— А ти не пробувала, щоб справді хтось інший тобі писав пісні, а ти їх просто співала?

— Пробувала.

— І нічого?

— Нікого, — виправила Рута. — Я переглянула сотні, якщо не тисячі, чужих пісень. І жодна… уявляєш?… жодна не змусила колотитись моє серце, як воно колотилось колись. Жоден рядок, жодне слово не зачепило за живе.

— Мені дуже прикро, — мовила Таня.

— Дякую… Справді… За все… За розваги… Ці дні були класними.

Таня посміхнулась і обійняла подругу. Вона не питала, чому Гектора досі немає вдома, а сам факт цього пригнічував. Таня розуміла, як важко і самотньо Руті такими довгими вечорами.

Вони дивилися фільм, розмовляли, як у старі університетські часи. Відчували себе знову вісімнадцятирічними дівчатками. Сміялися. А ніч все глибшала і глибшала.

Таня чекала, поки додому вернеться Гектор, щоб аж тоді покинути Руту в цьому великому будинку. Та він не з’являвся. Тож вона лишилася з подругою до самого ранку, а потім разом з нею поснідала і поїхала до себе. Жодного разу при цьому не завівши мову про Гектора.

— Ти, коли щось, можеш навідуватись до нас, — мовила Таня, коли Рута проводжала її до виходу. Був хороший літній ранок. У жінок трохи боліло в голові від вчорашнього вина, та загалом почувалися вони прекрасно. — Коли тобі захочеться або коли захочеш поговорити, гаразд?

— Гаразд, — усміхнулась Рута.

Рута не пам’ятала, як почалась розмова з Гектором, коли той після трьох днів відсутності повернувся додому. Зате вона добре запам’ятала свій крик посередині цієї розмови, чи то пак сварки.

— Як ти міг поїхати на стільки днів і не вмикати телефон!? Чому ти поїхав? Де ти був?

— Руто, в нас з’явився новий клієнт, — виправдовувався покірним голосом Гектор. — Він готовий вкласти багато фінансів в один великий проект…

— Та мені начхати на це! Треба було мені це пояснити! — кричала Рута. — Мені начхати на фінанси! Я хочу бачити свого чоловіка! Я хочу засинати з ним! Хочу прокидатися з ним! Хочу, щоб він мені пояснював, куди зникає, а не писав записки на три рядочки!

— Ти спала, я не хотів тебе будити! — роздратовано крикнув Гектор. — Я для нас стараюся! Я хочу, щоб ми жили в достатку! Ти була відомою й успішною людиною! Ти ж звикла до хорошого життя! А тепер не маєш змоги його собі дозволити, то я допомагаю!

— Що? — не могла повірити власним вухам Рута. — Ти мені допомагаєш? Я не маю змоги?

Вона рушила геть з кімнати вся в сльозах.

— Руто, почекай… Вибач, я не це хотів сказати…

— А що ти хотів сказати? ЩО?!

— Я просто розумію, як тобі важко… Ти мала кар’єру, мала талант, прихильників…Мала гроші… А зараз ти не маєш цього…то я стараюсь, щоб хоча б гроші у тебе були… Я стараюсь, щоб те життя, до якого ти звикла, коли була успішною, щоб воно в тебе не зникло…

— Що? — роззявила рота Рута. — Щоб воно не зникло, коли я стала нездарою? Ти це хочеш сказати?

— Ні… Руто, перестань…

— Отже, ти ставиш на мені хрест? — дивилась просто в очі чоловіку Рута. — Ти ж навіть не віриш, що я знову напишу щось гідне? — усвідомлювала правду жінка. — Ти просто годуєш мене грошима і тримаєш, ніби якусь іграшку, яку колись хотіли багато людей!

— А сама ти в себе віриш?! — крикнув Гектор.

— Господи… Яка я була сліпа… — жахалась Рута.

Вона різко розвернулась і попрямувала у спальню. Там розчинила шафу, витягнула валізу і поспіхом почала кидати у неї речі. Для неї це було схоже на кінець світу.

— Що ти робиш? — забіг у кімнату Гектор. — Куди ти збираєшся?

— Мені треба побути на самоті, — буркнула Рута.

— Та що з тобою відбувається?!

— Нічого! — закричала Рута. — Зі мною все абсолютно прекрасно!

Чоловік підбіг до дружини і зловив її за плечі. Вона пручалася і видиралася з його рук.

— Відпусти мене! Відпусти!

— Поясни мені, що я зробив не так! Чому ти хочеш кудись іти?! Я ж для тебе стараюся! Я три дні працював тільки через тебе! Ти не можеш мене покинути!

