, уп'явшись очима в мене.

— Може, ти підеш спати, сонечко? — спитала я та ступила крок на сходинку.

І тоді дівчинка заверещала. Так пронизливо й сильно, що я мимоволі відвернулась і затулила вуха руками.

Брук кинулася повз мене до сходів, і сирена вимкнулася тієї ж миті, коли дівчинка опинилася в обіймах своєї матері.

Я стояла, а Брук розгойдувалася з боку в бік, тримаючи дитину на руках. На столику у вітальні я помітила фотографію Скотта в поліційній уніформі. Однією рукою він обіймав вагітну Брук. Яскраво світило сонце. Схоже, цей знімок зробили десь у парку.

Раптом Брук і донька заголосили в унісон. І мені відразу ж спав на думку пістолет, що лежав у моїй сумочці. Я чітко його собі уявила. Уявила, як холодно поблискує його хромована поверхня. Подумки побачила його майже по-жіночому округлені обриси. Уявила, як холодна сталь ствола притискається до моєї скроні, майже відчула дотик чутливого спускового гачка на другій фаланзі свого вказівного пальця.

Я стояла собі в помешканні Скотта й думала про свій пістолет, про те, що накоїла, і гадала, чи довго ще зможу витримувати ці тортури.

«Ти — не лиха людина, — втовкмачувала я собі. — Принаймні не була такою до минулої ночі».

Бідолаха Брук і досі гойдала на руках свою чотирирічну доньку, як раптом звідкись ізгори донісся дитячий плач.

Я поволі піднялася сходами.

— Хочеш, догляну за дитиною? — спитала я Брук.

Але вона, здається, дивилася крізь мене. Просто мовчки стояла й дивилася крізь мене.

— Пошукай, чи немає десь на кухонних полицях записника з адресою родичів, — гукнула я Майкові й пішла повз Брук на голос, що лунав з кімнати в задній частині будинку.

Над дитячим ліжечком звисали брязкальця у формі іграшкових кайданків та поліційних кийків, а неподалік мерехтів нічний світильник.

Хлопчику-немовляті не було, мабуть, і шести місяців. Я взяла в руки малесеньке волаюче створіннячко. Від кожного крику його тільце здригалося так, наче звук, що воно видавало, був для нього завеликим. Я притиснула малятко до грудей, і воно майже відразу замовкло. Так і тримаючи його на руках, я сіла в крісло-гойдалку, рада хоч на якийсь час уникнути гамору й вереску.

Навіть у такій екстремальній обстановці я встигла помітити, як прекрасно пахнув цей малюк. Він пахнув чистотою й невинністю. Коли ж малий розплющив очі, свої великі карі очі, то серце моє тьохнуло.