— Ще не час… Я від них і пішов, щоб мати свободу… Поки що я можу про себе піклуватися сам… Ще не час…

— Добре, — кивнула Ліза. — Це вирішувати тільки тобі.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитав Пилип.

— А хіба щось змінилося? — запитанням на запитання відповів Бенедикт. — Ну буду я тепер ходити з милицею, то й буду… Нічого не змінилося. Я буду ходити на уроки, буду з вами гуляти, буду проживати кожен момент свого життя.

— Ми будемо з тобою, — додав Пилип і усміхнувся доброю усмішкою. — І старатимемося, щоб цей час був дивовижний.

— А Анна? Де вона?

— Вона злякалась, — відповів Макс. — Це вона тебе знайшла зранку у ванній… Вона зовсім не очікувала таке почути від лікарки.

Бенедикт промовчав, але помітно засмутився. Згодом, якомога сміливіше, сказав:

— Піднесіть мені милицю. Я хочу додому, в пансіонат.

Як можна не звертати уваги на те, що в тебе нога майже не рухається? Бенедикт легко міг би пояснити, бо в нього це прекрасно виходило. Він навіть не зважав на кляту металеву милицю, яка ніби пишалася тим, що він не зможе без неї нормально пересуватись… Точніше, він старався не зважати… Бо, як було вище сказано, він, як виявилося, був сильною людиною. Поки що в нього був час. Він не хотів його витрачати ні на думки про милицю, ні на жалість до себе.

Бенедикт завжди любив читати книжки, а після того, як дізнався, що має невиліковне захворювання, прочитав кілька на таку тему. В кожній із таких книжок він знаходив прекрасного головного героя чи героїню, а поряд з ними їхнє кохання. І кожного разу те кохання мало доводити хворому, що заслуговує на те, щоб бути поряд. Хворі у книгах завжди відштовхували свої другі половинки. Для чого? Бенедикт цього не розумів.

Він не хотів відштовхувати Анну; не хотів, щоб вона його покидала; бо знав, що без неї він завчасно здасться.

Він з друзями їхав додому на автобусі. Ця подорож була тиха, мовчазна, хоча Бенедикт кілька разів пробував усіх розвеселити. Він бачив, як погляди друзів ненароком падають на його милицю, та ігнорував це, як і саму милицю.

— Коли в тебе екзамен з танців? — спитав він у Макса.

— У неділю, — відповів друг.

— Можна я прийду і подивлюсь?

— Звичайно, ти прийдеш, — втрутився Пилип. — Ми всі йдемо.

Хлопець усміхнувся.

— О, моя зупинка, — побачив знайомі вулиці Бенедикт. — Тоді до зустрічі.

— Бережи себе, — мовила Ліза. — Ой!

Бенедикт піднімався з сидіння, і милиця таки випала йому з рук — звернула на себе увагу, проклята тупа палиця. Ліза одразу потягнулась її піднімати.

— Я сам, — зупинив Бенедикт.

Він швидко дотягнувся до милиці, підняв і вдав, що нічого не сталося. Ліза та інші зрозуміли, що хлопець не хоче про це говорити. Не хоче звертати увагу. Всі беззвучно домовились робити те, що й він.

— Подзвониш до мене, якщо Анна в тебе, — мовила наостанок Ліза.

— І ти, якщо вона в тебе. — Бенедикт поспішив до дверей, бо автобус зупинився на потрібній зупинці. Останнє, що він сказав перед виходом, це було прохання до друзів: — Усміхніться.

Вони усміхнулись.

Сірі хмари в той день плакали теплим дощем. А Бенедикт, попри всі негаразди, попри випробовування, яке йому поклав на плечі Господь, сміявся. Від зупинки до пансіонату він йшов повільно через ускладнення в ходьбі, і через це вже звична дорога зайняла більше часу, ніж зазвичай. Хлопець зрозумів, що так тепер буде завжди. Та він не припиняв усміхатись. Він, врешті-решт, іще живий… ще відчуває кожну краплину теплого дощу, який падає з неба.

Як це прекрасно — йти під дощем… Як від такого не усміхнутись?

На рецепції нікого не було. Було таке враження, що пансіонат порожній, що тут тільки змоклий Бенедикт. Та він знову не плакав, бо надіявся, що там нагорі, у кімнаті, сидить Анна і чекає його. Тож він мав зберігати свій позитив, щоб показати їй, що не боїться. Мав переконати її. Бо вона — це не всі, хто сьогодні з ним був. Якщо вони повірили в його сміливість, то вона одразу все зрозуміє.

