— Так, — відповів він.

Вони одружились у маленькій світлій капличці, в якої був похилий дах, старі стіни і не надто гарна підлога, але вона стала тим місцем, де з’єднались два направду прекрасних серця. Там були лише близькі: Рута, Таня, Анин батько, Ліза, Макс і Пилип. Усі красиво одягнені і щиро захоплені подією, раді за наречених.

Усі ті люди стали сім’єю для закоханих. Близькими людьми, які пройшли випробовування лихом. Бракувало тільки Бенедиктових батьків. Та хлопець про це не думав. Він не думав про погане. Не думав, що його прекрасна наречена одружується з хлопцем, який помирає. Не думав, що їй буде важче, — вона ж залишиться жива; їй потрібно буде все це пережити. Він подумає про це згодом, коли буде на самоті… Щоб цього ніхто не бачив. Бо зараз він не має права споганювати цю прекрасну мить.

Вона стояла перед ним у простій білій сукні і дивилася своїми сірими очима прямо у його душу. Та дівчина, жінка, була прекраснішою за весь світ: за таємничі глибини океанів чи за лісисті вершини гір. Її руки, шия, розпущене волосся, скроні… Її глибокий погляд, у якому він втопав з головою… Все було дивовижним, мов у казці. Священик говорив свою промову, а вони милувалися одне одним.

Хлопець сидів у інвалідному кріслі і не вірив у те, що відбувалося… Тобто не вірив, що таке відбувається з ним. Хвороба йому відкрила очі на те, що будь-яка людина у будь-якій, навіть безнадійній, ситуації може почуватися щасливою, якщо захоче.

Коли прийшов час мінятися обручками, дівчина опустилась на коліно, щоб бути на рівні зі своїм чоловіком. А потім ніжно взяла його праву руку і натягла обручку на його безіменний палець. Коли прийшла його черга робити це, хлопець дещо зашарівся. Його ліва рука конвульсивно сіпалась, а права була майже безсила. Він боявся, що впустить обручку і розвіє всю інтимність моменту.

Та цього не сталося, бо Анна, делікатно взявши його праву руку за зап’ястя, допомогла, і за секунду в неї на руці теж виблискувала обручка. Після цього вона не втрималась, щоб не поцілувати свого чоловіка.

До самого останнього свого подиху він полював за моментами, свіжістю повітря і доторками Анни. Вони провели прекрасний медовий місяць за містом, який, в їхньому випадку, виявився трьома незабутніми днями. Це їм організувала Рута. Вона допомагала їм у всьому: у підтримці, у творчості, і, найголовніше, вона віддавала їм гроші, які приносили Бенедиктові пісні. Гроші, які полегшували цю безнадійну ситуацію.

Чи щось змінилось після їхнього одруження? Зовсім ні. Здається, ці двоє завжди знали, що колись одружаться. Вони були одним цілим, завжди розуміли одне одного.

— Йа лубу тепе, — прохрипів Бенедикт, коли вони з коханою сиділи на терасі будиночку в лісі, у якому вони проводили свої прекрасні три медові дні.

Він сидів у кріслі, мов якась бездушна лялька, якій дітлахи спочатку відірвали, а потім прикрутили назад голову — так неприродно вона тепер лежала на плечі. Але для Анни він був тим самим, здоровим хлопцем, який одного літнього дня підійшов до неї запитати дорогу до моста. Дивно, але вона не помічала хвороби, якої б гидкої форми та не набирала.

Вона бачила Бенедикта, а не його хворобу.

Перед ними була ніч і тихі дерева, над якими зависли магічні зірки. Анна усміхнулась і опустила голову на плече коханого.

— І я тебе кохаю.

Вони були щасливими.

Моменти. Час для Бенедикта Креха дійсно спливав. Він пережив багато болю і страху. Багато того, чого більшість людей не витримали б. Лікування, болюча фізіотерапія, процедури… Але завжди серед усього того лайна, на яке перетворилось його життя, він міг віднайти безцінні діаманти — незабутні моменти.

Чи то, наприклад, той момент, коли Рута принесла перший екземпляр його книжки. Він її давно чекав, він жив заради неї. Той момент був дійсно незабутнім. Хлопець поки що міг її торкнутися долонею, погортати сторінки. Вона мала вісімсот сторінок; на обкладинці вони з Анною — ніжні, оголені, мов нерви, чесні; а всередині сотні шматочків його безкрайньої душі.

