Він зміг усе, що хотів.

Останнє, чого він бажав, — це спокійно піти. Попрощатись і піти. І йому, чорт забирай, це теж вдалось.

Він помер у березні.

Весь той час Анна Крех була сильною — вона ніколи не плакала. Вона бачила, як страждає її чоловік, і не могла допустити, щоб він, і так скривджений життям, бачив на лицях близьких сум. Тому важко їй було чи ні, але дівчина усміхалася і прикрашала Бенедиктове життя своєю красивою усмішкою до кінця його днів.

Вона не плакала на його похороні. Там були десятки людей, доль яких торкнувся Бенедикт. Там були пані Ярина, професор Любомир, сестри-близнючки з пансіонату, Єва, тітка Діна з дочкою Веронікою та чоловіком, інші родичі, учні з Літньої школи прози та поезії, люди з зустрічей на тему хвороби бічного аміотрофічного склерозу, які відвідував Бенедикт. Там було багато людей, яким Бенедикт допоміг, тож вона пишалася тим, що він встиг все, що задумав, і не плакала. Вона згадувала цю прекрасну людину з усмішкою.

За кілька днів після похорону всі знову зібрались у домі, де Бенедикт провів останні моменти свого життя; у будинку прекрасної людини — Тані. Був хороший, уже весняний вечір. Вони наводили порядки в кімнаті, де він робив останні свої подихи, складали в коробки всі книги, які йому читали перед смертю, віддавали представникам благодійного фонду все Бенедиктове приладдя (дихальний апарат, комп’ютери Тобі, крісло тощо) — це була його воля, віддати все на благодійність; щоб ці всі речі полегшили комусь життя, як полегшили йому.

Всі були заклопотані своєю справою — хтось допомагав представникам фонду виносити приладдя (Макс і Пилип), хтось складав одяг і речі Бенедикта в коробки (його мама і Ліза), — всі хотіли допомогти. А Таня шукала вчасний момент, щоб підійти до Анни. Вона мала дещо їй віддати, дещо від Бенедикта. І ось, коли видалась така можливість, вона підійшла до Анни, яка поралась біля ліжка, на якому помер її чоловік.

— Вона ще досі пахне ним, — сумно говорила Анна, тримаючи в руках ковдру.

Таня трохи помовчала, а потім наважилась.

— Анно, — почала жінка. — Я дещо для тебе маю… Це для тебе залишив Бенедикт… Казав, щоб я це віддала, коли він піде. Думаю, це хороший момент.

— Що? — не розуміла дівчина.

Жінка поклала руку в кишеню, а за секунду витягнула звідти подряпану чорну флешку. Простягла її Анні.

— Це відеозапис, — пояснила Таня. — Він його зробив іще осінню, коли переїхав з пансіонату сюди. Можеш його подивитись.

Анна взяла флешку, одразу потягнулась до ноутбука і сіла на ліжко. Вона хотіла переглянути це відео зараз, не відкладаючи. Ніби вона помре, якщо цього не зробить.

— Тоді залишаю тебе, — делікатно мовила Таня, але Анна її, здається, вже навіть не чула.

Жінка вийшла з кімнати і зупинила всіх, хто хотів туди заходити, щоб закінчити прибирання.

— Не турбуйте… Там Анна… Їй потрібно побути самій… Давайте продовжимо завтра…

Такі речі тут розуміли одразу. Без зайвих запитань.

Анна навіть не звернула уваги на те, що ніхто не повертається в кімнату. Вона тремтячими руками ввіткнула флешку в ноутбук і ввімкнула відео.

Анна Крех весь той час була сильною — вона не плакала. Та, побачивши на моніторі Бенедикта вже після смерті, вона заплакала. Її пробило, мов дамбу, — сльози котилися зливою.

Бенедикт стояв у цій самій кімнаті, підпираючись двома милицями. Дівчина зрозуміла, що відео було записане вже давно. Зараз здавалося, ніби в іншому житті.

— Можна? — спитав він оператора.

— Так, запис пішов, — відповів Танин голос за кадром.

— Привіт, Анно. Бачиш, який я здоровий? Стою ще на своїх ногах, — підсміхаючись, почав Бенедикт. — І волосся у мене ще синє… Пам’ятаєш наш візит у перукарню влітку? Ти казала тоді, що це на кілька тижнів, що воно змиється. А воно не змивається, — засміявся він. — Так от… Я хочу, щоб ти мене запам’ятала таким. Здоровим. Хочу, щоб ти пам’ятала мій голос і мої поцілунки. Хочу, щоб у твоїй памяті залишилось не те, як ти підтирала моє лайно, а те, як я до тебе торкався, цілував і любив. Постараєшся пам’ятати мене таким?

