Жінка, як завжди, сиділа в кріслі на рецепції, на столі біля неї лежала газета і стояло горнятко з чаєм. Та газету вона не читала, чай не пила, а просто дивилась у телевізор, у якому йшла програма про інспекторку, яка перевіряє умови обслуговування клієнтів у різних закладах. У готелях в тому числі.

— Ух, ненавиджу я цю жінку, — бурмотіла стара, натякаючи на ведучу, власне, інспекторку. Обличчя Ярини пашіло якоюсь необґрунтованою ненавистю.

— Та чому? Мила ведуча, — теж поглядаючи в екран, промовив Бенедикт.

— Так, хлопче, що ти хочеш? Книжки можеш брати, тільки потім постав на місце! — роздратувалась Ярина.

— А я, власне, хочу запитати — чи можу я їх виносити з пансіонату?

— Що? Для чого тобі їх виносити?

— Розумієте, я хочу дати почитати одну книжку своїй знайомій. Вона, власне, і ваша знайома. Це Анна. Але вона тут нечасто буває, тож якщо читатиме лише тут, то це затягнеться на місяці. — промовив хлопець і навипередки зі зміною виразу обличчя старої додав: — Вона хороша дівчина, буде акуратно поводитися з нею і, коли прочитає, поверне.

— Вона хороша дівчина? — пирхнула жінка. — Ти взагалі про ту Анну говориш, що й я?

— Я впевнений у ній, чесне слово.

Жінка тільки засміялась, мовляв «яке наївне дитя», і мовила:

— Ну і що це за книжка?

— «Злочин і кара» Достоєвського, видання 1978 року, — відповів Бенедикт і узрів, як по обличчі старухи розтеклась якась гіпнотична усмішка.

Пані Ярина вже не бачила перед собою Бенедикта і рецепції, вона повернулась далеко в минуле і згадувала, як та книжка потрапила до неї.

— А ти знаєш, що це дуже рідкісне видання, старе-престаре? — запитала вона.

— Так, знаю, — відповів Бенедикт. — У цьому й суть — та книжка має історію.

— А ти сам-то її читав?

— Ні, не читав… Але якось ми з нею заговорились про рідкісні книги, навіть в Інтернеті дивились про це інформацію. І її заінтригувала лише вона. Анна, чесно кажучи, не вірила мені, що я знайшов її в пансіонаті.

— А де зараз книга? Щось я не пам’ятаю, що ти питав, чи можна її брати?

— Я її ще не брав, вона стоїть на полиці разом з іншими книгами.

Кілька секунд жінка звішувала всі за і проти. Знову згадала багато минулих подій, багато минулих людей…. Вона не могла віддати цю книгу аби комусь. Ця книга — частина цього пансіонату.

— Вибач, хлопче, але ні, — промовила жінка.

Хлопець покірно схилив голову і рушив геть, бо сперечатися з пані Яриною, як він розумів, буде марною справою.

— Ну, добре… Дякую…

Жінка теж підвелась, вимкнула телевізор, взяла горнятко і попрямувала до сходів у свою кімнату.

— Проте я можу в цьому місяці давати більше роботи Анни, і вона зможе частіше сюди приходити і читати, — повернулась пані Ярина. — Звісно, якщо захоче.

Бенедикт одразу засяяв, підбіг до старої і на свій ризик і страх обійняв її, так, що трохи її чаю хлюпнуло на підлогу.

— Дякую вам!

— Пусти мене, хлопче! — роздратувалась Ярина, проте кутики її рота непідконтрольно сіпнулись.

— Дякую! — пустив її хлопець і чкурнув геть за двері, на зустріч з Анною.

Анну хлопець знайшов на берегу річки, разом з Лізою і Максом. Вона лежала на рушнику біля води, а Макс і Ліза купались. Дівчина так розслабилася на ніжному сонечку, що аж задрімала, а Бенедикт, коли підійшов до рушника, не посмів її турбувати. Він скинув рюкзак, ліг собі біля неї і задивився на її делікатне обличчя та заплющені очі.

— Я знаю, що це ти, — не розплющуючи очей, прошепотіла дівчина.

— Я знаю, що ти знаєш, — прошепотів Бенедикт і торкнувся рукою її волосся, а потім попестив скроню. Йому хотілось її торкатись. — Ти така незвичайна…

Дівчина усміхнулась, розплющила очі і поцілувала Бенедикта.

— Е! Це ж розбещення неповнолітніх! — роздався ззаду голос Макса.

Вони з Лізою йшли абсолютно мокрі, а коли підійшли, жваво почали витиратись рушниками й одягатись у футболки. Макс це робив через холод, а Ліза поспішала через сором свого тіла, хоча Бенедиктові воно насправді не видавалось таким уже і товстим.

