Побачивши мостову вежу, що бовваніла за півмилі попереду по дорозі до аеропорту, я швидко розробила план дій.

Різко звернувши ліворуч на наступному повороті, я проскочила на червоне світло, потім, верескнувши колесами, повернула праворуч на вулицю М і щодуху понеслась до мосту, намагаючись, якщо вдасться, перехопити Пола.

Неподалік від виїзду на міст Френсіс-Скотт-Кі-брідж мій «форд» уперся в автомобільну загату, і я почала відчайдушно сигналити, наче це могло допомогти.

А потім вискочила просто на дорогу.

— Куди ти лізеш, дурепо дупоголова?! — загорлав на мене водій автобуса, натискаючи на клаксон. — Ти що, з глузду з'їхала?!

«Може, і з'їхала», — хотіла була я йому відповісти, але ні сили, ні часу в мене вже не лишилося.

Раптом я побачила автомобіль Пола, за яким гналися копи. Вони швидко наближалися. Помітивши загату, з якої я щойно вискочила, Пол, не роздумуючи, спрямував авто на тротуар. Збивши по дорозі візок із хот-догами, він рвонув до наступного перехрестя. Я вискочила на тротуар, заблокувавши йому шлях. Водій автобуса заверещав з переляку — на великій швидкості «ягуар» погнав просто на мене. Я лишилася єдиною перешкодою між автомобілем Пола й мостом.

Я стояла ніби зачарована.

Пол зупиниться.

Він не зможе на мене наїхати.

Не зможе мене вбити.

Але «ягуар» невмолимо наближався. Страх як швидко.

В останню мить я відскочила вбік.

І «ягуар» пронісся повз мене, наче зелена керована ракета. Хутко озирнувшись, я помітила, як Пол, оминувши, наче лижник-слаломіст, кілька машин, проскочив таки до в'їзду на місток. Невже цей сучий син примудриться втекти?! Він же задавив би мене без вагань!

Проте цієї миті праве заднє колесо його автівки з гучним хруском наскочило на бордюр — і «ягуар» злетів у повітря!

Це було захопливе видовище.

Спочатку почувся оглушливий хряскіт, наче хтось запхав величезну пластикову пляшку в утилізаційну машину — то «ягуар» налетів на опору мостової арки.

Він зібгався як акордеон, і в повітря злетіли метелики зі скалок розбитого скла. Нарешті понівечене авто, кілька разів перекинувшись, пролетіло через прибережні дерева й шубовснуло в зелені води річки Потомак.

«Ягуар» зник під водою, а разом з ним — і Пол.

Спускаючись вистрибом по береговій дамбі, я перечепилася за старий магазинний возик, що наполовину стирчав з-під землі біля самої води — і з розмаху боляче бебехнулася навзнак у річку. Відчайдушно хвицаючись ногами й гребучи руками, я попливла вниз, намагаючись розгледіти в каламутній воді «ягуар» і Пола.

Не знаю, чому я повелася так безрозсудно-хоробро. Мабуть, тому, що так слід було вчинити.

Я вже була збиралася випірнути, щоб ухопити повітря, як раптом унизу показалася купа понівеченого металу. І я з новою силою рвонула вниз.

Неймовірно!

То був «ягуар»! А в ньому сидів Пол, пристебнутий ременем безпеки і придавлений розкритою пневмоподушкою.

Його очі були заплющені, а обличчя вкривали численні порізи й садна, з яких точилася кров. «Скільки ж він пробув у воді? І коли настає той момент, коли непоправно уражується мозок?» — подумала я, рвучко розчиняючи двері.

Схилившись над Полом, я почала щосили сіпати пневмоподушку, намагаючись добратися до ременя безпеки й відстебнути його. Але бісова реміняка не відстібалася!

І раптом я відчула, як мені в шию вп'ялися руки.

Що ж ти, паскудо, робиш?!

Моє горло пеком запекло. Неймовірно! Невже то в мене сталось ураження мозку, супроводжуване галюцинаціями?! Я намагаюсь урятувати цього йолопа, а він на знак подяки хоче задушити мене просто тут — на дні річки Потомак. Пол і справді був божевільний.

Я почала відчайдушно пручатись, і вода, потрапивши до моєї носової порожнини, обпекла її, як вогонь. Ще трохи — і скінчаться і мої сили, і кисень у мене в легенях. І що тоді? А нічого. Дуже просто — я потону.

Я пручалась, але це не допомагало. Пол був надто великий і дужий. Так не вийде. Треба щось придумати. І негайно.

