Бенедикт змовк. Тиша. І розуміння того, що його вірш усіх вразив. Розуміння того, що в нього вийшло все так, як він цього хотів. Це було видно по очах, по обличчях і, врешті-решт, по тиші. Вперше, і єдиний раз за весь той урок, вчителька нічого не говорила ще кілька хвилин після закінчення декларування.

А потім хтось плеснув у долоні і розтрощив цю задумливу мовчанку… А ще потім хтось підхопив… І ще хтось… Так утворились перші в Бенедиктовому житті оплески. Вони йому нагадали їхні оплески після танцю Макса. Він усміхнувся.

— Дякую, — сказав Бенедикт учням.

Вчителька пильно на нього дивилась. Ніби розгледіла у ньому щось таке, що ніколи не надіялась побачити. Той погляд нагадав Бенедикту погляд Анни, коли вона вперше взяла до рук «Злочин і кару».

— Ось воно! — прошепотіла Рута. — Ось так ви повинні розповідати свої твори! Щоб за душу брало! Молодець, Бенедикте! Це було прекрасно!

Хлопець покрокував до своєї парти. Він відчував разом з поглядом вчительки погляди й інших учнів. Відчував себе переможцем. Він сів, і на його обличчі застигла усмішка. Він вже не чув розповіді наступної дівчинки, він дивився кудись поперед себе і розумів, як це круто — розказувати свої вірші.

Можливо, він себе накрутив, можливо, ні, але до кінця цього уроку він кілька разів бачив пронизливі погляди вчительки. Рута з нього очей не зводила. Невже їй настільки сподобалось?

— Розказуй! Як все пройшло? — спитала Анна.

Уже більше години вона стояла в коридорі академії і чекала, поки з аудиторії вийде Бенедикт. А коли він вийшов, одразу взялась його розпитувати.

— Нема чого розказувати, — обійняв кохану Бенедикт. Він досі ніби літав десь серед натхненного неба.

— Чому? — нахнюпилась дівчина.

— Бо коли все прекрасно, то й сказати нема чого.

— Я знала! — зраділа Анна.

Вони поцілувались, обійнялись і, тримаючись за руки, пішли до виходу з академії.

Та на відміну від підлітків, Рута Кулакова не поспішала покидати академію. Вона теж літала в небесах, тільки її небеса були створені з задумливих і більшою мірою незрозумілих для неї самої хмар. За все прожите життя вона ніколи такого не відчувала. Це було щось дивне, схоже на якесь передчуття. Схоже на впевненість, що вона в жодному разі не повинна це залишати.

Сьогодні перед нею виступало двадцять молодих особистостей, та з її думок не виходив тільки один — Бенедикт Крех. Вона згадувала того худенького юнака, його вимову, його рухи, його вірш… його очі. Вона бачила в цьому хлопцеві великий талант, з яким навіть вона не може зрівнятись. То як вона може бути його вчителем?

Коли витерла дошку, жінка сіла в крісло і, можливо, півгодини думала. Вона знала — що це воно. В цьому хлопчаку щось є. Щось таке, що їй потрібно.

Це було на грані якогось божевілля. Вона не знала, чому так думає, чому так відчуває, чому розповідь хлопця так їй сподобалась… Вона навіть не пробувала собі це пояснити. На якомусь інтуїтивному рівні в неї зароджувались ідеї, в які вона вірила… Безмежно вірила… Як колись у свій талант…

Рута піднялась і вийшла з кабінету, а потім ноги, ніби самі собою, повели її в протилежний до виходу бік. Вона пішла в сорок шостий кабінет, бо знала, що там зберігаються анкети її учнів і зразки їхніх робіт. Вона не могла боротися з бажанням знову поринути в той стан, в який поринула, коли слухала, як Бенедикт розказує вірша.

Господи, вона втопала в натхненні.

Коли вона приїхала до Таниного дому, одразу пішла до своєї кімнати, щоб поринути в поетичний світ, який ховався в пошарпаному зошиті з емблемою Гугл на обкладинці. Їй не терпілося читати ці вірші, нашкрябані дрібним кривим почерком.

Усі ці рядки вражали її в саме серце. Усі ці слова говорили таке, про що вона знала, та ніколи не говорила. Усі ці літерки… Та нехай буде проклятий цей світ, якщо вона в них не тонула.