Він з усмішкою піднявся по скрипучих сходах на свій поверх. Дивно, але хлопець ніколи не звертав уваги на те, як багато сходинок він переступає кожного дня і які вони всі, до біса, скрипучі.

Та коли він прочинив двері і побачив, що його кімната порожня, — хлопець здався. Він заплакав. Йому на маленьку страшну секунду здалося, що Анна його покинула, залишила самого і вже не повернеться. Її тут не було. Він безнадійно зсунувся по дверях і заридав. Бив кулаком об підлогу. Він тут сам — йому нема чого приховувати; ніхто не побачить, що він, насправді, такий слабкий і переляканий.

Він плакав.

Та раптом замовк, бо почув стукіт у двері. Миттю витер сльози, взяв милицю і підвівся. Відчиняючи двері, він надіявся, що за ними стоїть Анна. Та це була пані Ярина. Вигляд вона мала стурбований.

— Можна?

— Так, проходьте, — відповів хлопець, помічаючи в руках старої якісь конверти.

Бенедикт сів на ліжку, а жінка стала біля нього.

— Мені дуже жаль, — промовила вона.

— Жаль? Ви про що?

— Про твою хворобу, — прямо відповіла жінка. — Мені справді жаль.

Бенедикт був шокований.

— Але звідки ви знаєте?

— Анна… Вона була тут… Заходила по якісь речі чи що… Вся в сльозах. От і розказала цю страшну новину.

Бенедикт нічого не відповідав.

— Ти не думай, що я черства, — продовжила жінка. — Нема черствих людей. Я навіть не можу уявити, як тобі зараз, але знай, що мені дуже шкода. Життя черстве, не я. Одним словом, це тобі. — Ярина простягнула хлопцеві три конверти.

— Що це?

— Це твої гроші, за кімнату… Не думай, я тебе не виганяю, можеш тут жити скільки заманеться. Просто я розумію, що зараз тобі гроші набагато потрібніші.

На хлопцеві очі знову підступали сльози.

— Боже… Дякую вам, — прийняв хлопець дарунок. Йому справді були потрібні гроші. Ліки, обстеження і всяке інше, що його чекало, коштували далеко не мало. — Але тут три конверти.

— У двох інших конвертах записка від Любомира і платня за виконане завдання, — відповіла Ярина.

— Що? Але чому він сам мені їх не віддав?

— Прочитай записку.

Бенедикт взяв конверт і витягнув звідти маленьку записку, написану почерком професора.

«Дякую тобі, Бенедикте, за відкриті очі і за те, що не побоявся спробувати їх відкрити двом дорослим чоловікам. Всього тобі найкращого».

— Я не розумію… Він помирився з сином?

— Помирився, — кивнула Ярина. — Син зранку, після того як по тебе приїхала «швидка», приїхав сюди і попросив у тата пробачення, а потім забрав додому.

Прозріння… насправді, дивне таке відчуття… воно може прийти в будь-який момент життя людини. От на Бенедикта воно опустилось саме в той момент. Він зрозумів (згадав) як це — допомагати людям. Як робити їм приємне. Як це — існувати недаремно на цій землі. Вся душевна слабкість відступила, він знову відчув себе сильним. Він зрозумів, що варто боротися лише заради таких моментів, як оцей, — коли розумієш, що допоміг.

Але йому насправді бракувало слів, щоб сказати щось Ярині. Він був здивований, що вона, Залізна Леді пансіонату, зараз така добра до нього.

— Ви надзвичайно добра людина, — нарешті дібрав слова Бенедикт. — Я ніколи не вважав вас черствою. По ваших очах одразу помітно, що ви добра.

Жінка дивилась на Бенедикта дивовижним поглядом, зі сльозинками на очах. Невже їй ніхто такого не говорив?

— Не здавайся, Бенедикте, — промовила вона. — Бо я, навіть не будучи хворою, вже давно здалась. У моєму житті вже давно все стало сіре, як хмари сьогоднішнього неба. Не здавайся — будь таким, який ти є. Не втрачай того до кінця.

— Добре, — усміхнувся Бенедикт.

— І не відпускай її… Борись… Переконай, що твоя хвороба не страшна для вашої любові. Покажи їй, що нічого не змінилося.

— Але, думаєте, я маю право її про таке просити?

— Ти маєш право на все, — відповіла жінка.

Запала мовчанка. Хлопець усвідомлював, що жінка має рацію. Що він не буде, як ті головні герої книжок про хвороби, відштовхувати свою любов. Ба більше, він поламає всі стереотипи і сам побореться за неї, якщо це потрібно.