— Все нормально? — спитав хлопець, і не здогадуючись, про що щойно думала дівчина.

— Так, — відповіла вона. — Просто образливо мати парасольку — і все одно намокнути.

— Пусте, — спробував заспокоїти її Бенедикт. — Зате знаєш тепер, що боятись нічого. Бути мокрим — не смертельно.

— То, може, ну її? — підморгнула Анна. — Може, геть парасольку?

Бенедикт секунду думав, що дівчина жартує. А потім повільно почав складати парасольку. А склавши, зрозумів, у чому річ.

— Та дощ уже майже перестав! — засміявся він. — А я думав, чого то ти раптом стала такою хороброю!

Вона засміялась, та раптом помітила, що наближається наступна машина, яка може їх знову облити. Дівчина схитрувала, і за кілька хвилин поряд з нею йшов уже двічі облитий Бенедикт.

— Точно не ображаєшся, що сама відійшла, а тобі не сказала?

— Облиш, звичайно, ні… Я ж не з цукру…

Хлопець засміявся з власних слів.

— Ми прийшли, — раптом промовила Анна.

Вони зупинились біля потрісканого будинку з занедбаними крамничками. Над їхніми головами тихо поскрипувала заіржавіла вивіска «Перукарня “Хвіст жар-птиці”». Власне, літери тієї вивіски і кріпились до якоїсь металевої птиці.

— Перукарня?

— Так, заходьмо.

Дівчина зловила Бенедикта за руку і потягнула за дерев’яні двері. Спочатку вони опинилися в маленькому коридорчику, де замість шпалер на стінах були приклеєні вирізки різноманітних зачісок з глянцевих журналів. А потім вони, власне, і зайшли в салон з великими дзеркалами і старими потертими кріслами.

У куточку сиділи якісь дві дами з філіжанками кафи і з тоненькими сигаретами в руках. Бенедикт закашляв від диму. Хлопець не розумів, для чого вони сюди прийшли.

Зате розуміла Анна.

— Ви відкриті? — спитала вона у жінок.

— Відкриті, відкриті, — промовила одна з товстушок. — Ви хочете підстригтись?

— Ні. Ми хочемо пофарбувати волосся.

Жінки загасили сигарети і почали підніматися зі стільців.

— Ти хочеш покраситись? — прошепотів до Анни Бенедикт.

— Ми хочемо покраситись, — виправила дівчина.

Хлопець кинув на неї здивований погляд і вже хотів було щось сказати, та їх почула перукарка.

— То ви обоє хочете пофарбувати волосся? — уточнила вона.

— Так, обоє, — відповіла Анна, а потім тихіше промовила до Бенедикта: — Ти казав, що робитимеш усе, що скажу.

— Ну, не знаю, — сумнівався хлопець. — Ну, добре.

— Тільки спочатку витрусіть мокрий одяг, отам на килимку, — різко промовила друга перукарка і вказала на килим біля порогу. — А тоді вже сідайте у крісла.

Крісла насправді були такі нещасні, що волога їх уже ніяк катастрофічно не змінила би. Проте підлітки перезирнулись і покірно попрямували до килима, щоб трохи викрутити одяг, намочений водою з калюжі.

За годину Анна і Бенедикт вийшли з «Хвоста жар-птиці» вже з абсолютно синіми пасмами волосся. Вони дивились одне на одного і заходились сміхом. Підлітки не вірили, що зробили це.

Проте, дивлячись на Анну, Бенедикт розумів, що навіть цей дивний колір індиго їй дуже пасує. Він якось раптом побачив усю її красу і хоробрість. Вона була дуже красивою. А тепер, з таким волоссям, була якоюсь загадковою і гіпнотичною.

— Ми божевільні! — сміявся хлопець. — Чому в синій? Ти не могла придумати якийсь інший колір?

— Облиш, він за місяць зійде, — говорила Анна.

Але вона теж була вражена. Зранку, коли вона планувала такий вчинок, це не здавалось таким дивним, як тепер. Вона це планувала, але була впевнена, що насправді на таке не наважиться.

— Ми божевільні! — повторив Бенедикт.

— Ми справді божевільні, — погодилась Анна. — Але тобі справді пасує, Бенедикте. Ти такий… живий.

— На нас усі звертатимуть увагу.

— Нехай. Я для того це й придумала.

На них і справді дивились люди. Дехто скоса, мов на божевільних, дехто з захватом, мов на щасливих. Вони, звісно, звертали увагу на ті дивні погляди, проте тільки перші півгодини.