— Привіт, Бенедикте, — привіталась Ліза, а Макс потиснув йому руку.

— Тоді нам варто почекати кілька днів і не цілуватись, — жартом на жарт відповів Бенедикт.

— Що? — натомість здивувалась Анна. — У тебе скоро день народження? Коли?

— У четвер, — відповів Бенедикт. — За три дні.

— То ми маємо спланувати незабутній день!

— Мені, якщо чесно, з вами кожен день незабутній, — признався хлопець. — Так що не варто турбуватись.

— Облиш, ми обов’язково повинні щось придумати!

— Але подумаєте про це згодом, добре? — втрутився Макс. — Ідьмо швидше, бо ми запізнюємося.

— А куди ви йдете? — запитав Бенедикт.

— У мене тренування, — пояснив Макс. — Дівчата хочуть подивитися. Якщо хочеш, приєднуйся.

— О, я залюбки.

Макс привів друзів до якоїсь школи. Як не дивно, по коридорах, незважаючи на те що було літо, ходило доволі багато людей. Бенедикту по дорозі пояснили, що Максова мати працює тут учителем і вона домовилась з фізруком, щоб той дав ключі від спортзалу, де її син міг вільно тренуватися.

— То мама підтримує тебе в твоїх починаннях з танцями? — спитав Бенедикт.

— Звісно! Це вона мене познайомила з танцями ще в шість років, — відповів хлопець. — Тупо не розвивати свій талант і не реалізовувати.

— Це правда, — пробурмотів Бенедикт. — Тупо.

Друзі зайшли у великий спортзал з натягнутою посередині сіткою, матрацами, купою м’ячів у кутку і білими стінами. На одній стіні був невеликий відрізок, на якому були прикріплені довгі дзеркала, — туди діти й рушили, слідом за Максом.

— Я йду переодягнусь, а ви поки зніміть сітку, добре?

— Добре, — відповіла Ліза.

Макс зник за дверима в якусь комірчину, а Ліза рушила відчіпляти волейбольну сітку. Бенедикт кинувся допомагати, а Анна роздивлялась спортзал, неначе якийсь Софіївський собор.

— Ніколи не любила цієї кімнати, — нарешті буркнула Анна.

— О, я теж, — погодилась Ліза.

— Стривайте, то ви тут вчились? У цій школі?

— Ага, — мугикнула Анна. — Школа непогана, але от фізкультура була відстійним уроком.

— Це все через вчителя, — пояснила Ліза. — Ще той фрукт.

— Знущався?

— О, ще й як…

— Розумію, — буркнув Бенедикт, згадавши уроки фізкультури в своїй школі. Хоча в нього все було трохи по-іншому — вчитель був нормальний, а от учні просто нестерпні.

Коли вони відчепили сітку, в зал повернувся Макс. Був босоніж, у вільній футболці та трико. Одразу пролунав сміх.

— Що? Мені зручніше в таких штанах, — зашарівся Макс. У руках він мав магнітофон, тож одразу подався до розетки його вмикати. — Ліз, ходи допоможеш і будеш вмикати пісню.

Анна сіла на лавочку в очікуванні, коли почнеться шоу. Бенедикт приєднався до неї.

— Чому ти так засмутилася?

— Зовсім ні, я не засмутилась. Тобто не дуже, — усміхнулась дівчина. — Я просто згадала школу і засумувала, навіть якщо фізкультура мені не подобалась. В цілому це був хороший, безтурботний час. А ти сумуєш за школою?

— Ні, — одразу відповів Бенедикт. — Школа мене тільки навчила виживати серед жорстоких людей. Я мріяв звідти піти.

— А з дому ти теж мріяв піти?

— Не завжди, — промовив Бенедикт. — У моєму житті дещо сталося, після чого я знав, що рано чи пізно доведеться піти з дому, якщо я хочу все встигнути в своєму житті.

Мабуть, Анна хотіла запитати, що таке в нього сталося, але на середину вийшов Макс і заплескав в долоні, щоб на нього звернули увагу:

— Ну що, поїхали? Наскільки вам відомо, я вступаю в Коледж музики, театру та хореографії, власне, на хореографічний факультет. Мене туди вже майже прийняли, залишилось тільки скласти практичний іспит з танців. Я підготував номер для комісії, тож хочу його продемонструвати вам. Отож: Максим Яковлєв, вісімнадцять років, контемп[12]. Музика «Флоренс і Машини»[13]. — Хлопець зітхнув і кивнув Лізі, щоб увімкнула пісню.