— І я тебе кохаю, мій Бенедикте, — проплакала вона.

Дівчина лягла на ліжко, закуталась у ковдру, яка досі пахла Бенедиктом, і ввімкнула відео ще раз. І ще раз. І ще раз. Це повторювалось і повторювалось… Так Анні було спокійніше. З кожним разом сліз ставало менше, а згодом їх взагалі не було. Разом з ними кудись виходив увесь біль, який накопичився в її чистій душі. Останні рази вона навіть підсміхувалась до Бенедикта.

Вона так його кохала…

А згодом дівчина просто заснула, відчуваючи запах коханого… Відчуваючи, що він лежить поряд, як колись.

Поліна Бігдаш була хорошою журналісткою. До річниці смерті Бенедикта Креха вона підготувала відвертий відеоролик — інтерв’ю з близькими йому людьми. Спочатку вона взагалі не хотіла братись за цей проект. Вона не знала, хто такий той Бенедикт і що він такого зробив для українського суспільства. Поліна була такою людиною, яка повинна була любити свою справу і розуміти сенс того, що вона робить, бо інакше матеріал буде скупим і бездушним. А зараз кожна клітина її організму говорила, що не потрібно братися до цієї справи.

— Чому я? Олені більше подобаються такі теми! Дайте їй це завдання! — говорила Поліна начальниці. — А я краще поїду на Книжковий Арсенал[18] і візьму кілька цікавих інтерв’ю з відомими письменниками! В мене це вийде набагато краще!

— Ні, — суворо відповідала сивувата жіночка. — Цю справу маєш зробити ти. В тебе все вийде.

Поліна зітхала і йшла геть, бо знала, що начальницю годі в чомусь переконати. Того самого вечора вона почала готуватись до майбутніх інтерв’ю. Після першої ж статті, яку прочитала, їй стало соромно, що вона не хотіла братись до цієї справи, і за те, що вона не знала всіх досягнень цієї великої людини.

Бенедикт Крех став символом борця в Україні. Його поетична книжка «Назустріч вітру» побила всі рекорди продажів за всю історію української літератури. Його пісні у виконанні Рути Кулакової не сходили з вершин хіт-парадів. Він став обличчям хвороби БАС. Він звернув на цю проблему увагу мільйонів. З його ініціативи відкрилось багато фондів допомоги хворим, які допомогли десяткам таких людей. Жаль, що заради цього йому довелось померти.

Журналістці подумалось, що коли вона примудрилась нічого не знати про цього чудесного хлопця і про його хворобу, то крім неї таких людей залишилось іще чимало. Поліна взяла собі за мету зробити матеріал цікавим, щоб він був простим для звичайної української душі. Щоб про Бенедикта дізнались ті, хто досі не чув.

Чотири тижні вона, разом з оператором, їздила до кожного, хто добре знав Бенедикта, додому і ставила їм одинакові запитання. А вони сідали перед камерою і відверто говорили про все, що було на душі. З якимсь дивним відблиском в очах вони згадували.

Поліну дуже здивувала добра атмосфера, яка линула від кожного з них. Ніхто не здавався сумним і пригніченим; ніхто — розбитим. У їхніх поглядах читалась якась щаслива ностальгія за минулим і радість, що в їхньому житті була така людина, як Бенедикт Крех.

Фільм Поліни Бігдаш починався великим білим написом на чорному тлі: «ІСТОРІЯ БЕНЕДИКТА КРЕХА».

А потім з’являлися запитання, на які відповідали Бенедиктові близькі.

Якою людиною був Бенедикт Крех?

Макс, друг Бенедикта: Життєрадісною… І дивною… Однозначно. Бо хто ще може подивитись на небо і радіти, ніби виграв в лотерею мільйон?

Наталя Чернушич, лікар Бенедикта: Сильною. Так, звісно в нього бували зриви, але він був найсильнішим пацієнтом, якого я коли-небудь лікувала.

Ліза, подруга Бенедикта: Веселим він був. Він міг запросто всіх розсмішити… Інколи його жарти здавалися страшними… Але зараз я їх згадую і розумію, що вони насправді були смішні… А ми, ідіоти, з них не сміялися… Просто він легко ставився до своєї хвороби і легко міг про неї жартувати. Нам теж потрібно було так ставитися, але ми чомусь не могли… хоча й дуже старалися.

