Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограду од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам і прочитав. Пише Іван, і пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити Господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було як гірко мені стане, то я піду до Майбороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам’ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Було молюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю… Полегшало мені трохи, однак усе-таки нуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди і стали мені совітувать:

– Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.

Як я це почув, то неначе мені очі розв’язали: зараз-таки і зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь – біля воріт стоїть москаль.

– Чи тутечки, – питаю, – Іван Кравченко?

– Батьків син? – одказує москаль.

– Глянь, – кажу, – і у вас він так прозивається?

– Так, – каже, – він себе записав у списках. А нащо вам його?

– Він, – кажу, – батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві, скажіть, де він?

– У нашій роті служить, – каже, – тільки теперечки його нема на ротному дворі – пішов на муштру.

– Де ж та муштра у вас? – питаю.

– На вигоні, – каже, – от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.

Пішов я вуличкою, іду, неначе хто у спину мене штовха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь із-за вугла, аж бачу – дибають москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь – як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь – аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: «Іване», а він до мене: «Батьку!» Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили і чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую – командир репетує:

– Смирно!.. як ти осміливсь, сякий-такий, з хронту виходить?… Палок!

Іван одчахнувсь од мене, стоїть наввипинки перед командиром і на батька не дивиться…

– Не во гнів вам, ваше благородіє, – кажу, – я його батько, щоб ви знали… Побачивши батька, вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!

– У хронті, – одказує командир, – нема ні батька, ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б’ють…

– Не хваліть, – кажу, – і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за це ще подякую, Богу за вас помолюсь!

– Я, – каже, – не маю права тебе бить, не маю права і його простить!

Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп’яли і почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б’ють… Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:

– Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

– Як так, – кажу, – будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!

– Не сердься, старий, – каже, – за битого двох небитих дають та й не беруть! Я твоїм сином доволен: справний він по службі і поведенія хорошого.

– Ще ви, – кажу, – і в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

– Ну, – каже, – нехай же він погуляє з тобою: увольняю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вченіє раз у день.

Подякували командира та й пішли.

– Ну, та й сваркий же твій командир, – кажу, – і батькові не вважив.

– Ні, тату, – він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б, – каже, – ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на квартиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з Писанія мені прочитав; вже й малювать навчивсь: змалював на папері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.

– Знайдіть мені, тату, – каже, – дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас…

– А як, – кажу, – поженуть вас на війну?

– А що ж, – каже, – карай Боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.

За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: «Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене Господь і унука отак виносить, як виносив собі сина». Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.

– От якби такого, – каже, – нам писарчука добути!

Раз перед Великодніми святками прислав нам Іван письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну… З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни – дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге – з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. «Ну, – думаю собі, – хвалити Господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду». Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк – аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:

– Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!

Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст… Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам’ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь Богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні – не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінці: третє жовтня.

– Ось подивися лишень, Грицьку, – каже, показуючи на стінку, – і теперечки ще видко.

Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять паличок, – цебто третє число і десятий місяць; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.

– Так ото, – каже, – як зайнялось на світ, пішов я у Юр’ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: «Як тобі, Сидоре, не гріх, – каже, – казна від чого вбиваться та прогнівлять Господа! це тобі приснилось або здалось!»

Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема вже на цім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень та й кажу:

– Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.

А піп:

– Хіба він помер?

Так я схаменувсь та й кажу:

– Не я це вам казав, це, мабуть, казала моя душа!

Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знайомий і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, і пішов у Романкову; думаю собі: «Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать». Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь – багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:

– А чого тобі треба, чоловіче?

– А що, – кажу, – нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?

– Нема, – каже, – помер.

– Коли ж він помер? – питаю, неначе і не жаль мені його.