Їм обом надзвичайно сподобалось таке заняття — удвох читати книги. Це виявилось дуже затишним, романтичним і навіть з якогось боку трохи інтимним заняттям. Бенедикт зловив себе на думці, що коли люди мають з ким отак сісти і почитати, ці люди точно не самотні.

Анну цей пансіонат ніби заново зачарував. Чи, точніше, нарешті зачарував. Вона по-іншому відчула це місце, вона навіть по-іншому сюди йшла. Тепер це приміщення було не «місцем її нудної роботи», тепер це місце було «Бенедиктовим домом», через що вона з радістю йшла до нього в гості. І коли прийшла, навіть почала бачити у такому звичному для неї пансіонаті якусь своєрідну красу. Таку ж, яку бачив Бенедикт, коли сюди заселявся. Те приміщення нагадувало їй храм, стіни якого багато чого бачили і всмоктали. Дівчина навіть трохи заздрила Бенедикту, що тут живе він, а не вона.

— Ти не хочеш щось поїсти? — перервав багатогодинну тишу Бенедикт, проте дівчина була настільки заглиблена в свій світ, що спочатку навіть не почула запитання. — Ти тут? Не хочеш їсти, питаю?

— Га? Їсти?.. Ого, поглянь! За вікном уже потемніло! — прокинулась із гіпнотичного стану Анна.

За вікном вже справді сутеніло. Дівчина з хлопцем кілька секунд дивились у вікно і не вірили, що стільки часу промайнуло так швидко.

— То як? — усміхнувся хлопець. — Я, правда, не надто хороший кухар, але, думаю, разом ми щось придумаємо.

Дівчина потерла живіт і, посміхаючись, промовила:

— Я вмираю з голоду.

Вони пішли на кухню, залишаючи книги на полиці чекати наступного сеансу читання. По дорозі дівчина ділилась своїми емоціями стосовно книжки, а Бенедикт натомість розказував про свою. Пані Ярина, яка вже повернулася з прогулянки і проходила повз відчинені двері кухні, почувши цю розмову, посміхнулась, бо зрозуміла — вони одне одного не чують.

Спільними зусиллями їм вдалось наробити млинців, знайти в кутку нижньої тумбочки якесь малинове варення і заварити два горнятка запашного чаю. Небагато, але вони, чесно кажучи, навіть і на таке не розраховували. Насправді обом здавались ці млинці неперевершеними через те, що вони спільно готувались. Це виявилось веселим процесом.

Їсти все це вирушили в Бенедиктову кімнату, яка за час його проживання встигла трохи змінитись. На стінах з’явились приклеєні різні вирізки з журналів — цю ідею він запозичив з перукарні, в якій вони з Анною фарбували волосся. Щоправда, його вирізки були не з зачісками, а з якимись статтями, які Бенедикт вважав цікавими: чи то інтерв’ю письменників, чи відомих музикантів. Також там були й світлини тих, шановних для хлопця, людей, а серед них приклеєний був буклет, який подарував йому з Анною перші незабутні спогади.

Всі зошити з віршами Бенедикт заздалегідь заховав у шухляду, оскільки очікував, що Анна зайде в його кімнату, — поки він не хотів розкривати їй цю сторону своєї особистості. На столі лежало тільки кілька книг і ноутбук.

— Вау, ти зміг цю кімнату зробити затишною, — підмітила Анна, роздивляючись. — Браво!

— Дякую, — відповів Бенедикт. — Сідай туди.

Він сів у крісло, а Анна на ліжко, млинці й горнятка чаю вони поставили на стіл і одразу ж почали пригощатись.

— О, це твої батьки? — наминаючи, спитала Анна, бо побачила прикріплену до стіни над ліжком фотографію, на якій були зображені Бенедикт, котрий грав на старому фортепіано, і його горді батьки поруч. — А це ти? Ти граєш?

— Так, це вони, — теж пережовуючи, відповів хлопець. — Граю, хоча давно вже не торкався клавіш.

— Це круто! — вразилась Анна так, що з її рота випав шматочок млинця. Бенедикт засміявся. — Чому ти не сказав?

— Та не знаю, ми якось не говорили про це.

— Та ми весь час говоримо про музику! — сказала Анна. — Тепер ти просто повинен мені зіграти!

— Були б тут клавіші, я б це зробив зараз, — признався Бенедикт. — Я й сам скучив за ними.

Хлопець сьорбнув чаю і зрозумів, що вони забули його посолодити. Скривився.

