Перед ними відкрився прекрасний краєвид. Дика зелень, що поросла навколо струмка, вже здавалась не такою дикою, а інші сірі будинки — не такими вже й сірими. Бенедикт сьогодні двічі бачив пам’ятник Тарасу Шевченку і знав, що митець не тільки писав, а й малював. Чомусь юнак не сумнівався: якби Шевченко жив і зараз перебував з ними на даху, він би не зміг себе стримати, щоб не намалювати таку красу.

— Красиво, правда? — спитала Анна.

Проте тепер не відповідав Бенедикт. Він дивився на світ і був радий, що живий. Бачив тих людей, які ходили по вулицях… Їхні постаті були такі дрібні, немов якісь іграшки… Хлопець їм усім у той момент бажав миру та щастя, бо й сам у той момент був щасливим.

Усе було таким гармонійним, що Бенедикту аж бракувало слів, щоб описати свої відчуття. Землі українського міста, дерева, сонце й оранжеве небо біля нього… Вітерець, який розвиває блакитне Анине волосся…

Хлопець був там, де мав бути, — він у цьому був абсолютно впевнений.

Вони сиділи на даху, напевно, години зо три, на дворі вже повечоріло, а сонце мальовничо ховалося за вершини дерев і будинків. Анна і Бенедикт мовчали й дивились вперед. Вона поклала голову йому на плече, і обом стало неймовірно затишно.

Коли сонце остаточно заховалось, хлопець запитав:

— От ти можеш довести, що сонце заховалось не назавжди?

— Звісно, ні, — одразу відповіла дівчина. — Я навіть не можу довести тепер, що воно там є. А може, його раптом не стало?.. Знаєш, на що мені це схоже?

— На що?

— На віру.

— Тобто?

— От ми маємо сонце. Ми ж ніколи його не бачимо. Ми бачимо тільки світло, яке воно випромінює, — почала пояснювати Анна. — Так само й з Богом. Ми не знаємо, чи Він є, але бачимо і чуємо від людей про Його допомогу. Ми бачимо тільки світло і тепло, яке Він дає людям. У нас є тільки віра.

Хлопець хвилину обдумував усе і мовив:

— Цікава теорія, Анно Володимирівно.

Коли на вулиці стемніло, Анна підвелася, підняла якусь палицю і на її кінець почепила Бенедиктів старий рюкзак. Стало трохи холодніше, але підлітків грів нічний, іще прекрасніший краєвид. Світло з різних осель, гавкіт собак, ліхтарі… Була затишна атмосфера звичайного бідного району звичайного українського міста.

— Що ти робиш?

— Тримай, — мовила вона і простягнула йому палку. — Це маєш зробити ти.

— Зробити що?

— Тримай, — різко повторила вона, і хлопець її послухав. — А тепер підійди сюди.

Вони підійшли до самого краю дев’ятиповерхівки. Бенедикт поглянув униз, і йому злегка запаморочилося в голові. Було дуже високо, а внизу шумів зарослий струмок.

Хлопець міцно тримав палку зі своїм старим наплічником і не розумів, що придумала Анна. А вона тим часом витягнула з кишені запальничку і тепер пробувала підпалити тканину рюкзака.

Черк, черк — але тканина не хотіла горіти.

— Ти хочеш підпалити?

— Так… Але вітер… Розвернімось.

Хлопець не розумів, навіщо це їй, але послухав. Він згадав їхні дискусії про тканини різних наплічників. Він зрозумів, чому дівчина так сперечалась кілька годин тому, що його старий рюкзак зроблений з матеріалу, який легко піддається вогню.

Дівчина таки мала рацію. Коли вони змінили положення до вітру і Анна зробила кілька намагань запальничкою, ціль було досягнуто — рюкзак загорівся. Спочатку вогонь був знизу і маленький, але щосекунди піднімався вище і сильнішав.

Бенедикт бачив, як горять і зникають літери слова «Невдаха». Якось на рефлективному рівні це викликало в нього усмішку.

— А зараз ти його кинеш вниз, у струмок, — промовила дівчина. — І при цьому скажеш, що ти не невдаха.

— Що?

— Кинеш його вниз і крикнеш, що не невдаха.

— Я не розумію, — промовив Бенедикт. Тканина, з якої був зроблений його рюкзак, і справді виявилась горючою. Навіть дуже. Зараз вогонь здавався для них просто шаленим. Було таке враження, що хлопець тримає факел.