Анна, дружина Бенедикта: Не знаю. Він для мене був загадкою, яку я розгадувала до останнього нашого дня. Яку я любила розгадувати; яку було цікаво розгадувати. Це як говорити про наш безкрайній всесвіт. От що ми про нього знаємо? Так само і з Бенедиктом. З ним просто було добре. І все. І ти не думав, яка він людина, й не думаєш тепер.

Що він любив?

Ліза: Все… От чесно… Йому все здавалось цікавим і гарним. Якось він півгодини, із захватом у погляді, розповідав про воду… Уявляєте? ПРО ВОДУ.

Рута Кулакова, співачка, подруга Бенедикта: Музику, поезію… Життя… Людей… Любив допомагати людям. В останні місяці він навіть не зважав на біль, а допомагав. Він допоміг десяткам.

Анна: Любив дізнаватися щось нове. Завжди говорив, що люди для цього й існують… що це сенс нашого життя — щоразу дізнаватися нове, вчитися, не зупинятися. Також він був меломаном і книгоманом. Шаленим просто! Щодня він повинен був щось читати і слухати. Ми так любили робити це вдвох… Просто сиділи мовчки і читали… Або лежали, мали по одному навушнику у вусі і слухали ту саму пісню… Це було класно.

Пилип, друг Бенедикта: Природу і свіже повітря. Він любив проводити час у парку… Пам’ятаю, ми одного разу, на його день народження, його туди завели, і він звідти не вилазив просто… Любив там сидіти і думати про щось. Думаю, в цьому щось є. Варто і собі спробувати.

Макс: Життя він любив, і що? Хтось зверху вирішив, що йому досить. Тяжко про таке говорити, правда? Але така реальність. А більше за життя? Не знаю… Мабуть, Анну.

Чого він вас навчив?

Макс: Жити моментами… Він завжди говорив, що треба жити моментами….

Ліза: Жити моментами.

Пилип: Жити моментами.

Анна: Жити моментами. Кохати.

Рута: Не боятися. Ризикувати. Любити життя.

Що б ви йому сказали, якби він міг вас почути?

Анна: Що я сумую за ним. Дуже. Що кожного дня про нього згадую. Що переїхала-таки в Польщу і потроху починаю нове життя, але все одно за ним сумую.

Ліза: Дякую. Я б сказала йому «дякую». За все, на що він відкрив мені очі… Він навіть не думав їх відкривати, та відкрив. Напевно, в цьому був його феномен.

Макс: Я б сказав, що в мене все добре, нехай не переймається. Бо я чомусь впевнений, що він переймається. Я роблю улюблену справу, насолоджуюся життям, а не так давно познайомився з хорошою дівчиною. До речі, на його похороні… Його б це, мабуть, розвеселило… Єва її звати… Хороша така дівчина… Художниця.

Яна Крех, мати Бенедикта: Я б спитала, чи в нього все добре… Звісно, я впевнена, що він у кращому світі, але я б хотіла почути це від нього. Тоді б стало легше жити. Стало б спокійніше.

Пилип: Що нарешті дочитав його збірку… і що вона мені сподобалась… Думаю, це було б саме те, що він хотів би від мене почути.

Рута: Що продовжую те, що ми з ним почали. Я пишу музику на його вірші, допомагаю хворим на БАС. Скажу, що вийшов уже другий альбом під назвою «Дерево без листя», так, як він і хотів. Розкажу, чого ми з ним добились… Думаю, він би зрадів.

Анна: Думаю, він чує нас. Тих, хто був поряд з ним. Він радіє.

Він помер у березні минулого року. Розкажіть щось про останні його місяці.

Пилип: Ой, це було страшно… І гидко, як він завжди казав.

Яна Крех: Коли я побачилася з ним після його втечі, його тіло майже не рухалося. Проте він ще говорив, добре дихав і міг ворушити правою рукою. Я дякую його другові Артемові, який якось прийшов до мене і показав ролик з новинами про те, що мій син написав пісні відомій співачці Руті Кулаковій. В мене був шок. Я раділа, що мій син такого добився, а ще більше я раділа, бо тоді нарешті взнала, де його шукати… до цього я не знала… І я дякую Артемові, бо він подарував мені ще кілька хоч і тяжких, але проведених зі сином місяців. Я буду до смерті за це вдячна.

Ліза: До кінця грудня він втратив свої кінцівки. Був в’язнем у власному тілі. Ви можете собі таке уявити? Правда, навіть страшно таке припустити? А він це проживав кожного дня… А в січні перестав говорити. Поки не привезли спеціальних комп’ютерів, у нас був лише його погляд.