— Добре… зустрінемось після цього?

— Обов’язково.

Хлопець відклав телефон і продовжив дивитись на розкидані по столі зошити. Він обирав, який із них візьме з собою на перші уроки в школу поезії. Кожен з них для нього був однаково важливим, бо кожний рядочок, кожне слово записане в ньому, Бенедикт колись проживав.

Поклавши потріпаний записник з першими своїми віршами в рюкзак, хлопець вийшов з кімнати, відчуваючи, що за дверима на нього чекає прекрасний день.

У коридорі, як завжди, стояв Ярон, та сьогодні Бенедикт не мав ні часу, ні бажання з ним спілкуватися. Хлопець привітався і просто його оминув, та відразу почув:

— Сьогодні.

— Перепрошую?

— Сьогодні вона прийде, — повторив Ярон.

Хлопець тільки знизав плечима.

— Гарно вам поспілкуватися… Я зараз поспішаю, але надіюсь, коли повернусь у пансіонат, вона ще тут буде і я теж зможу з нею поспілкуватись.

Сидячи у невеликій аудиторії разом з іншими учасниками Літньої школи і чекаючи наставника, який буде їх вчити, Бенедикт прозрівав. Усі ці підлітки були такі, як і він. Дивні, з глибокими поглядами, з якоюсь жалістю в очах. Усі вони були яскраві особистості: хто з дредами, хто в різнокольорових кедах, хто в дивному кашкеті. Бенедикт, зі своїм синім волоссям, серед них не вирізнявся.

Усі вони мали такі ж таланти, як Бенедикт, — напевно через це були чимсь схожі. Хлопця найбільше дивувало те, що вперше за своє життя він перебував серед таких, як він.

Він усе життя вважав себе білою вороною, а зараз розумів, як дивовижно помилявся.

— Двадцять людей зі ста п’ятдесяти! І ми одні з них! Ти можеш у це повірити? — тішилась якась дівчина своїй подрузі — сиділи перед Бенедиктом.

Він не міг повірити. Він шалено пишався тим, що зараз тут. Його гріла думка, що хтось, хто вирішував, хто попаде в цю школу, прочитав його вірші та вирішив, що він теж гідний бути серед двадцяти найкращих. Ця думка шалено підбадьорювала Бенедикта. Окриляла.

Десь у глибинах душі це було ще однією причиною втекти з дому. Жити моментами і творити хороші вірші. А він отримав навіть більше — його вірші тепер можуть бути почутими. Ця школа йому допоможе — він у цьому не сумнівався, — бо вже допомогла всім серцем вірити у свій талант.

Шепіт учнів припинився, коли в клас, тримаючи в руці якісь нотатки, зайшла жінка років тридцяти. Вона мала світле волосся, зв’язане в хвіст, і якесь до болю знайоме обличчя.

— Доброго дня, студенти, — промовила вона виразним говором. — Мене звати Рута Кулакова, і я буду вашим керівником на наступні кілька тижнів.

Аудиторією рознісся здивований шепіт. Всі знали, хто це, та не розуміли, чому саме її обрали наставником молодих письменників і поетів, бо жінка славилася тільки своїм голосом.

— Знаю, дехто з вас не розуміє, чому ця панянка прийшла сюди, а не кудись у школу молодих співаків, — ніби прочитавши думки присутніх, промовила Рута. По правді, вона й сама не до кінця розуміла. Було помітно, що вона ніколи не мала досвіду вчителя. Очі її бігали, а голос трішечки тремтів. — Але хочу вас переконати у тому, що в мене величезний досвід — всі пісні, які ви коли-небудь чули в моєму виконанні, були написані тільки мною. Кожне слово, словосполучення, рядок чи літера — їх усі написала я, виносивши їх у своєму серці, так само як це робите ви. Отож кому, як не мені, розуміти, що таке бути молодим творчим підлітком? Коли ти соромишся показати свою творчість близьким; коли ти сам сумніваєшся у красі написаного; коли ти боїшся, що суспільство не зрозуміє тебе. Я надіюсь, що ми з вами зможемо подолати ці страхи разом. Я навчу вас того, що допомагало мені. Як добирати слова, як експериментувати зі стилем писання, як римувати те, що, здається, не римується. До того ж я філолог, який допоможе вашим віршам і текстам бути не тільки гарними, а й граматично правильними.