— Постараюся, — заливаючись слізьми, відповіла Анна.

— Ти завжди говориш мені, що я змінив твоє життя, — продовжував хлопець у моніторі. — Це, можливо, правда, але я хочу сказати, що ти внесла в моє життя не менше змін. Господи, я навіть не уявляю собі такого. Життя без тебе. Ти змінила його, внесла у нього сенс. Я закохався в тебе, як… не знаю… як Місяць у Землю чи День у Сонце… Знаєш, я багато разів пробував описати свої почуття до тебе у віршах. Та не міг дібрати слів. Їх просто не існує, Анно. Я зрозумів, що про найсильніші свої почуття людина не може нічого сказати… Абсолютно!.. Бо нема слів, щоб їх описати… Всі слова применшують значення справжніх почуттів. Ти не опишеш великий біль, не опишеш неймовірний страх, так само ти не опишеш велике кохання, якщо воно справжнє… Таке можливо лише відчувати… Так ось — воно в мене справжнє, і я просто скажу, що кохаю тебе. З тобою я відлітаю на край всесвіту.

Анна плакала, затуляючи рукою обличчя. Вона так хотіла його обійняти. Поцілувати. Торкнутись. І, здається, плакала не тільки вона, бо об’єктив камери затремтів і за кадром чулися шморгання носом.

— Тань, перестань, — буркнув хлопець, дивлячись кудись за камеру.

— Вибач, — озвався закадровий голос Тані.

— Ти це відео побачиш уже після того, як я піду, — продовжив Бенедикт. — Знаю, ти зараз дивишся його і плачеш. Ти не уявляєш, як би я хотів бути там, біля тебе, і обійняти, заспокоїти. Хоча знаєш, давай будемо вірити, що я буду. Ти мене не побачиш, але я буду з тобою. Завжди. Просто повір, кохана, я буду біля тебе. Можеш мені розказувати все, що забажаєш. Я завжди тебе чутиму. — Хлопець перевів подих. — Одного разу мене Пилип запитав, чи змінив би я той день, коли з тобою познайомився. Чи заводив би з тобою стосунки. Чи вберіг би я тебе від усіх страждань, якби міг. Знаєш, мені хотілось його вдарити цією милицею. — Хлопець підняв її. — Звісно, я зробив би все так, як зробив! Я не поміняв жодної би секунди! Як можна хотіти позбутись найпрекрасніших днів свого життя?!

— Ніяк… Боже… Ніяк… — крізь ридання промовила Анна.

В неї стався такий приплив сліз, що вона була змушена зупинити відео, щоб заспокоїтись. Вона взяла подушку і почала в неї не те що плакати, вона почала кричати. Так було кілька хвилин, а потім вона повернулася до перегляду.

— Ти подарувала мені прекрасні миті, — вів далі Бенедикт. — Анно, я хочу, щоб у тебе було таке ж прекрасне життя. Воно в тебе й буде — я в цьому не сумніваюсь. Тобі варто лише не боятися. Слухай хорошу музику — це завжди розслаблятиме. Коли тобі траплятимуться дешеві й цікаві подорожі, не думай і вирушай! Побачити світ — чого більшого може бажати кожна людина? Слідкуй за своїм здоров’ям: ти ж бачиш, як це погано — бути хворим. Бач красу в усьому, навіть у поганому — кожна річ на цій планеті красива, тобі варто про це пам’ятати. Читай книги — та кому я це розказую? Ти читаєш їх весь час! І це прекрасно, скажи? Я пишаюся собою, що прищепив тобі любов до книг… Краще знову скажу, щоб ти не боялася, страх — це гидка річ, на яку просто не потрібно звертати увагу. Це ніби кайдани, які людина власноруч на себе натягає. Слухай своє серце. Живи моментами. — Хлопець зробив коротку паузу. — І наостанок скажу, щоб ти, любов моя, навчилася відпускати минуле, бо воно ж не для того створене, що його всюди з собою носити. Минуле для того, щоб згадувати й усміхатися… Так от, кохана, я — твоє минуле… Можливо, прекрасне, а можливо, не зовсім. Але я тут, а ти там. Тобі варто жити. Я не кажу, щоб ти мене забувала… Я й не хочу цього. Єдине, чого я хочу, — це щоб ти просто відпускала мене… Не зразу, потрошку… Ти найпрекрасніша людина на цій планеті, і ти не маєш права в’янути… Радій, смійся і веселись… Знайомся… І я кохаю тебе…

— Все? — прошепотів закадровий голос Тані.

— Все, — кивнув хлопець, і відео зупинилось.

Анна була сильною… І навіть зараз, коли вона плаче, вона є сильною.