Жінка не вірила, що таке мистецтво може творити той скромний, не впевнений в собі хлопець. Вона не вірила, що таке мистецтво може творити людина. Вона читала ці вірші цілими годинами. Звісно, чула, як за дверима ходить то Таня, то її чоловік Ніл. Та їй було начхати на весь зовнішній світ. Вона була у світі мистецтва і натхнення.

Рядок за рядком, вірш за віршем, сторінка за сторінкою… Рута прозрівала. Вона надіялась, що кожна людина в цьому світі зможе колись пережити такі відчуття, які вона відчувала в той вечір.

— Ти що, вже вдома? Чому я не чула, коли ти прийшла? — здивувалась Таня, коли зайшла в кімнату Рути. Побачила подругу, яка лежала у ліжку. Світло настільної лампи, яка світилась на тумбочці, падало на старий, із загнутими кутиками, зошит.

— Чуєш, — хрипким голосом почала Рута. — Пам’ятаєш, якось раз я тобі подарувала клавіші? Вони в тебе ще є?

— Що? Для чого вони тобі?

— Принеси їх, — не відводячи погляд від зошита, промовила Рута. — Будь ласка.

О, прекрасна людина Таня — вона знову все зрозуміла без зайвих запитань. Мовчки пішла в свою спальню, дістала з кутка гардеробної запаковані клавіші і віднесла подрузі. Та кілька хвилин їх настроювала, а потім поставила пальці над клавішами.

— Ти будеш грати?

— Буду, — впевнено відповіла Рута. По правді, жінка вже давно чула в голові мелодію… Навіть мелодії… До кожного окремого вірша… Кожна окрема музична композиція.

Таня мовчки спостерігала за Рутою. Вона не вірила своїм очам — Рута знову сіла за клавіші… Але раптом у неї не вийде? Невже знову депресія? Вона ж обіцяла не думати про свої пісні.

Та коли під Рутиними пальцями зазвучали ноти, які виливались у прекрасну мелодію, всі сумніви розвіялися, наче дим. Таня із захватом слухала те прекрасне, яке творила Рута, не відводячи погляду від Бенедиктового зошита.

Жінка знову стала собою. Знову її очі загорілися, а серце затремтіло. Її пальці тиснули на клавіші, наче вона грала цю композицію не вперше. Рута була у своїй стихії. Вона дивилась на слова… Спочатку. А потім… почала їх співати.

І це було прекрасно. А коли прекрасно — сказати нічого.

Ця пісня не була схожою на її попередні роботи. В ній було більше душі, більше мистецтва, більше життя. Таня слухала той янгольський спів і мало не плакала. Вона була безмежно рада, що до подруги повернувся дар. Тільки тепер він був іще дивовижніший.

Пісня закінчилась. Була така тишина, як у класі після Бенедиктового прочитання вірша.

— Я повернулась, — промовила Рута. — Ось це… — показала вона Тані зошит. — Це мої пісні, Таню. Це вони… На них я чекала так довго…

— Це було неймовірно, Руто, — відчуваючи мурашки на тілі, призналася Таня. — Чиї вони?

— Це мов якась доля, — пронизливо сказала Рута. — Ніби все так і мало статись… Це вірші мого учня…

— Вони прекрасні.

— Вони надихають мене, — додала Рута. — Мені потрібно з ним поговорити. Про це… Про те, що я хочу співати його слова… Про те, що я мушу їх співати…

— Коли він почує це — цю пісню, цю мелодію, — він все зрозуміє, — сказала Таня.

Рута поглянула на зошит з віршами. Це був подарунок долі. Це була доля.

Своє життя Бенедикт міг описати як один довгий день. Його дитинство — це ранок; шкільні роки — довгий обід; а про сьогоднішній день він говоритиме, що він — початок прекрасного вечора.

Хлопець прокинувся близько дев’ятої ранку. І як кожного ранку, коли він прокидався разом з Анною, він був щасливий.

— Куди ти? — спитала Анна, почувши, що Бенедикт піднімається з ліжка.

— В душ, ти спи… — Хлопець поцілував її в щоку і пішов.

Ідучи до ванної кімнати, він уже розумів, що відбувається щось не те. Щось, що він бажав відтягнути. І через таке бажання він знову проігнорував розуміння, що з ним щось не те. Він проігнорував факт, що це вже далі не відтягнеш. Що воно починається. Хоче він цього чи ні.

Він мився в душі і плакав.

— Не зараз… Боже, благаю тебе… Тільки не зараз… Дай іще трішки часу… — говорив він. — Ще трішечки. Ще не час…

Там, під потоками гарячої води, він зненацька сів і почав терти ліву ногу вище коліна.