Усі в аудиторії уважно слухали жінку. Дехто їй вірив, дехто не вірив. Бенедикт вірив. Вона говорила те, що він хотів почути. Він зрозумів, що своєю першою промовою ця вчителька зуміла втертись у його довіру.

— Отже, є запитання? — закінчила вона.

У залі була тиша, тож жінка підійшла до дошки і написала там одне речення.

«Насиченість речень».

А далі відбувався найцікавіший для Бенедикта урок, бо всі говорили про творчість. Рута Кулакова кожне сказане правило доповнювала якимсь випадком зі свого життя. Це навіювало довіру. Вона розказувала про випадки, коли речення, чи в випадку поезії — рядки, потрібно насичувати різними деталями, а коли вистачить лише двох слів, щоб вразити читача.

Вона зачитувала свої вірші, питала, що б вони змінили, питала, чому б вони це зробили. Говорила, що зараз банальне, а що оригінальне. Також казала, що на це більшою мірою зважати не потрібно, бо інколи найбанальніша річ стає найпрекраснішою.

— Головне в нашій справі — це відчуття! Емоції, вкладені в слова! Інколи ви можете писати про слонів, але написати це так емоційно, що воно торкнеться людського серця ще більше, ніж історія про «Титанік»[14] чи Хатіко[15].

Усі були відкритими. Навіть Бенедикт. Він і не здогадувався, що може таким бути. Що може бути веселим серед інших людей. Що може додати кілька смішних слів до жарту вчительки чи може не погодитися з думкою іншого учня. Тепер він щоразу переконувався у тому, що тим, ким він вважав себе ціле життя, він насправді не був. Він був веселим, розумним і сміливим.

Інколи вчителька жартувала, і сміхом заходився весь клас. Інколи суворішала, і весь клас напружувався разом з нею. Було помітно, що Рута віддається справі всім серцем. Було зрозуміло, що важливе з того, що вона розказує, а що не важливе, хоч і вважається важливим.

Дві години були насичені творчістю, цікавими думками і неординарними ідеями. Хлопець, коли вчителька розповідала про те, що творити можна в будь-якому місці, якось відволікся, бо й сам це знав. Він поглянув у вікно, за яким хиталось зелене листя дерев, і зрозумів, що запам’ятає цей момент на все життя. Ще місяць тому він і не мріяв, що сидітиме серед таких цікавих людей і ділитиметься своїми думками.

— На наступний урок ви підготуєте мені якусь роботу: чи то прозу, чи вірш. І я хочу, щоб ви виходили на середину аудиторії і читали свої доробки, — закінчувала урок Рута. — А всі інші слухатимуть і потім висловлюватимуть свою думку. Ви маєте навчитись читати свої вірші так, як пише їх ваша рука. На нас чекає незабутня Літня школа. Домовились?

— Домовились, — відповіли учні.

— І як усе пройшло? — зателефонувала Таня до Рути після закінчення уроку.

Рута сиділа в прозрінні. Їй хотілось плакати від щастя. Вона дивилась на розписану своїми замітками дошку і не вірила у все, що відбувалось останні дві години. У класі нікого вже не було. Тільки вона і її здивування.

— Я маю їх, — прошепотіла Рута. — Крила… Я справді їх маю…

— Звісно, ти їх маєш… Я дуже рада за тебе, — мовила Таня. — Я вірила в тебе.

— Ці діти неймовірні… Вони щасливі від того, що роблять… І їм більше нічого не потрібно.

— Ти теж такою була. І я хочу, щоб ти знову такою стала.

— Я стаю… Я це відчуваю… Мене переповнює щастя… Я й не усвідомлювала, як це неймовірно — просто спілкуватися з дітьми і передавати їм свій досвід. Дякую тобі, Таню.

— Приїжджай, розкажеш усе детальніше.

— Скоро буду, — усміхнулась Рута і піднялась витирати дошку.

Телефонна розмова закінчилась. Таня, яка сиділа у себе в кухні, відклала телефон. Вона розмовляла з Рутою на гучномовці, так, щоб людина, яка сиділа навпроти за столом, теж чула радісні слова подруги.

— Все зрозумів? — гостро спитала Таня.

Навпроти сидів Гектор. Він приїхав, щоб помиритися з Рутою і забрати її додому; сказати, що помилявся і що тепер більше часу проводитиме з нею. Він дійсно цього хотів усім серцем, та зараз гірко розумів, що його маленька Рута без нього розцвіла, як квіти, які він тримав у руках.