— Якщо ти справді її кохаєш, то повинен дати їй відпочити, — продовжила Таня. — Вона гниє у вашому будинку, наодинці зі стінами. А зараз вона має прекрасне заняття, яке, ти чув, вона любить.

— Ти маєш рацію, — визнав Гектор, піднявся, поклав на стіл квіти і додав: — Вибач, що забрав час… — Він рушив геть.

— Гекторе, — зупинила Таня, бо їй стало жаль чоловіка. — Вона тебе любить, так само як і ти її. Просто зараз вам треба пожити окремо.

— Я розумію, — відповів чоловік. — Дякую тобі, що про неї піклуєшся.

За годину в цю кухню зайшла Рута. Вона хотіла взяти вино з холодильника і піднятись нагору до Тані, щоб усе в деталях розказати про урок у Літній школі. Та раптом побачила квіти, яких Таня навіть не торкалась. Вона одразу зрозуміла, що тут був Гектор. Тільки він їй дарував лілії. Її це розчулило, бо вона дуже за ним сумувала. Та так само, як і він, вона розуміла, що поки їм треба відпочити одне від одного.

Вона вдихнула прекрасний аромат і з журбою поставила квіти у вазу. Потім, як і планувала, взяла вино і піднялась нагору. А про Гектора вона в розмові навіть не згадувала. В принципі, так само як і Таня.

— У тебе блищать очі! — перше, що сказала Анна, коли зустрілася з Бенедиктом. — Невже все настільки класно?

Він стояв у тіні якоїсь яблуні недалеко від академії і чекав на свою дівчину. Тяжко описати його тодішні думки — було таке враження, що вони між собою сперечаються за увагу Бенедикта, настільки швидко вони мінялись. Він був дуже вдячний Анні, що та організувала йому такі цікаві походи в Літню школу, бо побувавши там лише один раз — він нетерпеливився сісти за писання нового вірша. Урок справді надихав на творчість і філософію.

— Дякую тобі, — обійняв він її. — Якщо б не ти… Я б і не здогадувався, що таких людей, як я, чимало.

— Я рада, що тобі сподобалось, — усміхнулась Анна.

— Ідемо?

— Пішки?

— Хіба такі дні не створені, щоб гуляти пішки з коханими людьми? — запитав хлопець, на що дівчина лише усміхнулась, розуміючи, який той юнак дивовижний.

Анна зловила його за руку, і вони, ось так гуляючи під серпневим сонцем, попрямували до пансіонату Бенедикта. По дорозі хлопець у подробицях і з захватом у погляді розказував про все, що відбувалось у школі. А вона уважно його слухала, радіючи, що зуміла подарувати хлопцеві ще один приємний момент.

Заходячи в пансіонат, вони перетнулись з паном Любомиром, який виходив. Він, побачивши Бенедикта, ніби зрадів.

— О, Бенедикте, — мовив чолов’яга і потягнувся до портфелю. Витягнув звідти чотири конверти.

На секунду Бенедикту здалося, що чоловік чомусь знову хоче дати платню, як він давав за знайдені книги — в конверті (хоча Бенедикт одну так і не знайшов). Хлопець засоромився, бо не міг зрозуміти, за яке таке завдання чоловік знову хоче платити; хлопець не хотів доплати за знайдені книги — першого гонорару йому вистачало. Та це були не гроші. Це було, власне, друге завдання.

— Поїдеш завтра в сьоме відділення пошти і надішлеш ці листи, добре? — простягаючи конверти, мовив Любомир. — Але не хитруй і відправ з сьомого, добре?

— Добре, буде зроблено, — відповів Бенедикт.

День ставав дедалі кращим: цікавий урок, вечір з коханою, а тепер іще й чергова змога підзаробити грошенят.

— Ну, тоді це все. Милого вечору, — усміхнувся старий і вийшов.

На рецепції, як завжди, сиділа пані Ярина, яка, щойно Любомир зник, їдко пирхнула. Стара навіть не зважала на Анну, бо її часті візити в пансіонат вже ставали нормою.

— Що таке? — не зрозумів пирхання старої Бенедикт.

— Дивний чолов’яга, — відповіла Ярина, натякаючи на Любомира. — Він навмисно відправляє тебе в інший куток міста, щоб його не знайшов син.

— Що?

— Ну Любомир… Його ж синок вигнав з дому, і той приїхав у наше місто, — розказувала стара. — А тепер Любомир ображений і відсилає листи внукам з далеких відділень почти, щоб його часом не знайшли… Пф-ф! Дивний чолов’яга!

— А ви б не ображались? — втрутилась Анна. — Добре, що хоча б він пише своїм внукам.

