Бенедикт, Анна і Ліза уважно втупились у Макса, але ніхто й уявити не міг, що за кілька хвилин вони дивитимуться на свого друга зовсім по-іншому. Тільки прозвучали перші ноти музики, почалося щось надзвичайне.

Хлопець почав рухатись дуже повільно і плавно, але кожен його рух був різкий і сильний. Макс ніби розтанув у повітрі, натомість з’явилась історія… і емоції. Очі друга палали… музикою? А тіло творило… мистецтво? Бенедикт уперше бачив щось подібне. Йому чомусь подумалось, що якби емоції були людьми, то вони б весь час танцювали такі танці. Тіло Макса крутилося, падало на землю, піднімалося, стрибало, затримувалось у повітрі і створювало неймовірну атмосферу.

Закінчився танець тоді, коли тіло Макса просто лежало на підлозі. Кілька секунд була тиша. Друзі сиділи вражені від того, яку красу щойно побачили. Бенедикт озирнувся на Анну і побачив, що дівчина теж шокована. Анна піднялась і заплескала в долоні. Бенедикт і Ліза підхопили.

— Це прекрасно! — крикнула Анна.

Макс, який іще не відійшов від образу, піднявся, ніби в якомусь трансі. Бенедикт задумався над тим, що дивитись на танець було дивовижно — а як, цікаво, було його танцювати?

— Серйозно? — невпевнено запитав Макс. — Вам справді сподобалось?

— Це справді заслуговує на те, щоб бути метою цілого життя, — промовив Бенедикт і знову зааплодував.

— Дякую! Не очікував такої реакції.

— Як? Скажи, як ти це придумав? Як ти придумав такий танець? — цікавилась Ліза.

— Не знаю… Я просто слухав музику… і просто чув її. Чув ті емоції, а тіло їх писало.

Чомусь троє друзів були в той момент були впевнені, що на Макса чекає велике майбутнє, бо танець справді був незабутній. Усі вони переживали інтимний момент життя — коли вперше бачиш щось нове, щось грандіозне, у людині, яку, здавалося, знаєш до кісток.

Макс затанцював їм іще двічі, та от коли вже танцював вдруге і втретє, то попросив, щоб друзі пильно вдивлялись в його рухи і потім йому говорили, які з них були слабші за інші. Їм було тяжко зосередитись на професіоналізмі тих рухів, бо танець щоразу заворожував їх все більше, та все ж кілька порад вони змогли йому дати, і він вирішив попрацювати над ними.

Вони пробули в спортзалі кілька довгих годин, які здалися секундами. Всіх настільки вразив талант Макса, що їм захотілось і собі спробувати, собі якось торкнутись такого вміння.

— Ну, добре, добре… Я покажу вам кілька простих рухів… — відповів на двадцяте їхнє прохання Макс. Став перед ними і, немов учитель, почав показувати па і переходи. — Не так… Руку трохи вище… ось так… — пояснював він.

Друзям подобалося, але, на жаль, їм всім було далеко до Максової майстерності. Дуже далеко.

Раптом, коли вони всі разом відпрацьовували стрибок, пролунав якийсь шум. Бенедикт, який стояв ззаду, перечепився за власну ж ногу і гупнувся на землю.

— О, Боже, з тобою все в порядку? — одразу підбігла до хлопця Анна з друзями.

Макс почав його підводити.

— Що сталося? Як ти впав?

— Та не знаю… Я перечепився… — відповів хлопець, якого друзі посадили на лавочку.

— Та в нього ніби ногу відмовило! — втрутилась Ліза. — Я бачила в дзеркалі! Ніби він не зміг нею поворухнути!

— Та я просто заплутався, з якої ноги потрібно робити стрибок, — пробурмотів Бенедикт.

— Ну, нічого… Я теж багато разів падав, правда не на таких простих моментах… Сильно вдарився? — спитав Макс.

— Та ні, все гаразд, — промовив Бенедикт. — У лікоть трохи і в коліно, але все нормально. — Хлопець підвівся і, хоча насправді відчував їдкий біль в коліні, не признався в цьому друзям. — Усе нормально.

— Ну, напевно, треба закінчувати на сьогодні, — вирішив Макс.

— Так, ходімо звідси, — погодилась Анна.