— Ми божевільні, — повторив Бенедикт, коли узрів дивний погляд жіночки з дитячою коляскою.

Вони знову проходили біля пам’ятника Шевченку, і Бенедикту здавалося, що навіть кам’яне обличчя Тараса Григоровича посуворішало, коли він їх побачив.

— Облиш, Бенедикте, — промовила Анна, яка вже звикла до свого нового образу. — Ти себе накручуєш. Ніхто на нас не звертає уваги…

— Не звертає уваги? Та всі впевнені, що в нас поїхав дах! Або що ми якісь неформальні нещасливі дітки з нахилом до суїциду.

— Перестань… Ось скажи — тобі не подобається твій колір волосся?

— Не знаю… Та нормальний… Просто я до нього ще не звик…

— Бачиш? Тобі самому все подобається! — сказала Анна. — То відпусти все! Людям начхати, яке в тебе волосся! Людям на все начхати! Вони тебе бачать так, як ти бачиш себе сам! Якщо ти будеш поводитися, як хлопець з дивним кольором волосся, то люди будуть тебе таким бачити. А якщо ти будеш поводитися, як хлопець з класним волоссям, то вони дивитимуться і бачитимуть сміливого хлопця, індивідуальність!

Бенедикт кілька хвилин нічого не відповідав. Він усвідомив, що дійсно не переймається таким кольором волосся, ба більше — йому він подобався, і так він почувався справді особливим. Для нього власний вигляд був натуральнішим, ніж будь-коли.

— Ти маєш рацію, — нарешті промовив він. — Це прекрасний колір. Це мій колір.

Після того вони більше ніколи не почувалися дивними. Вони почувалися незвичайними. Для них усе було гармонійно, і ніякі злі погляди тепер їм не вбачались.

Вони розмовляли про будь-що: чи то про вірші Ліни Костенко, чи то про Максові заняття танцями. Їм було байдуже, про що розмовляти, бо коли мова навіть зайшла про тканину, з якої зроблений новий Бенедиктів рюкзак, — вони обоє зрозуміли, що абсолютно будь-яка розмова між ними обома буде надзвичайно цікавою. Вони з захватом ділились припущеннями про те, як виробляють рюкзаки.

— Зате класно, що тут герб нашої країни.

— Я знала, що тобі сподобається.

А крім розмов — вони кудись йшли. Гуляли собі, розмовляли, і Бенедикт незчувся, як опинився біля закинутого дев’ятповер-хового будинку.

Багато вікон тієї будівлі були розбиті, стіни розмальовані якимись балончиками, а збоку шумів якийсь струмок. Він, як і будинок, був доволі закинутий і змахував більше на якесь болото.

Та попри все Бенедикт делікатно спитав:

— Куди ми прийшли? Ти тут живеш?

— Ні… Тут жили мої дідусь і бабуся… Давно-давно, ще за совка… Ходімо за мною.

Усередині той будинок був іще нещаснішим. На підлозі була купа сміття, а сама підлога була з величезними вибоїнами і ямами. Стіни, так само як і ззовні, були розмальовані якимись криками відчаю людей, коли котрісь сюди приходили.

— О, дивись, тут колись навіть хтось у коханні признавався, — здивувався Бенедикт, бо звернув увагу на великий кривий напис «Я тебе люблю».

Анна нічого не відповіла, просто махнула рукою, щоб Бенедикт ішов за нею.

Хлопцю було цікаво ходити серед руїн. Він уявляв, як тут колись бігали якісь маленькі піонери, які прославляли вождя; як жіночки хвалились низькими цінами на ковбасу; як чоловіки повертались з відряджень і дарували дружинам однакові, зовсім не красиві шуби.

Він ходив серед тих руїн і уявляв колишнє, радянське життя. І в глибині душі радів, що не застав цього «гарного» часу. Теперішні люди і країна йому подобалась набагато більше — сьогодні всі мають волю і честь, а не є частиною бездушної, добре продуманої радянської утопії.

— Цікаво, що би сказали ті радянські люди, якби побачили двох підлітків з волоссям кольору індиго? — знову запитав Бенедикт, проте Анна знову нічого не відповіла. Вона просто вела його по будинку, а через хвилинку вони вже піднімались бетонними сходами кудись нагору.

Їхні кроки відбивались луною в порожньому приміщенні, а крізь його стіни чи вибиті вікна пробивались жовті промінці сонця, в яких шаленим танцем танцювали тисячі пилинок.

— Вау, — все, що зміг сказати Бенедикт, коли вони вийшли на дах.