Пилип: Мова відходила не зразу, а потрохи… Щоразу гіршала і гіршала… Інколи він розмовляв, як п’яний фізрук, а інколи ще гірше….

Макс: Йому давно було важко говорити, та він не здавався. Він говорив увесь час! Інколи добряче цим набридав. Думаю, він просто хотів наговоритися… А в січні, коли він ротом уже не міг керувати і розмовляв за допомогою комп’ютера, я зрозумів, як скучатиму за його голосом. Мене страшенно дратував той технічний голос якогось чужого дядька.

Рута: Але він не переставав писати вірші. І тепер йому доводилось буквально очима їх писати… знаєте, за допомогою спеціального комп’ютера… Та він писав, незважаючи на важкість.

Анна: Він усміхався. Коли бачив сніг; коли дочекався весну. Він радів кожен свій день. І я раділа разом з ним.

Ліза: Десятого лютого посеред ночі до мене подзвонила Анна, і я, ще не піднімаючи трубки, зрозуміла, що все погано.

Анна: Я прокинулась від його стогонів. І побачила поряд з його головою велику калюжу крові. Це було страшно. Він бився в конвульсіях, а поряд з шиєю — велика калюжа крові.

Наталя Чернушич: Тієї ночі в нього стався рецидив інфекції. А плюс до тієї проблеми додалось іще те, що він не мав сил дихати. Лікарям довелось підключити його до апарату.

Яна Крех: Мій синочок дихав через трубку, їв через трубку… Але не здавався… Він продовжував усміхатись…

Пилип: Боже, той звук вентиляторів чується мені ще досі.

Анна: Та він не здавався. Він хотів продовжувати лікування. Казав, що має донести до людей все, що знає про хворобу. Це була його мета. Він не хотів іти, не досягнувши її.

Макс: Мені здається, що він надіявся на чудо. Хоч і завжди казав, що всі чудеса, які мали з ним статися, сталися, але десь глибоко в серці він надіявся на чудо.

Тетяна Крикун, подруга Бенедикта: Коли я приходила до нього в лікарню, я весь час йому щось розповідала. Зачитувала статті про нього, рецензії на його книгу. Думаю, йому це додавало сил.

Анна: Він мені казав, що його надихала наша підтримка, бо в той час він відчував тільки біль… Як він казав, «страшенний, диявольський біль». Його тримала наша підтримка. А нас, в свою чергу, тримала його витримка. Часто він кудись подумки відлітав… Моргав, був у свідомості, але відсутній… Казав, що тільки наші голоси повертали його до життя і реальності.

Наталя Чернушич: Він пробув у лікарні три довгі тижні. Признаюсь, всі вони були насичені муками для нього. Це було жахливо. Але він все, що міг, — витерпів.

Рута: Інколи, коли йому ставало легше… ну це так, відносно… він просив організовувати йому зустрічі і прес-конференції про бічний склероз. Ми забирали його з лікарні, і він ділився з іншими своїм досвідом.

Пилип: Просто він сам знайомився з тією хворобою. І кожного разу, коли дізнавався про неї щось нове, хотів поділитися з іншими, щоб тим людям, на яких це тільки чекає, не було так страшно, як йому.

Макс: Я був на кількох таких зустрічах. Бачив, як він тим своїм комп’ютерним голосом змушував плакати цілі зали. Всі люди слухали його, заливалися слізьми, навіть коли він жартував… Мовляв, «як нам жаль того хлопчика». А мені ставало просто дивно… Для них усіх це була сентиментальна історія, а для нас це було життя.

Анна: Я була проти тих зустрічей. Усі вони дуже його виснажували. Після них його повертали в лікарню і він проходив додаткові, жахливо болісні процедури. Я не могла на це дивитися. Він катував сам себе. Просила його, благала… Але коли він дивився на мене своїм поглядом… Ех… я не могла боротися з ним. Я знала, що він має рацію… Що він повинен це робити…

Наталя Чернушич: Після цих зустрічей інфекція посилювалась. В області шиї набирався гній, і інколи лікарі не могли знайти вену, щоб поставити катетер… У такі моменти його життя висіло на волосині. Але він, як тільки йому ставало легше, знову залишав лікарню і вирушав на прес-конференції.

Яна Крех: Інколи я питала у нього, чи йому боляче, то він відповідав, що ні… Знаю, що він лукавив… Навіть тоді він думав про мене. Але яку ж то треба мати силу, щоб, коли ти мало не помираєш від болю, казати, що тобі нічого не болить?

