А я без упину плакала, наче мої слізні протоки прорвало.

Краєм ока я побачила збоку розмиту білу пляму — і раптом мене наче всю загорнули в рулон із термотривкого матеріалу «тайвек».

— Привіт, Лорін, — прошепотіла моя співучениця по поліційній академії, Бонні Клеснік. Вона обійняла мене й притиснула до себе. — Це так жахливо! Сердешний хлопчина!

Бонні навчалася на підготовчих курсах Нью-Йоркського університету, але потім кинула навчання й вирішила стати копом. Зараз вона працювала сержантом у підрозділі розслідування місця злочину. В академії ми швидко подружилися, бо в класі, заповненому, головним чином, зовсім молодими безвусими хлопчаками з Лонґ-Айленду, нас було лише дві жінки з досвідом роботи. Я так часто залишалася переночувати на мансарді, яку винаймали Боннічка та її напарник Татум на вулиці Сент-Маркс-плейс, що вони дали моє ім'я розкладному дивану, на якому я спала.

Бонні вивудила паперовий носовичок із кишені свого спецкостюма й витерла очі, а потім передала носовичок мені.

— Ну, ми з тобою й копи! — сказала Бонні та посміхнулася. — По вуха в роботі. Скільки ж часу ми не бачилися? Здається, рік? А в тебе нова зачіска. Класна! Мені подобається.

— Красненько дякую, — сказав Майк, ступаючи між нами. — Мені теж подобається. Я дуже радий за свою напарницю. А ви хто?

— Бонні, цей йолоп — мій напарник. І звати його Майк, — сказала я, знайомлячи їх. — А я гадала, що ти працюєш у денну зміну.

— Коли я почула цю жахливу новину, то відразу ж примчала сюди, — відповіла Бонні. — Ніколи не бачила так багато копів. Хіба що на День святого Патрика[7]. Або коли зруйнували Всесвітній торговий центр.

Бонні зняла з себе вакуумний пакет, що висів на її грудях під кількома фотоапаратами.

— І ти знаєш, Лорін, я задоволена, що прийшла. Дуже задоволена. Бо знайшла дещо.

Я взяла в неї пакет і підняла, щоб роздивитися. Цієї миті мені здалося, що всі ліхтарі в парку та поза його межами спалахнули з потроєною яскравістю та спрямували своє світло на вміст пакета. А краплини дощу стали наче просякати мене наскрізь.

Повільно-повільно я покрутила пакет з боку в бік. У ньому лежали окуляри Пола в тонкій срібній оправі.

— Я знайшла їх у тому покривалі, що в нього був загорнутий Скотт, — пояснила Бонні. — І вже зателефонувала одному з його колег з антинаркотичного відділка. Скотт не мав окулярів. Якщо ж ці окуляри куплено за рецептом, то ми перериємо клієнтські дані всіх окулістів Нью-Йорка й вирахуємо того сучого сина, котрий убив Скотта.

Коли радісний Майк ляснув долонею по відкритій долоні Бонні, вітаючи її зі знайденням такого важливого доказу, у мене нервово сіпнулося ліве око.

Раптом у рації Майка збуджено заторохтів чийсь голос.

— То помічник шефа, Майку, — сказала йому Бонні. — Комісар скликає всіх до свого мікроавтобуса на інструктаж.

— Як ти почуваєшся, Лорін, із тобою все гаразд? — спитала мене подруга. — Ти що, не рада знахідці?

Я подивилась у її стурбовані очі. Господи, як же мені закортіло відразу ж у всьому зізнатися! Бонні — моя подруга й теж працює в поліції. Вона, як ніхто інший, зрозуміла б мене. Порадила б, що робити. Допомогла б мені.

Але що б я їй розповіла? Що трахалася з загиблим Скоттом, якого, між іншим, убив не хто-небудь, а мій ревнивий чоловік? «Ніхто не допоможе мені», — збагнула я. З цієї халепи мені доведеться вибиратися самій і тільки самій.

— Та ні, зі мною все гаразд, — відповіла я.

— Ми тут усі трохи отетерілі, — пояснив Майк, ведучи мене й Бонні до штабного автобуса. — Навіть дехто з отих наркоторговців, що сидять у кафе, просльозився, почувши, як отой рудий полісмен заспівав «Денні Бой».

Майк співчутливо обійняв мене за плечі. Він і справді був добрим хлопцем, одним з найкращих серед тих, кого я знала в поліції.

