— Не зараз… Тільки не зараз… Ще не час… — говорив хлопець.

Він не міг повірити, що це відбувається саме зараз, на піку його щасливих днів… Це так невчасно, так підло. Хлопець злився. Він зрозумів, що всі приготування до цього дня виявилися марними, — він не готовий, і все зовсім не так, як він очікував. Усе набагато страшніше. Він не хоче цього.

Хлопець плакав і розумів, що не в змозі через свою ногу піднятися. Більша її частина не слухалась. Вона оніміла… Її не було. Його сльози губилися серед потоків води.

Бенедикт проплакав, можливо, двадцять хвилин, а потім помітив своє відображення в плитці на підлозі. Він був жалюгідним. Але хлопець не хотів таким бути.

Він сперся на краї ванни і спробував піднятись. Було тяжко… Незвично… Чужо… Його нога була не його ногою… Та все ж він ступив спочатку правою, а потім поставив і ліву на холодну підлогу.

— Зараз все пройде. Ще не час, — брехав він сам собі.

Він спробував ступити крок.

І впав.

Він вдарився головою об край ванни.

Неможливо сказати, що Бенедикт Крех усвідомлював те, що з ним буде відбуватись наступні місяці. Бо це було не так — він навіть і не підозрював. Якби він справді це розумів, він би не був такий спокійний того дня, коли прокинувся в ліжку якоїсь сірої лікарняної палати. Останнє, що він пам’ятав, це було — як він просив Бога відкласти те, що Він для нього приготував, і як впав посеред ванної кімнати в пансіонаті.

Хоча його така спокійна поведінка доводила те, що він не лише добра людина, хороший поет, люблячий хлопець… Така поведінка також доводила, що він сильна людина. Що він гідно все сприйме.

Він давно знав про свою хворобу. Знав, що це станеться, і, хоч це сталося занадто швидко, хлопець старався не боятися. Він старався не думати, що на нього чекає, — і був впевнений, що це найкраще рішення в такій ситуації.

Його гнітила думка про те, що його час спливає, та перше, що він зробив, розплющивши очі в тій палаті, — пообіцяв сам собі, що тепер хапатиметься за моменти ще відчайдушніше, ніж хапався до цього.

У вікно стукались дощові крапельки серпневого дощу. А чорноволоса лікарка Наталя Чернушич, зі сталевим і серйозним обличчям, повідомляла хлопцеві страшну новину. Їй було далеко не начхати на цього хлопчину, їй було його страшенно жаль, але ніхто б ніколи, поглянувши тоді на її суворе обличчя, про це не здогадався б.

За тридцятирічний досвід роботи в лікарні жінка вперше сповіщала про такий діагноз. І навіть те, що пацієнт і так прекрасно про нього знав, не зменшувало складності того, що вона мала сказати.

— Зараз хвороба на такому етапі, що вам буде складно ходити, — говорила лікарка. — Згодом ви взагалі втратите цю змогу. Ще за деякий час у вас почнуть німіти руки… Потім ви зрозумієте, що все ваше тіло тепер не ваше. Воно втратить будь-яку функціональність. Після того хвороба перекинеться на вашу здатність говорити… Потім на дихальну функцію…

Лікарка дивилась на обличчя хлопця і розуміла, що той абсолютно не сприймає її слів. Він дивився кудись у стелю абсолютно кам’яним поглядом. Вона всім серцем хотіла, щоб цей юнак не переживав того, що на нього чекає. А чекало на нього багато жахіть.

— Скільки? — промовив Бенедикт. — Мій лікар казав, що в мене є рік. Це правда? Скільки мені залишилось, поки я не перетворюсь на рослину?

Наталя кілька секунд не відповідала.

— П’ять… Максимум вісім місяців…

— Дякую. Це все, що мені потрібно знати.

— Нам також потрібно знати контакти ваших близьких, — промовила лікарка, дивлячись у карту хворого. — У вас є батьки?

— Для чого це?

— Бенедикте, я буду з вами відверта. Ваша хвороба прогресує дуже швидко. Ви будете наглядатись у нашій лікарні… Я б хотіла вам збрехати, та не буду… Тепер ви буватимете тут частіше, якщо хочете поборотися з хворобою…

— Хочу. Добре.

А потім Бенедикт сказав дані Анни Кравчишин, своєї коханої дівчини, єдиної людини, якій він справді довіряв.

— Коли я зможу покинути лікарню? Коли я зможу повернутись до нормального життя?

