Ніколи не доводилося мені зустрічати такого любителя жартів, як наш король.* Здавалося, що задля них він тільки й живе. Розповісти, до того ж майстерно, дотепну історію було найпевнішим засобом здобути собі королівську милість. Тому, власне, й склалося так, що всі його семеро міністрів були уславленими жартівниками. Вони і подобою своєю скидались на короля – такі ж гладкі, огрядні й дебелі, та ще й до того – неперевершені жартівники. Не беруся судити, чи то люди гладшають від жартів, чи то ожиріння робить людину схильною до них, але з певністю можна сказати, що худий дотепник – гага avis in terris. *

Король не був надто вибагливий щодо солі, або, як він це називав, «духу» самих дотепів. Над усе він цінував широчінь жарту, і заради неї часто ладен був змиритися з його довжиною. Надмірна витонченість втомлювала його. Король віддав би перевагу «Ґарґантюа» Рабле перед Вольтеровим «Задігом»*, а загалом, витівки були йому набагато більше до вподоби, ніж словесна дотепність.

На той час, про який я веду мову, придворні блазні ще не вийшли з моди. На континенті кілька великих можновладців і далі тримали одягнутих у блазенські строї та в ковпаки з дзвіночками «дурнів», від яких вимагалося, щоб вони своєчасно сипали влучними дотепами в нагороду за крихти, що перепадали їм з королівського столу.

Наш король, звичайно, також мав «дурня». І справді, королеві вкрай потрібно було мати щось безглузде, що б урівноважило ваговитий глузд семи мудреців, якими, безперечно, були його міністри, вже й не кажучи про нього самого.

Однак його «дурень», тобто придворний блазень, був не просто дурнем. В королевих очах цінність його потроювалася тією обставиною, що він був ще й карликом, до того ж калікою. На ті часи карлики при дворах були такими ж звичними, як і блазні, і багато монархів просто не уявляли собі, як перебути день (дні при дворах довші, ніж деінде), не маючи напохваті дурня, щоб посміятися з ним, і карлика, щоб посміятися з нього. Проте, як я вже казав, жартуни в дев'яноста дев'яти випадках із ста гладкі, опасисті, незграбні, – і тому наш король вельми тішився, що його Жабка (так звали дурня) – потрійний скарб в одній особі.

Я гадаю, що карлика назвали Жабкою не хрещені батьки, -семеро міністрів одноголосною ухвалою нарекли його так за неспроможність ходити, як інші люди. Жабка й справді міг пересуватися лише якоюсь конвульсивною ходою – не то вистрибом, не то вихилясом. Рух цей викликав нестримний сміх і, звичайно, втішав короля: незважаючи на випнуте черево і вроджену ґулю на голові ввесь двір уважав його за статурного чоловіка.

Але хоча Жабка через каліцтво ніг пересувався по вулиці або в приміщенні з великими труднощами, неймовірна сила м'язів, якою природа обдарувала його руки, можливо, щоб відшкодувати недолугість нижніх кінцівок, дозволяла йому показувати чудеса дивовижної вправності, коли треба було вилізти на дерево, або піднятись по линві, або просто кудись видряпатися. Під час таких вправ він, звісно, більше нагадував білку або мавпочку, ніж жабку.

Не скажу достеменно, звідки походив Жабка. Либонь то була варварська, страшенно далека від двору нашого короля країна, про яку ніхто ніколи не чував. Жабка і молоденька дівчина, ростом трішечки вища за нього (а втім, прекрасно збудована й чудова танцюристка), були силоміць відірвані від своїх домівок у сусідніх провінціях і переслані в подарунок королю одним із його всепереможних генералів.

Чи слід було дивуватися, що за таких обставин між двома маленькими бранцями виникла взаємна приязнь? Зрозуміло, що незабаром вони стали друзями до загину. Жабка, хоч і докладав величезних зусиль у штукарстві, прихильності при дворі не завоював, а тому не міг чимось прислужитися Тріпетті. Але вона, завдяки своїй люб'язності та бездоганній красі (хоч і карлиця) здобула одностайну прихильність і ласку всього двору, так що мала великий вплив і не проминала нагоди скористатись ним у зручний для цього момент на користь Жабки.