— Слухай, — заговорив до Анни Бенедикт, коли вони з друзями чекали на зупинці маршрутки, якими поїдуть у різні боки. Вони вже встигли всоте похвалити Макса за талант і всоте пожартувати з падіння Бенедикта. — Я забув тобі сказати, що Ярина, на жаль, заборонила мені виносити з приміщення «Злочин і кару»…

— Нічого. Я й не надіялась, що вона дозволить. Буду читати її, коли завітаю в пансіонат, — усміхнулась Анна. — Ти спробував, я це ціную.

— Проте, — додав хлопець, — вона завтра кудись їде і попросила тобі сказати, щоб ти прийшла її замінити. Звісно, якщо ти хочеш… Одразу й почнеш читання.

— Ти жартуєш? — ошелешено спитала Анна. — Звісно, я хочу! Я ж майже ніколи нічого не читала — буде кльово розпочати з такої рідкісної книги!

Дівчина обійняла хлопця з такими самими емоціями, як сьогодні Бенедикт обіймав пані Ярину. Але наприкінці ще й поцілувала.

— То сказати Ярині, що ти прийдеш?

— Прийду! Звісно! Це круто!

І не встиг Бенедикт проказати своє «до завтра», як Макс покликав Анну до маршрутки, яка саме над’їхала. Дівчина востаннє цьомкнула Бенедикта і, усміхаючись на всі зуби, забігла в маршрутку, з якої ще кілька разів йому помахала.

Бенедикт затуманеним поглядом дивився вслід маршрутці.

— Вона дивовижна, — подумав уголос він.

Того вечора його мучили, чи то пак радували, думки про те, чому так склалося, що він, коли приїхав у це місто, зустрів стільки талановитих людей? Чому раніше він не бачив стільки особливих людей навколо себе? А може, він просто не звертав на них уваги? Може, вони скрізь? Бенедикт цього не знав, та йому щиро хотілось вірити, що скрізь. Бо світ у такому уявленні підбадьорював.

Весь вечір він провів за книгою, а коли годинник показав пів на дванадцяту, на телефон прийшло повідомлення від Анни, яке відволікло його від читання. Він вже звик, що в такій порі приходять від неї повідомлення, і навіть знав, що в них написано.

Там завжди було те саме запитання: «А сьогодні був незабутній день?»

І поки на жодне з таких смс він не відповів негативною відповіддю, після чого приходило єдине слово: «Рада». І Бенедикт усміхався.

Після сьогоднішнього короткого листування він читати не зміг, бо голову заполонили думки, а душу — неймовірний стан, який він називав натхненням. Він піднявся з ліжка, сів за стіл, розгорнув зошит і взяв ручку. Та не писав, чомусь задивився у вікно. Побачив за ним гілля горіха, який ріс біля пансіонату, побачив, як воно хитається, та чомусь задумався, чого немає звуку. Навколо була тиша. Він не чув ні вітру, ні скрипіння гілок.

— Все спить, — прошепотів Бенедикт.

Потім чомусь знову повернувся думками до таланту Макса; задумався про свій; перевів погляд з вікна на чистий аркуш і аж тоді почав писати:

Анна сиділа в м’якому клітчатому кріслі і з захватом вчитувалась в рядки книги, яку чомусь так раптово для самої себе вона дуже захотіла прочитати. Все це через Бенедикта. Він її надихнув щось прочитати. Він говорив про книги, як про щось святе і живе. І їй захотілося це перевірити. А раптом вони їй теж настільки сподобаються?

Вона акуратно тримала книгу в руках, ніби це було якесь ніжне кошеня і вона боялась його налякати. Зелена палітурка приємно торкалася долонь дівчини, а слова написаної історії торкались її душі.

На дивані, у тій самій вітальні, сидів Бенедикт і теж читав якусь книгу, час від часу поглядаючи на Анну. Йому було приємно бачити радість і захват в очах дівчини. Йому було приємно виконати її маленьку мрію.

Вони сиділи у вітальні пансіонату абсолютно мовчки, кожен читаючи свою історію. Кожен з головою поринав у світ своєї книги і на навколишній світ навіть не звертав уваги… Все ніби зникало — залишались тільки вони і книжкові світи.