«Назустріч вітру» — так вона називалась.

— ‘она пгекасна, — усміхнувся Бенедикт.

На той момент його ліва рука вже абсолютно не працювала. А щоб ворухнути правою, йому треба було докласти чимало зусиль. Язик заплітався, а тіло немало схуднуло, що раніше здавалось неможливим. Та він не здавався, а писав далі. Він бачив, у що можуть перетворитись його вірші — у величезну збірку, яка, безумовно, комусь-таки й допоможе.

Моменти… На схилі свого життя він зрозумів, що незабутнім моментом для нього може стати найзвичайніша розмова. Він розмовляв з Анною годинами; сміявся з Максом і Пилипом; давав останні настанови Руті, яка продовжуватиме їхню справу після його смерті. Після презентації вона давала багато концертів. І на кожному такому пробувала привернути увагу людей до хвороби БАС. Бенедикт Крех став символом тієї хвороби. Про нього говорили преса і люди.

Моменти… він так їх любив.

Якось одного, вже зимового, дня в кімнату, де він лежав, увійшла Анна і сказала, що має для хлопця сюрприз. А згодом у двері позаду неї зайшли Бенедиктові батьки. Після довгої розлуки вони нарешті побачилися… Чи були тоді сльози? Звісно. Чи були вони від щастя? Безперечно. Чи був то ще один момент, який не давав Бенедикту втонути? Був.

Мати одразу припала до сина і почала виціловувати руки, щічки і плакати. Грізний батько теж не стримував сліз. Вона так довго його не бачила… Вона так довго думала про нього… Він живий, ось він, перед нею. Вона дякувала Господу Богу за цю зустріч.

— Синочку мій маленький… Ти такий молодець… — плакала мати. — Я так за тобою сумувала…

Вони пишалися своїм сином, як ніколи. Він робив благородні речі. Він був радий, що вони з’явилися саме у цей момент. Це був вчасний момент, бо поки він міг говорити і ще своїм власним голосом сказати, що дуже їх любить; бо міг вибачитися перед ними особисто. Для нього було це важливо.

Його останні місяці були гидкі, але люди, які були поряд з ним, зробили їх дивовижними. Друзі, батьки, кохана. Анна робила Бенедиктів світ дивовижним. Йому ставало все гірше і гірше, а вона ставала все сильнішою і сильнішою. Хлопець бачив це і щиро радів.

Він не звертав уваги на свою популярність. Тепер його впізнавали. Звісно, не так, як якихось зірок шоу-бізнесу, але час від часу, коли Анна, чи Макс, чи Ліза, чи Таня, чи мама з татом, чи Пилип його возили по вулицях міста, до нього підходили люди і впізнавали того приреченого хлопця, який написав пісні знову відомій Руті Кулаковій. Йому це подобалось, хоча він добре розумів, що люди ним цікавляться не тільки через його талант, а більше через його, скажімо, драму життя.

Але для нього було важливішим те, що він тепер мав більше можливостей достукатись до людських сердець. Він міг донести їм, що таке БАС і як допомагати таким людям. Звісно, їх неможливо врятувати, але можливо полегшити їхні страждання. Бенедикт це знав з власного досвіду.

Моменти. Він літав серед них, навіть якщо збоку здавалося, що падає.

Ось його тіло вже цілком нерухоме.

Ось він вчиться писати за допомогою комп’ютерів Тобі[17].

Ось він вже до кінця втрачає здатність розмовляти.

Ось він вже мало не помирає від болю.

Та він не здається.

Спочатку він хотів дожити до Різдва і Нового року. Він дожив. Це були прекрасні дні. Йому дуже подобалось говорити Анні, що він її кохає, саме під зеленою, прикрашеною ялинкою, навіть якщо й комп’ютерним голосом і з динаміків ноутбука.

Потім хотів протриматись до лютого. Він теж це зміг.

Потім хотів побачити, як тане сніг і приходить весна. Йому це теж вдалось.

Як? Бо він був сильним.

Йому було зле і боляче… нестерпно боляче… та він при цьому знаходив сили цікавитись життям до останньої секунди… Також він примудрявся допомагати іншим, які були в подібній ситуації. Він став українським феноменом. До нього писали сотні його читачів, сотні слухачів, сотні людей, яких привернула і розчулила його хвороба.