— Лорін, схоже, наш клієнт облажався, — сказав Майк. — Спочатку мені здалося, що нам капець. Ти ж знаєш не гірше за мене, як важко розслідувати подібні «мокрі» справи. Але ось поглянь: помилка на помилці. Ми явно маємо справу з убивцею-аматором. Я буквально бачу на власні очі, як він тут орудує, думаючи, що замітає сліди, але насправді він діє похапцем і постійно робить промах за промахом, таким чином дедалі чіткіше виводячи нас на правильний слід. Закладаюся, що ми схопимо його за боягузливу сраку не пізніше, ніж завтра вранці. Б'ємось об заклад?

Я похитала головою, докладаючи значних зусиль, щоб утриматися на ногах і рухатися далі — до автобуса.

— Охолонь, Майку. Я не йду на парі, результат якого відомий заздалегідь, — відказала я.

Минуло кілька сум'ятних хвилин, і я ввійшла до штабного автобуса, щосили намагаючись триматися прямо.

Інтер'єр був сліпучо яскраво освітлений, наче операційна в шпиталі. Скрізь сиділи копи з портативними комп'ютерами на колінах. Начальники в білих сорочках хрипкими гавкітливими голосами віддавали накази по своїх мобільниках. На широкоекранному дисплеї «PowerPoint» було видно мапу району. Обстановка в автобусі нагадувала оперативний центр Пентагону або сцену з відомого телесеріалу «24 години на добу».

Серце моє шалено закалатало, і його пульс відбився важким гупанням у скронях.

Для всіх, хто зібрався тут на інструктаж, Пол став ворогом номер один.

— Комісаре, — сказав мій шеф з офіційністю в тоні, якої я від нього не чекала. — Знайомтеся: детектив Стілвел, старша слідча в цій справі.

Широка, як лопата, долоня потиснула мою руку, і я глянула на відоме мені й багатьом моїм колегам темношкіре, по-батьківськи добродушне обличчя комісара нью-йоркської поліції Рональда Даргема.

— Приємно познайомитися, детективе Стілвел, — мовив Даргем солодкавим дружнім тоном. — Бачив деякі з ваших звітів. Ви дуже добре справляєтеся з роботою.

«От тобі й маєш», — подумала я та знову відчула памороки. Моє перше «молодець» від комісара поліції — і за таких обставин! Але все одно цю похвалу треба покласти в скриньку з моїми кар'єрними трофеями.

Та коли я пригадала вбивчий доказ у вигляді окулярів Пола, то моя швидкоплинна радість ураз минула, і я відчула себе, наче алкаш, що прокинувся з важкою від похмілля головою після тижневого запою. Моя кар'єра скінчиться швидше, аніж скисне молоко в моєму холодильнику.

— Дякую, сер, — пробелькотіла я.

— Розкажіть, що ви наразі маєте, — хутко вимовив Даргем, прикипівши до мене важким суворим поглядом.

Я все ретельно перелічила: травми на тілі Скотта, бездоганно чіткий опис Пола та його машини, який дала Амелія Фелпс, а також щойно знайдені окуляри. Вийшов такий собі рецепт моєї особистої катастрофи.

Коли я завершила свою доповідь, комісар задумливо схилив голову. На відміну від більшості поліційних цабе, він залишався детективом, хоча й високопосадним.

— А ви переглянули теки зі справами, що їх вів загиблий? — спитав Даргем.

— Я ще не мала нагоди, сер. Це буде наступним кроком нашого розслідування.

Комісар кивнув.

— Ви швидко працюєте, — сказав він. — І це добре. Бо швидке розкриття цього вбивства — єдине, що зможе пом'якшити психологічний шок для всіх тут присутніх та їхніх колег.

«Не для всіх», — подумала я.

— Детективе Стілвел! — сказав комісар і злегка посміхнувся. Я здогадалася, що він зараз про щось мене попросить. Або дасть якесь додаткове службове навантаження. Яке — я й гадки не мала. Просто знала, що в нью-йоркській поліції коли хтось отримував пряника, то це зазвичай означало, що батіг уже десь неподалік.

— Слухаю, сер! — відповіла я, як на сором безуспішно намагаючись видалити зі свого голосу тремтіння.

— Я хотів нагадати вам, щоб ви надіслали повідомлення про смерть родині Скотта Тайєра.

Я міцно стиснула щелепи, щоб не заторохтіти зубами. Боже милостивий, як же я забула?! Повідомляти родину загиблого входило до моїх обов'язків як старшого слідчого!