Відштовхнувшись від пневмоподушки, я затопила ліктем Полові прямо в горло. А потім іще раз, і ще раз!

Лещата на моїй шиї враз ослабли, і з рота Пола вихопилася бульбашка — величезна, як Род-Айленд. Нагнувшись, я вирвалася з його рук і, відчуваючи, що непритомнію, відштовхнулася від авта, намагаючись піднятися на поверхню.

Але Пол схопив мене за ступню. Він і досі був придавлений до сидіння, а його очі вирячилися так, що, здавалось, ось-ось вилізуть із орбіт. Він явно хотів забрати мене з собою в інший світ. Ще мить — і це йому вдасться.

Зібравши рештки сил, я зацідила Полові ногою в ніс. І зламала його — це точно. Вода навколо його голови враз розквітла кривавими пелюстками. Вивільнивши ногу з ослаблої руки Пола, я несамовито запрацювала руками й ногами, поспішаючи вгору, до світла.

Озирнувшись на мить, я побачила внизу його обличчя. Пол наче щось беззвучно кричав мені закривавленим ротом. А потім щез.

Виринувши на поверхню, я жадібно вхопила ротом благословенне повітря, а тим часом сильна течія підхопила мене й понесла до містка. А на містку вже блимали поліційні мигалки й виднілася купа цікавих глядачів. Біля мосту повітряна хвиля від гвинта поліційного гелікоптера згинала прибережні дерева й траву.

Якийсь полісмен гукнув і кинув мені рятувальний жилет. Я вхопилася за нього, рятуючи своє дорогоцінне життя.

Після того що сталося, копи з округу Колумбія поставилися до мене з великим розумінням і співчуттям. Перевіривши список пасажирів рейса, вони вирішили, що ми з Полом полетіли до Вашингтона відпочити, і там його раптом якась муха вкусила.

Я не стала переконувати їх у протилежному. Ба більше, після розпізнання трупа Пола я їм узагалі більше нічого не сказала.

Згодом власною персоною з'явився мій новий приятель, детектив Зампелла, і коротко обрисував місцевим газетярам і телевізійникам суть інциденту. А потім забрав мене звідти, до бісової матері.

Треба було десь відпочити й охолонути. Та тільки не в окрузі Колумбія.

Я не хотіла летіти літаком, тому сіла в орендований «форд» і поїхала аж до Балтимора, де на мене з новою силою накотилася втома.

Пригадавши, що колись зупинялась у красивому готелі «Шератон» біля внутрішньої гавані, я знайшла його на Чарлз-стрит.

То був готель «Шератон Інер Гарбор». Він видався мені найкращим готелем у світі.

Я вибрала кімнату з панорамою на гавань, а не на Оріол-парк у Кемден-Ярдз. Утім, мені було байдуже. Кімната була вся в заспокійливих, голубих та кремових тонах — саме таку наразі я й хотіла, бо була вкрай виснажена й спустошена.

Ліжко було потрясно м'яке, і я пролежала решту вечора в стані, близькому до коматозного, витріщаючись у стелю. Заціпеніння поступово почало минати й змінилося смутком. А ще до смутку додалися гнів, тривога, сором і відчуття безпорадності — усе й одразу. Та, нарешті, я заснула.

Коли я знов витріщилася в стелю, було й досі темно. Спочатку я здивовано роззиралася, не тямлячи, де я є. Але коли визирнула у вікно й побачила залиту світлом гавань, усе вмить пригадала. Спочатку з пам'яті виринув великий корабель «Чесапік». Потім — Балтимор. І готель «Шератон Інер Гарбор».

Згодом із глибин пам'яті прорізалися й інші образи.

Пол. Вероніка. Маленька білявочка Кароліна.

«Ягуар» на дні Потомаку.

Лежачи в темряві, я обміркувала все це від початку й до кінця. Обміркувала те, що зробила. Що відчувала стосовно вчиненого. Як почувалася взагалі. Потім стулила повіки. Яскраві відчуття, образи та спогади час від часу освітлювали темряву моєї пам'яті. Запах одеколону, що ним напахався Скотт. Смак дощу на його губах. Краплі дощу на моїх гомілках, коли я стояла, дивлячись на його понівечене тіло. Пол в автомобілі на дні річки.

А від оцього спогаду мені перехопило дух: сріблясто-білий потік світла, що ллється крізь вікна церкви, де ми з Полом вінчалися… тремтіння моєї руки, коли її торкнулася золота обручка…