З нагоди події великої державної ваги ( я вже забув, якої саме) королеві заманулося влаштувати бал-маскарад, – а коли маскарад або щось подібне траплялося при нашому дворі, то, ясна річ, тут уже без талантів Тріпетти і Жабки не можна було обійтися. Жабка був такий вигадливий на всілякі видовиська, створення масок і добір маскарадних костюмів, що без його допомоги, здавалося, ніщо не вигорить.

Настав вечір, призначений для fete*. Під наглядом Тріпетти був опоряджений пишний зал, де не шкодували нічого, що мало б надати блиску балу-маскарадові. Увесь двір кидало в дрож від нетерпіння. Щодо вибору костюмів і героїв, то кожному, як і слід було сподіватися, надали цілковиту свободу. Багато придворних ще за тиждень, а то й за місяць наперед вирішили, в яких ролях вони виступатимуть, і, зрештою, крім короля і його семи міністрів, ніхто вже не вагався, на кого йому перебратись. Чому саме вони зволікали, я не можу сказати, – мабуть, задля ще однієї витівки. Напевно, їм було важко щось придумати з огляду на свою огрядність! Хай там як, але час минав, і, вдаючись до останнього засобу, вони послали по Жабку і Тріпетту.

З'явившись на поклик, маленькі друзі застали короля за келихом вина в компанії семи членів державної ради і помітили, що в монарха дуже поганий настрій. Король знав, що Жабка не любить вина, бо воно доводило бідного каліку майже до нестями, а нестяма, звісно, не дасть душі спокою. Але король кохався у своїх витівках і тому тішився, примушуючи Жабку випити, щоб той, як він це казав, звеселився.

– Ходи-но сюди, Жабко, – сказав він, коли блазень із своєю подругою зайшли до зали. – Ковтни-но з цього келиха за здоров'я своїх відсутніх друзів (тут Жабка зітхнув), а потім потіш нас своєю винахідливістю! Нам потрібні герої, – герої, чоловіче! – щось новеньке, незвичне! Набридло нам завжди одне й те саме. Ну, пий! Вино просвітлить твій розум.

Жабка, як завжди, у відповідь на королеву вимогу, попробував відбутися жартом, але не варто було йому марнувати зусиль. Так сталося, що був якраз день народження нещасного карлика, і повеління пити за здоров'я відсутніх друзів навернуло йому на очі сльози. Кілька великих гірких краплин скотилося в келих, який він покірно взяв з рук свого тирана.

– Га-га-га! – реготав той, коли карлик через силу допивав келих. – Бачите, що може зробити чарка доброго вина! Ого, вже й очиці твої засвітилися!

Бідолашний! Його великі очі швидше метали іскри, а не світилися, бо вино діяло на його збудливий мозок не менш легко, ніж швидко. Тремтячою рукою він поставив келих на стіл і обвів присутніх напівбожевільним поглядом. Очевидно, всіх дуже розважало, що королівська витівка мала успіх.

– А тепер до роботи, – сказав надто вже огрядний перший міністр.

– Так! – підхопив король, – давай-но, Жабко, допоможи нам! Давай ролі, мій любий, – нам ще й досі бракує героїв! Усім нам! Га-га-га!

Це вже сприймалося як дотеп, і його регіт хором підхопили всі семеро міністрів. Засміявся й Жабка, але тихо й ніби несамохіть.

– Давай, давай! – нетерпляче квапив король, – чи тобі в голову ніщо не приходить?

– Я намагаюся вигадати щось небуденне, – відповів карлик мов не своїм голосом, бо вино зовсім замакітрило йому голову.

– Намагається! – люто гаркнув тиран. – Що ти хочеш цим сказати? Ага! Здогадуюся. Ти не в гуморі, ти ще хочеш вина! На, пий! – І він знову налив келих по вінця й простягнув його каліці, який лише отупіло дивився на нього, насилу переводячи дух.

– Пий, кажу тобі! – репетував нелюд. – Або ж клянусь усім лихим!..

Карлик вагався... Король почервонів від люті. Придворні підхихикували. Тріпетта, бліда як смерть, підступила до королевого крісла, впавши навколішки, почала благати пощади для свого друга.