Я сиділа, мовчки уп'явшись очима у свого чоловіка, який виявися незбагненним шахраєм і брехуном. Просто талановитим брехуном. Потім я опустила очі долі та зсутулила плечі. Світ довкола мене наче загальмувався — перехожі, музика та звуки проїжджих автомобілів.

Ситуація з особистої перетворилася на суто офіційну. Я віддала Полові все, що тільки могла. Своє кохання, роботу, репутацію. І тепер не лишилося нічого. Абсолютний нуль.

Я й досі сиділа, болісно розмірковуючи, коли до нас підбігла донька Пола. Нянька, про яку Пол казав мені раніше, стояла неподалік з іще одним малюком і велосипедиком Кароліни.

— Татку! — вигукнула мала. — А фото? Я хочу показати Імельді оте фото!

— Не зараз, сонечко, — відповів Пол. — Пізніше, моя люба.

— Але ж вони — мої братики, — наполягала мала й висмикнула з кишені куртки Пола чорно-білий знімок так швидко, що він не встиг і оком змигнути. Він спробував відібрати його, і знімок упав додолу.

— Так нечесно, татку, — закопилила губки Кароліна. — Я ж хотіла, щоб Імельда подивилася на моїх майбутніх братиків-близнюків.

Мої очі ледь не вилізли з орбіт. Що?! Братики-близнюки?!

Уп’явшись очима в маленький квадратний знімок, Пол знервовано заметушився.

— Пізніше покажеш, доцю, — різко відказав він. Імельда кинула на нього тямущий погляд, швидко вхопила Кароліну за руку й потягла її додому.

Я нахилилася та підняла безцінне фото з тротуару. Й уважно його роздивилася.

То була сонограма. Знімок двох зародків. Двійнят. Я пригадала Вероніку. Тепер зрозуміло, чому мені здалося, що вона виглядала так, наче недавно зачереватіла. Бо жінка була вагітна!

Я глянула Полові у вічі — із подивом і ледь не захопленням. Це ж треба вміти так натхненно брехати! Брехати знов і знов.

«Він ніколи не зупиниться», — збагнула я. Оскільки була, як з’ясувалось, у ньому якась глибоко прихована фундаментальна вада. Брак якоїсь дуже важливої клепки в голові. Він ладен казати що завгодно й робити що завгодно, не зупиняючись ані перед чим. Господи, як можна так брехати? Як можна робити те, що він скоїв? А як він щойно визвірився на свою малу дитину? Отже, я захищала потвору.

— Тепер я точно знаю, як ми зараз учинимо, — сказала я, випускаючи з рук на бруківку маленький чорний чотирикутник. — Так я мала вчинити одразу, коли все це почалося.

Вихопивши кайданки, я хутко клацнула їх на зап'ястках Пола.

— Тебе заарештовано, — сказала я йому.

Няньки, шахісти й бігуни — усі вони аж роти пороззявляли, коли я тягла Пола в кайданках через парк. Ми просто не могли не привертати до себе уваги. Господи, як важко мені було! Пол був удвічі більший, ніж я.

— А ти впевнена, що чиниш правильно, Лорін? — проскиглив він, коли я смикала його, як упертого віслюка, до свого «тауруса», що стояв аж за два квартали від виходу. — Подумай гарненько — мільйон доларів! Ти ж і досі кохаєш мене, інакше не прикривала б. А до речі, за це тебе по голів ці не погладять! Звинуватять як співучасницю після факту скоєння вбивства! І дитина твоя народиться вже за гратами. Ти просто кепсько поміркувала про наслідки.

— Тобі не пощастило, Поле. Я вже втомилася від міркувань, — сказала я. — Менше б думала — не вскочила б у цю халепу. А тепер я не думаю, а роблю те, що слід робити за законом. Відновлюю справедливість. Принаймні намагаюся.

Коли ми проходили повз припаркований поруч розкішний «ягуар» Пола, я різко зупинилася.

— А де ключі? — спитала я його. — Можемо закінчити все стильно й шикарно. Дай мені відчути смак мільйона доларів. І тоді я, може, передумаю, і ми поїдемо прямісінько до аеропорту. — Відваживши Полові запотиличник, я додала: — Але я нічого не обіцяю напевне.

Узявши ключі з кишені його куртки, я відімкнула дверцята й заштовхала Пола на пасажирське сидіння, а потім обійшла авто ззаду та сіла за кермо. Коли я вставляла ключ у замок запалювання, Пол розчинив «бардачок».

Мить — і щось тверде вп'ялося мені в ребра.