— Я б не ображалась, — відповіла Ярина. — В нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати час на образи.

— Ви помиляєтеся, пані Ярино, — відказала Анна.

Бенедикт зашарівся і штурхнув дівчину, щоб та не вступала в дискусію. Та на його подив, пані Ярина дивно усміхнулась і з цікавістю зиркнула на дівчину:

— Цікаво — чому?

— У вашому віці ви маєте право на все.

Ярина кілька секунд пильно дивилась на дівчину. Бенедикт буквально відчував тиск і злість старої. Та йому, мабуть, усе це здалось, бо раптом:

— Хех, можливо, ти маєш рацію, молода дівчино, — відказала Ярина.

Бенедикт аж роззявив рота з подиву, що все так легко обійшлося.

Бенедикт мав таємницю. І з кожним днем, який він проводив з Анною, вона ставала важчою. Йому дедалі тяжче ставало її приховувати. Ця таємниця була пов’язана з його втечею з дому. Хлопець не тільки від усіх її приховував, він ховав її сам від себе; переконував, що втік від проблеми і тепер вона його не наздожене, — та це було неправдою. Він просто не хотів про це думати.

Але кожний проведений з Анною вечір змушував його задумуватися над нею. І кожного разу все сильніше і сильніше. Хлопцю було важко дивитись у прекрасні Аннині очі і мовчати. Але він, вісімнадцятирічний парубок, не знав, як правильно вчинити. І насправді, навіть сорокарічний чоловік теж би не знав, чи сказати правду, чи мовчати і не причиняти болю важливій для тебе людині. Ця дилема, по правді, не мала правильного рішення.

Та цього вечора сталося щось таке, що мало не підштовхнуло юнака в усьому признатись.

Вони лежали на ліжку: вона головою на його грудях, читаючи «Злочин і кару», а він тримаючи блокнот з ручкою. Він писав вірш, а вона літала у книжковому світі.

— Я такий щасливий, — промовив хлопець, відволікаючись від блокнота. — Я хочу, щоб ти це знала.

— Я знаю це, — відклала вона книжку і поглянула в його хоч і маленькі, та бездонні очі. — Я теж щаслива… Ти перевернув мій світ.

Він її ніжно поцілував.

— Я не можу в це повірити, — промовив він після поцілунку. — Це мов якесь диво. Ти, твої вуста, твої очі… Не можу повірити, що ми зустрілися… Що ми тепер разом… Я закохався, як безнадійний утопленик.

— А я розчинилася, мов крапелька дощу в океані, — натомість сказала Анна.

Ці підлітки навіть не підозрювали, наскільки чесна у них любов… Наскільки рідкісна. Наскільки жива. Вони навіть не підозрювали, які вони щасливчики. Вони просто насолоджувалися своєю казкою.

Та раптом, мов грім серед ясного неба, їхні ніжності порушив чийсь крик. Хтось шалено кричав у коридорі. Якась жінка… якась дівчина. Бенедикт і Анна миттю зірвались на ноги і чкурнули у коридор. А там, біля прочинених дверей у Яронову кімнату, стояла Єва, а під її ногами валялися шматочки горнятка, яке вона, мабуть, впустила з переляку. Бенедикт і Анна одразу зрозуміли, що в Яроновій кімнаті щось страшне, бо на Євиному обличчі кипів жах.

Підійшовши до дверей, Бенедикт і Анна побачили те, чого ще ніколи в житті не бачили, — мертву людину. На вузенькому ліжечку, покоячись вічним сном, лежало бліде Яронове тіло. Воно було одягнене у чорний костюм і лежало просто на спині, мов у домовині.

— Господи! — промовила Анна.

— Що таке? Що за крик? — придріботіла на гамір пані Ярина. Її очі розширилися, коли вона побачила мерця. — Матір Божа! Він що, помер?

Жінка не чекала відповіді, бо й так її б не дочекалась — усі завмерли. Вона переступила поріг Яронової кімнати і підійшла до ліжка. Їй теж було страшно, та вона повинна була впевнитись, що чоловік і справді помер.

— Він мертвий, — прохрипіла вона, торкнувшись холодного Яронового зап’ястка. — Зателефонуйте хтось у «швидку».

— О, Боже… Я просто йшла з кухні і побачила відчинені двері…. Я хотіла їх зачинити і побачила його… — нервово говорила Єва. — Мене заклинило!

— Дзвоніть у «швидку»! — крикнула пані Ярина.

На секунду Бенедиктові здалося, що жінку взагалі не хвилює смерть у її пансіонаті, що її більше дратує той факт, що сюди приїдуть лікарі і, напевно, міліціонери.