Макс: Насправді йому було неймовірно боляче. Це були найболючіші тортури в його житті. Це було помітно по очах. І хоч він нам брехав, ми всі бачили, що він слабне.

Ліза: Тоді ми всі часто бачили кров.

У що він вірив?

Рута: У нашу з ним справу. Безмежно вірив. Зараз, щоб мені знайти натхнення, варто тільки згадати його погляд. Цілеспрямований погляд, іскристий такий, знаєте. Він хотів, щоб люди чули ці слова, читали його вірші… і не здавалися.

Ліза: У долю. Він був впевнений у тому, що все відбувається так, як відбувається, — не просто так. Що він неспроста втік з дому саме у наше місто.

Макс: Якщо поглянути збоку на всю цю історію, дійсно можна повірити в долю. Він приїжджає в місто, знайомиться з Анною, вона його записує в школу поезії, де він знайомиться з Рутою, з якою він разом здобуває свої вершини… Веселий ланцюжок, ге?

Тетяна Крикун: Ще до лікарні він почав цікавитися Церквою, релігією, Ісусом. Він часто просив мене сходити з ним у церкву. Думаю, він шукав щось, щоб йому було легко все пережити.

Яка Крех: Він часто мене питав про Бога після тих походів до церкви. Він шукав відповіді на глибокі питання. Шукав спокою для душі.

Анна: Церква, безперечно, йому допомагала. Він мені казав, що за все своє життя він нечасто туди навідувався. Також казав, що жаліє про це. Його заворожувала історія про Ісуса; про те, що Він віддав своє життя заради спасіння людей.

Як він провів останні дні свого життя?

Анна: Він перестав писати. Спочатку це було дуже страшно розуміти… Розуміти, що він навіть перестав пробувати… Такого навіть я не очікувала. Це ніби як ваш друг, який завжди посміхається, раптом перестав це робити. Моторошно. Панічний страх невідворотного кінця.

Наталя Чернушич: Він був у лікарні до третього березня минулого року, а потім виявив бажання виписатись. Пам’ятаю, після його виписки я взяла відпустку. Я повинна була відійти від вражень, які мала, коли лікувала його. Він похитнув мій світ, ви не уявляєте наскільки. Я ніколи ще не бачила такого життєлюбного пацієнта. Він помирав, але не здавався. Він допомагав іншим навіть у найтемніші періоди своєї хвороби.

Макс: Він не здався, він просто вирішив, що його час піти прийшов. Він вирішив попрощатися. І хотів це зробити не в лікарняній палаті, а в домашній атмосфері.

Рута: Після останнього його рецидиву я приїхала в лікарню і сиділа поряд з його ліжком, чекала, поки він прокинеться. Всі кудись пішли, а я просто дрімала біля нього. Я нечасто до нього могла навідатись, а коли навідувалась, то спала. Він не ображався на мене, він знав, що я викладаю всі сили на те, щоб зробити всі речі, які ми з ним задумали.

Яна Крех: Тоді, коли з ним була Рута, він прокинувся і вперше попросив відвезти його додому.

Пилип: Він не просто захотів додому. Він прямо сказав, що хоче податися додому, щоб там померти. Без болю й у спокої.

Анна: Я його не відмовляла. Я не мала права змушувати його мучитися. Як взагалі я могла тоді його відмовляти? Він давно мене до цього готував. Я зрозуміла, що час прийшов.

Тетяна Крикун: Щось мені видається, що він не себе жалів. Він пожалів близьких. Безумовно, йому було важко, але він не міг дивитися, як страждають його мама, його дружина, його друзі. Як стільки життів, як йому здавалось, стояло через нього на місці. Думаю, заради них він вирішив не продовжувати лікування.

Макс: Це було без сенсу. Я б теж обрав померти в спокої, ніж мучитись і померти у стражданні. Всі б це обрали.

Анна: Я розуміла, що це наші останні дні.

Рута: Анна не відходила від нього. Вона хотіла якомога більше часу провести з ним.

Анна: Я насолоджувалася тим часом, його запахом і можливістю торкатися до нього. Якось дивно зараз це усвідомлювати, але навіть тоді ми проживали з ним свої маленькі незабутні моменти. Я пам’ятаю кожен його погляд, кожне слово з того періоду.