– Згодиться, – каже, – на вірьовку, може, доведеться іще якого-небудь дурня виволокти з болота.

Пам’ятував ляшок ту прочуханку до нових віників! Було, як наїдуть гості до старого пана, то він і звелить ляшкові розказувать, як його Дорош оддубасив. Хоч воно і давно минулось, а було як почне сердешний розказувать, то й дрижить і озирається, неначе Дорош стоїть за плечима з лозиною; а пани слухають та сміються, аж за живіт хапаються. Недаром, бачу, кажуть: «Чужа біда – людям сміх».

У Вербівських хуторах був у мене кум Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вітрець не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чолов’яга той Сидір – правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилось бачиться з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стрілять; деколи підеш понад плесами, то й незчуєшся, як і за Варварівкою опинишся, біля Сидорової хати; от було зайдеш до його та й переночуєш у вітрячку. Раз по весні налетіло до нас на Тернівку гагар; от я узяв рушницю та й пішов, чи не встрелю якої. Очерети ще не дуже піднялись, так ніяк не підкрадешся: птиця, бач, дуже сторожка; тільки зблизишся – зараз здіймається і переліта на другі плеса. Вже надвечір, як посутеніло, проминувши кумів хутір, підкрався і встрелив-таки одну. Підходжу до вітрячка, бачу – світиться у віконце, прорізане у дверях – так собі, невеличке, голова тільки й пролізе – та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: «Свят, свят!» та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, аж борошном його посипало; я тоді як засміюсь…

– Не лякайсь, – кажу, – Сидоре, це я!

Відчинив двері, увійшов, а він дрижить та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у моєму образі прийшов до його.

– Не бійся, – кажу, – я сам тебе перехрещу! – та й перехрестив.

– Се ти, Грицьку? – пита.

– Та я ж, – кажу.

– Ну, та й здорово ж ти мене налякав, – каже, – як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш од самісінького чорта.

– Як-таки, – кажу, – злякаться птиці. Се від того, що у тебе казна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили.

– Е, – каже, – коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.

– Чи не така, як і ця?

– Коли б така, а то превелике мені лихо напророчила!

– Як же вона тобі привиджувалась? – питаю.

– От слухай, – каже, – та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав старшого мого сина, Івана?

– Як не знать, – кажу, – йому ще «Батьків син» прізвище приложили.

– А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? – пита.

– Не знаю.

– Так слухай. Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцього Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказать не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкинула, а воно, сердешне, висохло і викоренилось – одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до хорого; та по правді кажучи, і обридло воно таки нам: чи мало прийняли ми гріха, благаючи Господа, щоб він прийняв його до себе. Було жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було вернусь я з вітряка і стану гримать на жінку, то вона обіллється сльозами та й одказує:

– Що ж мені з ним робить? Воно і само вмре, і мене з дитиною за собою потягне!

Дуже мені стало жаль хлопчика. Було візьму його на руки, от воно і замовкне; от я і ношуся з ним: піду молоть, то й його з собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошку та потрошку одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: «Тату, Бозя». Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було жінка стане надівать йому сороченьку, то воно од неї і рученятами, і ноженятами.

– Іди собі геть! – заголосить. – Нехай мене тато одягає.

То було я його і обуваю, і одягаю. Деколи восени або зимою поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його з собою узяв. Було і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, аби тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував: інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені та й каже:

– Спочиньте, тату, а я за вас доглежу!

То я й засну, а він порається біля млина – і засипа, і одсипа, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізвище: «Батьків син». Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий од мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукать йому подружжя, так на яку дівчину не гляну, усе здається мені – не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:

– Голова казав, щоб ви навідались до його у Вербки, щось має вам казати.

На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь – повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бумаги. Підійшов я до столу і кажу:

– Здорові були! А чого вам треба?

– Некрутський набір, Сидоре, – одказав голова, – твій Іван на черзі. – Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив; ледве встояв на ногах.

– Що, – каже голова, – жаль батьківського сина, аж з виду змінився?

– Ні, – кажу, – поспішав до вас, так трохи втомився.

Сам не знаю, що й кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, – так мені горло здавило. Оддихав трохи та й пішов додому. Іду, нічого не бачу й не чую, неначе неживий; вийшов у степ, ударивсь об землю і облився сльозами, гіркими сльозами… Наплакавшись уволю, умивсь біля плеса, щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь – іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачив, знов мене вхопило за серце: «Хто мене тепереньки, – думаю собі, – буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?…» Глянув він на мене та й пита:

– Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може, не здужаєте?…

– Некрутський набір, сину, – кажу, – завтра підемо у… – не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.

– Чого ж ви зажурились, тату, – каже, – хіба не знали, що я на черзі?

– Не знав, – кажу, – і в голову собі сього не клав!

Став він мене втішать, заспокоювать:

– Не журіться, тату, – каже, – некрутства, як смерті, не минуть; послужу, – каже, – коли Господь поможе, Богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!

Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.

Як несамовитий став: сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював, і молитви читав – так нічогісінько не вдіяли.