– Піди, – каже, – у канцелярію, то там тобі скажуть.

Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:

– Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.

Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору – аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма, що вдень… Дивилось-дивилось та й каже:

– Сидоре, твоя жінка вмерла!

Схопився я, як скрикну:

– Щезни, не ходи до мене: цур тобі!

А воно:

– Ще раз, – каже, – до тебе прийду! – та й щезло.

Перехрестився я, стою як опарений, коли чую – щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь, – біжить менша дочка.

– Ідіть швидше, тату, – каже, ледве переводячи дух, – глинище матір задавило.

Прибіг я до глинища – вже одкопали; дивлюсь – лежить моя жінка нежива.

Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.

– А втретє ще не бачив? – спитав я Сидора.

– Ні, – каже, – ще не бачив.

Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:

– Грицьку, наш мірошник дуба дав.

– Чи справді? – кажу. – Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.

– Е, на тім тижні, – каже, – а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно.

Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу – вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.

– Увечері, – каже, – тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: «Запряжи кобилу, та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з Святими Дарами».

– Нащо, тату? – спитав.

– Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру…

– Бог з вами, тату! – кажу. – Що це ви вигадуєте?… Ви ж, хвалити Господа, здорові.

– Роби, – каже, – що тобі кажуть: як вмру без покаянія, то на твоїй душі буде гріх.

Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь – батько сидить на покутті, вже й сестри, що заміжем, поприходили. Глянув на його батюшка та й пита:

– Що це з тобою, Сидоре?

– Сьогодні вмру, – каже, – висповідайте і запричастіть…

– Бог з тобою, Сидоре! – каже піп. – Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так, – каже, – не можна, гріх!

– Як збрешу, батюшко, – одказує батько, – то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, і ваш!

Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.

Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:

– Нехай хата достається меншому, тобі, – каже до мене, – двісті рублів на будову, а сестрам по п’ятдесят. Живіть, – каже, – як і жили, чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!

Сів біля столу та й став згадувать про Івана.

– Сьогодні, – каже, – побачусь з ним!

Так розказує, неначе здоровий. Коли разом як зітхне та руку до серця притис і пильно на нас споглянув; далі зітхнув удруге та й схилився на стіл; до його – неживий! Лікар казав, що у покійника була якась хороба у серці.

Ну, як розказав мені Павло, так я зараз догадавсь, що це, мабуть, утретє до кума приходило. Дуже мені жаль кума: добра і чесна була людина; і теперечки, як ідеш побіля Вербівських хуторів та глянеш на вітряки, то жаль так і вхопить за серце: всі крутяться, а кумів стоїть собі похилившись, – нема вже мірошника, царство йому небесне!

Хто не бував у селі К…, той і дива не бачив! – «А що ж то за село?» – спитаєте ви, панове чтеці. Що за превелике, дак і кат його бери: душ набереться, приміром сказать, мабуть, що не до цілої тисячі. Да тут не до ліків, скільки у ньому суть душ, а от що я вам скажу: у сьому селі стільки відьом, що мені здається, більш чим на всьому білому світі; а скільки пакостів вони роблять бідним людям, котрі тутечка живуть!.. Мені як розказували люди сього села, дак у мене аж волосся дибом стало. От, вам завгодно, панове, дак я вам розкажу, що чув від людей сього села. Слухайте! Да тільки просим покорно не гніваться, що буває я не до ладу буду говорить.

У сьому селі недалеко від церкви колись-то стояла хата церковного старости Охріма Прокопенка, чоловіка дуже заможненького. Да як йому і не бути багатому: вже недаром був старостою. Худоби у нього було, що й зрахувати тяжко: коней мав, мабуть, мало що не з двадцять п’ятеро, три пари волів, ціле стадо овечок, були у нього й кури, гуси, були й індики; а що поля, поля було – дак і хто його зна скільки! Ось як весною, дак до нього люди у хату все рип та рип, і все ж то з просьбою: «Дядечку, голубчику! Чи не можна мені дати скільки-небудь польця? А ми вже вас будемо послухати у всякім ділі. От настане літо, прийдемо чи жать, чи косить: ваше за нами не пропаде». Охрім, було, нікому не одказує і усякому, хто не попросить, дає поле з половини. А за сюю свою добрість він у таку славу увійшов, що всі люди на нього казали «ви», а не «ти», і вже шапку зніма кожний, як зустрінеться з ним. Було, коли і засідатель прийде у село, дак у його зараз на квартирі й зостановиться, і, коли, бува, чай сідає пити, то й Охріма к собі позове і його напоїть. А він вже за се йому дякує: коли на празники засідатель приїде в село, то Охрім йому й суне в руку замість гостинця рублів сотню. Ну, що ж нашому Охрімові сотня! Зате він розговорує з засідателем, мов зо своїм братом, да ще, буває, і сидить з ним на одній лавці.

Була в Охріма жінка Вівдя і дочка Оксеня. Що ж то за дочка гарная була, дак і цур її возьми! Було, як вийде на вулицю погулять, дак так біля неї парубоцтво аж кишить і не відступається. А вона, як хто, буває, захоче з нею трохи пожартувати, то зараз зачервоніється і крикне: «Геть, відступись! У тебе своя є пара, а я її не маю і не хочу мати!» От від неї і відступляться і давай до другої дівки приставати. А вона трохи погуля та й піде зараз додому і почне пораться. І така була собі роботяща, що й не присяде, а все що-небудь робить. Оксені було сімнадцять літ, вже й женихів чимало знаходилось, та все їй не під натуру, а батько й мати здались на її волю і не приневолюють виходити заміж за того, хто їм, а не дочці покажеться луччим.

Чи правда ж, щоб у неї не було пари? Де то вже, щоб у дівки в сімнадцять літ не було ніякого любого! Ні… Вона любила Івана Настенка, отаманового сина. Нігде дітись: треба сказати, що пара була хоч куди. Було, як коли зійдуться вони на вулиці, так усяк позавидує і скаже: от пара, дак пара! Нехай їм Бог помага: коли б скорій весілля, і я б погуляв за здоров’я молодих!