— Коли забажаєте… Поки хвороба вам дозволяє самому про себе піклуватися, але потім вам обов’язково буде потрібний нагляд… А поки що ви можете покинути лікарню будь-коли, — відповіла Наталя. — Медсестри пояснять, що ви маєте робити… Які ліки приймати… І куди в разі чого телефонувати і звертатися. Будьте мужнім, Бенедикте.

Наталя Чернушич кинула на хлопця проникливий погляд і вийшла в коридор, де на неї чекали троє друзів її пацієнта. Досвід Наталі вже не раз доводив, що часом повідомляти близьких про хворобу куди важче, ніж самого хворого.

Анна, Ліза і Пилип не розуміли, що з Бенедиктом не так. Чому всі медсестри, які заходять у його палату, мають стривожений вигляд? Їхній друг просто послизнувся на слизькій підлозі ванної кімнати і впав, ударившись головою. Невже він так сильно вдарився? Невже все так серйозно? Чому всі такі пригнічені?

Коли з Бенедиктової палати вийшла лікарка, всі рвучко піднялись з крісел і кинулись до неї з запитаннями.

— Йому буде потрібна ваша підтримка, — почала Наталя.

— Про що ви? Що з ним? — не розуміла серйозності лікарки Анна.

Ех… Як же багато Наталя Чернушич бачила у своєму житті сліз, переляканих облич і жаху в очах… І той випадок не став винятком. Коли вона розказала Бенедиктовим близьким, що в нього рідкісна, та що там, найстрашніша форма хвороби бічного аміотрофічного склерозу[16], вона бачила відвертий страх. Вона розказала, що поступово рухливість Бенедиктового тіла зменшуватиметься, а потім взагалі зникне — він стане абсолютно паралізованою людиною. В’язнем у власному тілі.

Жінка була досвідченим лікарем і з легкістю по реакції близьких могла зрозуміти, ким вони є для пацієнта.

Дівчинка Анна була Бенедиктовою коханою — бо вона страшенно зблідла, її очі наповнилися слізьми… Вона заперечувала, кричала, а врешті не витримала і побігла геть. Це був крах, відчуття, коли ламається душа, — Наталя часто таке бачила.

Інші теж не могли повірити. Вони, скоріш за все, були хорошими друзями пацієнта. Хлопець Максим не витримав і сів — йому підкосилися ноги. Пилип схопився за голову, а Ліза шоковано, та дуже уважно слухала лікарку.

Наталя Чернушич була досвідченим лікарем, а також вона була хорошою людиною. Жаль, що вона з’являлась у життях людей тільки тоді, коли в них ставалась біда. Вона б рада була знайомитись з людьми не тут, у лікарні, а десь у свіжому міському парку, під час прогулянки з собакою, і говорити з ними про хорошу погоду та кулінарію.

Вона прекрасно зрозуміла, що тепер буде присутня в житті кожного з цих молодих людей, бо її досвід також дозволяв одразу бачити наміри. І зараз вона бачила, що ці розбиті бідою діти не здадуться і будуть з Бенедиктом до кінця.

— Ви маєте бути сильнішими, ніж він, — закінчила пані Наталя.

— Нам можна до нього зайти? — спитала Ліза.

— Так, звичайно.

Вперше Бенедикт побачив до себе співчуття у поглядах батьків, коли йому вперше розказали про захворювання. Тоді він заприсягся собі, що зробить все, щоб більше не бачити його в очах людей, які дивляться на нього. Та цього дня, коли в палату зайшли нажахані Ліза, Пилип і Макс, хлопець побачив це вдруге і зрозумів, що тепер бачитиме його на обличчі кожної людини.

— Привіт, — тихо промовила Ліза. — Як ти?

— Все добре, — мовив Бенедикт.

Кілька секунд всі мовчки дивились на Бенедикта, знову ж таки, зі співчуттям у поглядах.

— Ей, чого ви? — усміхнувся він. — Кажу ж, все добре.

— Ось чому ти втік з дому, — промовив Макс. — Ось чому так хотів жити моментами… А я, придурок, ще чіплявся до тебе зі своєю «метою».

— Ти правильно все казав, — заперечив Бенедикт. — І я її знайшов… Вірші… школа поезії… я, чорт забирай, таки закінчу її.

Всі нервово засміялися.

— Бенедикте, — делікатно почала Ліза, — ти не думаєш зв’язатися з батьками? Сказати, що хвороба прогресує?