— Нічого, поки прийдемо, все висохне, — промовила Анна.

— Ви там не затримуйтеся! — кричав із човна Макс.

Бенедикт крикнув, що не будуть.

— У тебе прекрасні друзі, — признався Бенедикт, дивлячись, як удалині, посеред річки, вони пливуть у бік причалу.

Вони йшли по набережній алеї, мокрі й босі, бо взуття залишилось у човні. Інколи перехожі кидали на них здивовані погляди, але їм було начхати.

— Ти їм теж дуже сподобався, Бенедикте, — промовила Анна. — Пилип далеко не перед кожним ось так скаженіє. Думаю, ще трохи — і він не засоромиться перед тобою скинути свою кофту.

Хлопець засміявся.

— А ти як думаєш? — раптом почав Бенедикт і чомусь зупинився. Дівчина зупинилась біля нього. — Потрібно мати мету в житті?

— Знаєш, це справа кожного — на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.

Бенедикта знову вразили слова дівчини. Вона говорила все, що він відчував. У нього було враження, що вони знайомі сто років і вона знає його краще, ніж він сам.

— А також я думаю, Бенедикте, — продовжила Анна, — що всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше — це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим. От чим тобі не красивий момент?

Хлопець подивився навколо. Він зрозумів її й усміхнувся. Її очі блищали, вологе волосся роздмухував вітер.

— Ти абсолютно права, — промовив він. — Надіюсь, я стану тобі не гіршим другом, ніж Макс, Ліза чи Пилип.

Дівчина усміхнулась. Вона вірила, що хлопець її зрозумів, та знала, що не до кінця. Вона не хотіла від нього дружби, вона хотіла його поцілувати. Проте, подумавши, вона відвернула від нього погляд:

— Я теж на це надіюсь.

Вони продовжили свою прогулянку вже з якоюсь іншою темою для розмови.

Той день для Бенедикта був дуже веселим. А ще він його здивував. Бенедикт і уявити не міг, що знайдуться такі люди, з якими він зможе говорити на такі цікаві теми. Йому було сімнадцять, і людей завжди лякали його розмови про сенс життя. Та не цього разу.

Коли він ввечері прийшов в пансіонат, на рецепції була пані Ярина. Вона одразу помітила, що юнак сяє від щастя.

— Бачу, тобі місто прийшлось до смаку? — буркнула вона.

— Ще б пак, — буркнув хлопець.

— Ну спочатку солодкість, хлопче, — мовила вона, не відриваючи незворушного погляду від телевізору. — А потім солоність.

— Не будьте такою песимісткою. Все буде добре, — мовив він і пішов до своєї кімнати.

А там він всунув собі у вуха два навушники, увімкнув лампу біля ліжка, взяв ручку і зошит, сів на ліжко, закутався в ковдру і почав писати під прекрасні «Білі хмари» Людовіка Ейнауді[8]. Це було прекрасне завершення прекрасного дня.

Наступного дня Бенедикт і Анна зустрілися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустріч за її правилами. Він пообіцяв підтримати будь-яку її ідею.

— То давай завтра зустрінемось, і, повір, я змушу той день закарбуватися в твоїй памяті, — мовила дівчина. — Тільки робитимеш усе, що скажу.

— Залюбки, — не відмовлявся Бенедикт.

Він, якщо по правді, трохи боявся того, що може придумати дівчина. А вона, якщо по правді, просто хотіла подарувати хлопцю ті незабутні моменти, за якими він так відчайдушно ганявся. Хоча її ідеї дійсно були трохи божевільні.

Вони зустрілись біля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку[9]. Дощ просіювався, мов легкий сніжок, — повільно та заспокійливо. Небо було сіре, мов вересневий туман. Анна була захована під парасольку, а Бенедикт — під капюшон своєї кофти.

Дівчина чекала його рівно сім хвилин. А коли він все-таки з’явився в кінці вулиці, вона усміхнулась і посмішкою розвіяла всю сірість того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмішка, коли він побачив Анну. Хлопець одразу помітив, що дівчина щось тримає в руках.

— Привіт, це тобі, — мовила вона, простягаючи юнаку подарунок.

— Привіт… Що це?

Він взяв у руки дарунок і зрозумів, що це новесенький рюкзак. Сірий, мов сьогоднішнє небо чи мов відтінок її очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець.

Хлопець був здивований.

— Ніяких відмовок я не приймаю, — одразу застерегла Анна. — Ти не невдаха, і ти його приймеш.

Бенедикт просто усміхнувся, а вона зраділа, бо добилась того, чого хотіла.

— Скидай свій і віддай мені, — мовила дівчина. — На нього в мене інші плани.

— Не знаю, що сказати… дяку…

— Нічого не кажи, — ледь чутно прошепотіла Анна і потяглась допомагати хлопцеві скидати шкільний рюкзак.

Після того він його відкрив і почав перекладати речі. Хлопець одразу зрозумів, що дівчина не зводить погляду з цього процесу, та діватись було нікуди. У старому наплічнику був лише плеєр з навушниками, дві ручки і те, що він хотів приховати, — зошит з віршами. Дівчина одразу зрозуміла, що це щось особисте, бо хлопець чимскоріш переклав його в новий рюкзак і одразу зиркнув, чи вона помітила його поспіх.

А Бенедикт, своєю чергою, зрозумів, що Анна все зрозуміла. Та попри те обоє мовчали — ніяких пояснень і запитань не було.

— Ну ось, — нарешті Бенедикт простягнув Анні свій порожній розписаний наплічник.

— Молодець, — усміхнулась вона і повісила його собі на плече. — А тепер ховайся під парасольку, і йдемо.

Він кивнув і зробив все, що говорила дівчина.

Того дня на вулицях міста було мало людей. І навіть ті, що були, чимшвидше хотіли заховатись від дощу в якесь приміщення. Неспішною ходьбою йшли під парасолькою тільки Бенедикт і Анна.

— Не розумію, чому вони всі так бояться того дощу? — здивувався Бенедикт. — Він же невеликий, і вони не з цукру.

— А сам ідеш зі мною під парасолькою, — зауважила Анна.

Хлопець різко зупинився. Він тримав парасольку правою рукою, та раптом її відхилив, і маленькі крапельки почали падати просто на них.

— Ай! Бенедикте!

— Бачиш, я не боюся його, — сказав хлопець.

— Добре, я тобі вірю! — засміялась дівчина. — Поверни парасольку!

Хлопець повернув парасольку над їхні голови.

— Я йду під нею, бо ти попросила.

Анна дивилась просто в його очі. В ній ніби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозуміла, що Бенедикт, сам цього не підозрюючи, випередив її. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутні моменти — та він ось так просто, сказавши кілька слів, подарував їй їх раніше.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд. Аж раптом проїжджа машина облила їх водою з калюжі. Вони заойкали й одразу відскочили. Анна думала, що ця машина запобігла їхньому поцілунку, а Бенедикт — що вона просто їх облила.