— Блін, забули додати цукор… Чекай, я піду на кухню… Не факт, що його там знайду, але пошукаю, — підморгнув він і вийшов з кімнати, залишивши все ще вражену прихованим талантом свого хлопця Анну.

Зайшовши на кухню, хлопець помітив там Єву, яка щойно повернулася з роботи і була одягнена в уніформу офіціанта. На подив хлопця, дівчина ні з ким не розмовляла.

— Привіт, смачного.

— Привіт, дякую, — відповіла вона.

Бенедикт підійшов до полиць, щоб знайти цукор, та ніде не міг його запримітити. Єва сиділа за столом і сьорбала якийсь суп.

— З тобою Анна розцвіла, — промовила Єва. — Ви круті. Я бачила, як ви заходили в твою кімнату. Ви пасуєте одне одному. І очі в обох блищать.

— Дякую, — зашарівся Бенедикт.

— Ти дивись не поранься. Люди — жорстокі створіння.

— Вона не така, проте дякую, — відповів Бенедикт і відчув, як сама думка про погані стосунки з Анною його дратує.

— Ну раз не така, то вмикайте хоча б музику гучніше, — засміялась Єва. — Бо жив уже тут один юнак, який щотижня водив таких «не таких», — скаламбурила дівчина.

— Облиш, ми поки про це не думаємо, — відповів хлопець.

Він помітив цукор, взяв посудину і вирушив у кімнату з запитанням у голові: «Чи, може, думаємо?» Та коли він прочинив двері, то побачив щось таке, від чого впустив цукерницю на підлогу. Вона, на щастя, не розбилась, чого не скажеш про Бенедиктову довіру до Анни.

Дівчина сиділа за столом і читала один з Бенедиктових записничків. Здається, вона навіть не помітила, що хлопець повернувся.

— Що ти робиш? — крикнув Бенедикт. — Це особисте! Я нікому цього не показую!

Хлопець підбіг до дівчини і вирвав із її рук свій зошит.

— Як ти могла? Я ж не дозволяв тобі ритись у моїх шухлядах! Це гидко!

— Бенедикте, вибач, я просто думала, що знайду там якісь хустинки, бо пролила чай на стіл… Вибач, я не думала, що це щось важливе…

— Хустинки? Ти не бачиш різницю між хустинками і зошитом? І, знаєш, він не образиться, якщо ти раптом його не розгорнеш!

— Вибач… Я просто… — розгубилась дівчина. Та вона не могла знайти потрібного виправдання, бо його не було. Її очі дивились на Бенедикта якимсь таким глибоким поглядом, якого він не розумів. Це страх? Це розчарування? А може, співчуття?

— Ти маєш піти, — відрізав хлопець, вказуючи на прочинені двері.

— Що? Бенедикте, будь ласка… — злякалась Анна.

Хлопець стояв непорушним та розлюченим, вказуючи на двері. А дівчина розгубилась, бо справді почувалася винною. Повільно підвелась і приречено рушила до дверей. Ішла повільно і з провиною на лиці.

— Знаєш, — раптом повернулась вона. Дівчина вирішила, що коли він уже й так ображається, то повинен знати все, що вона думає. — Вони прекрасні. Це найкраще, що я коли-небудь читала… і я абсолютно відверто це говорю.

— Що? — прохрипів хлопець. — Вони справді тобі сподобались?

— Сподобались! — сказала, ніби викрикнула, Анна. На її очах забриніли сльозинки.

Хлопець їй повірив і відчув неймовірне полегшення.

Бенедикт дивився на неї, і його відчуття переживали якусь метаморфозу. В нього такого ніколи ще не було. Вся ця короткочасна злість на Анну ніби кудись випарувалась, ніби її й ніколи не було, натомість з’явилось відчуття вдячності. І повернулось розуміння того, як йому ця дівчина подобається. Вона не знала, про що в ці секунди думає хлопець, але добре розуміла, що його відчуття неймовірно потужні. Це було помітно по його очах. А він зрозумів, що це пристрасть.

Хлопець рвонув до дівчини і поцілував її. Вона відповіла йому. А потім це повторилося знову… і знову. Це були найпристрасніші поцілунки в їхньому житті, і їм обом хотілося, щоб вони ніколи не закінчувалися. Обоє відчували таку насолоду, яку не відчували ні разу в житті. Боротися з тією спрагою було абсолютно неможливо. Її хотілось тільки продовжувати і продовжувати, хотілось напитись, хоча б трішечки… Ніби якщо раптом вона припиниться, то вони відчують нестерпний біль або просто не виживуть. Це все, про що вони могли думати в той момент.