— Час припинити всю цю фігню, Лорін, — погрозливо сказав Пол, усвердлюючи маленький револьвер мені в бік.

«От дурепа! — промайнуло в голові. — Певна річ, він мав пістолет». Ділок-квиткар не збрехав. Збрехав Пол.

— А ти ж казав, що не маєш пістолета? — сказала я.

— Ти й досі нічого не збагнула, Лорін? — відповів Пол. — Я просто казав тобі те, що ти хотіла почути. А тепер зніми з мене кайданки. Негайно!

— Ну то й що? Ти збираєшся підстрелити мене? — іронічно спитала я, виконуючи його вимогу — бо не мала вибору. — Можеш і застрелити, Поле. Після всього того, що ти мені зробив, це вже не страшно.

— Ти перша почала цю гру. Начепила на мене кайданки, — огризнувся Пол.

— Ага, так ти думаєш, це гра? — спитала я. — Тоді ось тобі терміновий випуск новин: ти вбив людину, Поле. Ти — у-бив-ця!

Обличчя Пола почервоніло від люті.

— Терміновий випуск новин? Тоді дозволь мені дещо сказати. А тобі відомо, що то для чоловіка таке, коли він знає, що його дружина розумніша й здібніша за нього? Поки ти на своїй роботі ловила злочинців і крутила сракою перед колегами, я вилизував сраку своєму начальству, щоб у тебе були гарні речі, щоб тобі добре жилося. Але тобі цього було замало! Тобі все було не так!

Пол розлючено тріснув руків'ям револьвера по передній панелі, а потім рвучко приставив його мені до скроні.

— Знаєш, що я відчув, коли Вероніка запросила мене до себе тоді, в «Шератоні»? Я вперше в житті відчув себе чоловіком! І в мене з'явився шанс порвати з цією задрипаною інвестиційною фірмою, де я ішачив за жалюгідні сорок тисяч на рік!

Пол віддихнув і дещо заспокоївся, але пістолета від скроні не прибрав.

— І я зробив це, Лорін, — прошепотів він зі злістю. — Я забрав те, що хотів, а потім пішов за призом, який на мене чекав. А тепер дозволь тобі дещо сказати. Бо я пам'ятаю кожну мить тієї незабутньої ночі. Це було прекрасно, Лорін. Вероніка зализала мої рани, і я всю ніч затрахував її, наче жеребець.

— Кажи, що хочеш, психопате, — гиркнула я.

— Так, то я вбив того гандона Скотта. Думав, падлюка, що я дозволю йому собкати мною! Бачила б ти його обличчя, коли він обернувся! Він одразу збагнув, що йому капець! Твій коханець дістав те, що заробив. І срати я хотів на його дружину та дітей!

Раптом удалині загуділи сирени. Мабуть, хтось повідомив поліцію про той ґвалт, який ми з Полом зчинили в парку. Слава Богу, що людство винайшло мобільні телефони!

— Чуєш? — спитала я. — То звук істини й правосуддя, яке, нарешті, наздогнало тебе.

— Ніщо мене не наздожене, лялечко, — сказав Пол, відчиняючи двері й виштовхуючи мене з авта. — Я подаю на розлучення через суд.

Він натиснув на газ, покришки «ягуара» аж задиміли, й авто зникло за поворотом.

Дезорієнтована, я розгублено стояла біля чорних слідів, залишених колесами «ягуара». Чи хтось зможе мені доладно пояснити, що сталося хвилину тому? Кілька останніх годин узагалі видавались якимись неймовірними, сюрреалістичними. Але особливо — останні кілька хвилин.

Я ледь устигла відскочити вбік, коли дві поліційні автомашини промайнули повз мене навздогін за Полом, а звихрене повітря відкинуло назад моє волосся.

«І оце все? — подумала я. — Отак усе й скінчиться?»

Неподалік, потойбіч вулиці, я помітила взяте мною напрокат авто.

«Та ні за що в світі!» — вирішила я, виймаючи ключі й кидаючись до свого «форда».

За кілька хвилин я вже тиснула на газ, виснучи на хвості поліційного авта, яке переслідувало Пола. От якби вийти з ними на зв'язок і вигукнути: «Дорогу поліції Нью-Йорка! Пол — моя здобич! Усі — в чергу позаду мене. Я женуся за своїм брехливим і шахраюватим чоловіком-убивцею!»

Ми проскочили через іще один елітний район. Здається, то був Джорджтаун. Повз мене мигтіли розмиті силуети оповитих плющем цегляних будинків та реконструйованих особняків в античному стилі. Невже Пол і справді думав, що йому вдасться втекти? Після всього, що він накоїв?