— Кидай вниз і кричи, що не невдаха! — крикнула Анна, бо з того факелу закапали якісь гарячі хімічні відходи. — Ну ж бо!

І Бенедикт кинув — факел полетів униз, кружляючи до самої землі.

— Кричи!

— Е-е… Що?

— Кричи!

— Я не невдаха…

— Голосніше, ось так: Я НЕ НЕВДАХА! — загорлала Анна, демонструючи, як правильно.

— Я не невдаха!

— Чуєте? Він не невдаха!

— Я не невдаха!

Підлітки кричали дуже голосно. Аж собаки з ближчих дворів підхопили їхній крик і люто загавкали. А їм було байдуже… І вони нічого не боялися.

А внизу, немов якась вогняна кулька, на землю, у струмок, впав підпалений Бенедиктів рюкзак і тихо зашипів.

Хлопець не невдаха. Він насправді й невдахою себе ніколи не відчував, просто тепер не дозволить, щоб інші його таким вважали.

— Дякую тобі, — промовив Бенедикт, через деякий час відколи вони спалили наплічник. Вони знову сиділи собі на якійсь дошці і милувались вечором.

— Справді вдалося? — спитала дівчина. — День незабутній?

— Знаєш, навіть більше, — признався хлопець. — Я дещо зрозумів… Ти мала рацію, коли сказала, що для людей найголовніше — це інші люди. Ти була права, що в самотності я б ніколи не пережив те, що відчував сьогодні з тобою. Для людей важливо мати когось близького… якогось друга… кохання, врешті-решт…

— Кохання? — повторила Анна.

— Звісно…

— А хто я для тебе? — раптом почала дівчина. Вона підвелася з дошки, Бенедикт автоматично зробив те саме. Її думки і голос затинались. — От як ти думаєш? Хто я для тебе? На що мені сподіватися? На дружбу? Ти, можливо, хочеш дружити, так, але я, дурна, наївна дівчинка, закохуюсь, Бенедикте… Я хочу тебе любити… Хто я для тебе? Божевільна незнайомка, друг чи все-таки дівчина, яка тобі подобається?

Він промовчав.

Він зробив крок до неї.

Він її поцілував.

На що їй сподіватись? Ким вона стане для нього? Та всім вона для нього стане. Він теж хотів її любити.

Тим часом, коли Бенедикт насолоджувався життям і вчився любити, Рута Кулакова помирала. Ось так, немов якась зірвана квітка, вона в’янула зсередини. Душа її була спустошена, а надії втрачені. Сенсу, без можливості творити, вона не бачила ні в чому.

Того ранку вона прокинулася о дев’ятій ранку у своєму зручному великому ліжку. Гектора, її чоловіка, поряд вже не було. Збоку на білій тумбочці лежала тільки записка, написана його рукою:

«Поїхав на роботу,

буду відсутній кілька днів.

Розважся.

Люблю тебе».

Прочитавши цю записку, вона лише гірко зітхнула. Не піднімаючись, потягнулась до телефону, щоб подзвонити до чоловіка. Та почула лише механічний жіночий голос автовідповідача «Абонент тимчасово недосяжний… Спробуйте зателефонувати пізніше». Жінка здалась і кинула телефон десь в подушки.

А потім, повалявшись в ліжку ще півгодини, все-таки вирішила підніматись. Проте більше це виглядало на якесь катування — була б її воля, вона б лишалась у тому ліжку весь день, а то й тиждень чи місяць.

Та сьогодні на неї чекала зустріч з найкращою подругою, Тетяною, яка рідко навідувалася в місто, та й взагалі в Україну, бо проживала в Амстердамі. Колись Рута обожнювала такі зустрічі, бо любила подругу, завжди ділилася з нею своїми звитягами і з радістю слухала про її. А тепер вони видавались для жінки тортурами, бо розказувати було нічого, а слухати про прекрасне і насичене життя Тані вона просто не мала сил.

У душі жінка пробула двадцять хвилин, потім іще десять чистила зуби, потім сушила своє світле волосся, потім наносила макіяж, а потім ще довго добирала вбрання, яке сьогодні вдягне. Вона хотіла бути ідеальною, мов збиралася на перше побачення.

Вона хотіла, щоб подруга не помітила, до чого скотилось її життя. Колись у Рути була прекрасна кар’єра співачки, а тепер вона — домогосподарка багатого чоловіка, яка навіть не може подарувати йому дітей.

Та й домогосподаркою її назвати було важко, бо жінка абсолютно нічого не робила — все робила їхня покоївка, імя якої Рута не знала, ось уже два роки.