— Хто ти? — раптом крізь плач запитала Рута. — Хто ти?! Де той хлопець, з яким я познайомилась дванадцять років тому? Який слухав зі мною музику, говорив годинами і пропонував погуляти в парку, бо не мав грошей, щоб відвести в ресторан?

— Що? — Гектора розгубили такі запитання.

Він відпустив Руту, і вона продовжила жбурляти одяг в валізу.

— Той хлопець не думав про кількість грошей! Він думав про кількість секунд, проведених зі мною! — плакала жінка, а чоловік заціпеніло стояв. — Він вірив у мене! Щиро вірив, розумієш? А зараз… де він?…скажи — ДЕ ВІН?

— Але все це для тебе…

— Я зараз бачу тільки людину, яка мене жаліє! Яка не вірить у мене і навіть боїться про це сказати!

Вона рвучко закрила валізу і рушила геть з кімнати. Гектор так заціпеніло і стояв.

Свій стан Рута описати не могла. Вона ніколи не вірила, що таке колись може відбутись, і щойно таке, власне, відбулось. Земля йде з-під ніг — ось що відбувалось. Жінка не вірила, що пішла від Гектора. Геть. Уперше за стільки років. Сьогоднішній ранок зовсім не провіщав таких подій.

Тепер вона їхала в своїй машині кудись, аби просто їхати. Найгірше було в цій ситуації те, що вона щиро вірила в свої слова. Їй боліло. Вона почувалася нікчемою, тягарем на шиї Гектора. Він чітко дав зрозуміти, що не вірить у неї, — а таке надзвичайно важко слухати, коли й сама в себе не віриш. А ще й від коханої людини.

Вона ж просто хотіла, щоб Гектор її обійняв і сказав, що все буде добре. Щоб розцілував поцілунками, якими не цілував три дні розлуки… А тепер вона кудись їде, і час від часу десь там глибоко під черепом у неї проблискує думка — а може, ну його все? Може, поїхати на якийсь міст і покінчити зі всім?

Та якось, сама цього не зрозумівши, вона опинилася біля сірих дверей. Постукала в них, і за хвилину їх відчинила Таня, яка все зрозуміла відразу.

А в Бенедикта тим часом все було прекрасно. Він робив те, за чим так сумувала Рута. Він годинами говорив з Анною по телефону, він слухав музику і водив дівчину по різних цікавих місцях, бо не мав грошей, щоб завести в ресторан.

А ще Бенедикт пересвідчувався у тому, що в пансіонаті частіше нікого не було, окрім нього, пані Ярини чи Анни, яка зрідка таки навідувалась сюди і вони годинами говорили на рецепції. Хоча кілька разів йому вдавалось наткнутись в коридорі на Ярона, який стояв біля вікна і когось ніби виглядав.

— Доброго дня вам, пане Яроне, — вітався Бенедикт. — Ви когось чекаєте?

— Чекаю, — хрипів Ярон. — Ти теж її чекаєш… Усі її чекають…

Хлопцю інколи ставало моторошно, проте цікавість брала гору і він не закінчував діалогу на цьому, як то робила, наприклад, пані Ярина.

— Кого чекають?

— Її.

— А хто вона така?

— Вона королева… Ми всі їй покірні… — відповідав Ярон.

Бенедикта це ставило в незручне становище. Він хотів поспілкуватися з дядьком. Він пробував знайти в його словах сенс, бо чоловік був звичайною людиною, хоча й мав ось таку незвичайну звичку — чекати її.

— І довго ви її чекаєте?

— Дуже довго.

— Ну, надіюся, що скоро вона навідає вас, — стенав плечима Бенедикт і йшов далі.

Інколи він бачив іще й Єву, художницю-офіціантку, але з нею ніколи не розмовляв, бо біля вуха дівчини завжди був телефон і вона відчайдушно з кимсь розмовляла. Хоча одного разу, коли він ніс у свою кімнату бутерброди, а вона (вже одягнена в робочу форму) зачиняла двері своєї, дівчина відхилила телефон від вуха і підморгнула йому.

— Крута зачіска.

— Дякую, — усміхнувся Бенедикт.

Найчастіше зі всіх, хто жив у пансіонаті, він спілкувався безпосередньо з його власницею — пані Яриною. Попри те що Анна і Єва йому дали дозвіл на читання книжок, він про кожну питав Ярину. Хоча вона й злісно бурмотіла, що хлопець її зайвий раз турбує, Бенедикт бачив, що жіночці приємно, що з її думкою рахуються.

Але того дня він хотів попросити її про більше.

— Доброго дня вам, — промовив він і помітив, як жінка закотила свої старечі очі. — Я хочу про дещо вас попросити.