Його оточуватимуть друзі, а це все одно що повернутися додому. На тиждень поляризаційний екран трохи підніметься. Вони згадуватимуть минулі часи, сміятимуться над неперевершеними непристойностями Бобра, а якщо хтось із них іще й підстрелить оленя, це стане додатковою приємністю. Разом їм, як і раніше, добре. Разом вони, як і раніше, здатні перемогти час.

Десь далеко, тлом, звучить нескінченне мимрення Баррі Ньюмена. Свинячі відбивні, картопляне пюре, кукурудза, з якої аж скрапує масло, шоколадний торт, чаша пепсі-коли, у якій плавають чотири ложки морозива «Бен енд Джерріс Чанкі Манкі», варені яйця, смажені яйця, яйця-пашот…

Генрі киває в потрібних місцях і вислуховує, не чуючи. Стара навичка психіатрів. Господь свідок, у Генрі та його старих друзів і своїх проблем більш ніж досить. Бобру страшенно не щастить у сімейному житті, Піт багато п’є (забагато, як на Генрі), Джонсі і Карла за два кроки від розлучення, а сам Генрі зараз бореться з депресією, яка здається йому настільки ж спокусливою, наскільки неприємною. Отже, так, у них свої проблеми. Але разом вони, як добрі друзі, можуть і далі смалити і завтра ввечері будуть разом. Цього року аж вісім днів. Це чудово.

— Я знаю, що не повинен був, але сьогодні з самого ранку відчув непереборний потяг. Можливо, це через низький цукор у крові? Гадаю, річ у цьому. Коротше, я доїв бісквітний торт, який стояв у холодильнику. Потім сів у машину й поїхав до «Данкін Донатс», де з’їв дюжину порцій яблучного десерту і чотири…

Генрі, все ще думаючи про щорічну поїздку на полювання, яка розпочнеться вже завтра, сам не усвідомлює, що говорить, поки слова не вилітають із нього.

— Може, це просто непереборний потяг до їжі, Баррі, а можливо, це якось пов’язане з вашими думками про те, що ви вбили свою матір. Як гадаєте, таке може бути?

Бурмотіння Баррі припиняється. Генрі піднімає погляд і бачить, що Баррі вирячився на нього, так що в складках жиру навіть стало видно його очі. І хоча Генрі знає, що потрібно зупинитися — він не повинен робити подібні речі, бо це не має нічого спільного з терапією, — він не хоче зупинятися. Можливо, частково причиною є думки про друзів, але головне — це ошелешений вираз на обличчі Баррі та блідість його щік. Що в Баррі найбільше дратує Генрі, то це його вічне самовдоволення. Внутрішня переконаність у тому, що немає необхідності щось змінювати у своїй самогубній поведінці і тим паче шукати її коріння.

— Ви ж гадаєте , що це ви вбили її, чи не так? — питає Генрі ніби мимохідь, майже безтурботно.

— Я… я ніколи… як ви сміє…

— Вона кликала й кликала вас, розповідала про болі в грудях… Але, звичайно, вона говорила про це занадто часто, так? Щотижня. Часом здавалося, що кожного дня. Кричала вам униз: «Баррі, зателефонуй лікарю Вітерсу». «Баррі, виклич “швидку”». «Баррі, набери 911».

Вони ніколи не обговорювали батьків Баррі. У своїй м’якій, тлустій і невблаганній манері він усі подібні розмови зводив нанівець. Він починав говорити про них (у всякому разі, такий вигляд це мало), а потім раз — і він уже знову говорить про смажене ягня, або смажену курку, або смажену качку під апельсиновим соусом. Усе те саме. Оскільки Генрі нічого не знає про батьків Баррі, він не знає і того, як помирала мати Баррі, коли трьохсотфунтовою[10] горою плоті випала з ліжка та обмочила килим, не припиняючи волати. Він не може цього знати, тому що йому про це не розповідали, а проте знає. І Баррі тоді був не таким гладким. Лише сто дев’яносто фунтів[11].

Це така лінія. Так її бачить Генрі. Він не бачив її вже майже років п’ять (хіба що в снах), думав, що цьому покладено край, але ось вона знову з’явилася.

— Ви сиділи перед телевізором, слухаючи, як вона волає, — говорить він. — Ви дивилися шоу Рікі Лейк[12] і їли — що? Чізкейк «Сара Лі»? Відерце морозива? Не знаю. Але ви не звертали уваги на її крики.

— Припиніть це!

— Нехай собі кричить. Та й що тут такого? Вона все своє життя, як у тій старій казочці, кричала: «Вовк, вовк!» Ви не дурна людина і знаєте, що це правда. Такі речі трапляються, гадаю, ви це теж знаєте. Ви зробили себе персонажем власної маленької п’єси Теннессі Вільямса лише тому, що любите поїсти. Тільки знаєте що, Баррі? Це вас уб’є по-справжньому . Ви потайки не вірите в це, але це правда. Ваше серце вже б’ється, як похована живцем людина, яка стукає кулаками у віко труни. Що буде, коли ви наберете ще фунтів вісімдесят чи сто[13]?

— Заткніться…

— Коли ви випадково впадете, Баррі, це буде все одно що руйнування Вавилонської вежі. Люди, які побачать ваше падіння, потім будуть роками його обговорювати. Та з полиць посуд посиплеться…

— Припиніть це! — Баррі тепер сидить. Цього разу йому не знадобилася допомога Генрі, і він мертвотно блідий, лише на щоках горять дві троянди.

— …з чашок вихлюпнеться кава, і ви обмочитесь, як вона обмочилася…

— ПРИПИНІТЬ! — нестямно верещить Баррі Ньюмен. — ПРИПИНІТЬ ЦЕ, ВИ ЧУДОВИСЬКО!

Але Генрі не може. Генрі не може. Він бачить лінію, а коли її бачиш, не можеш її не помічати.

— …Якщо ви не припините жити в цьому отруйному сні. Розумієте, Баррі…

Але Баррі не хоче розуміти, абсолютно не хоче розуміти. Він вибігає з кімнати, трясучи неосяжними сідницями, і зникає за дверима.

Спочатку Генрі сидіть на своєму місці, не рухаючись і прислухаючись до затихання гуркоту стада бізонів, яке складається з однієї людини на ім’я Баррі Ньюмен. У приймальні нікого, секретаря в нього немає, і після Баррі робочий тиждень завершується. От і чудово. Тиждень видався ще той. Він підходить до кушетки й лягає.

— Лікарю, — вимовляє він уголос, — я щойно наламав дров.

— Як, Генрі?

— Я сказав пацієнтові правду.

— Хіба правда не робить нас вільними, Генрі?

— Ні, — відповідає він сам собі, дивлячись у стелю. — Ані краплі.

— Заплющте очі, Генрі.

— Гаразд, лікарю.

Він заплющує очі. На зміну кімнаті приходить темрява. І це добре. Темрява стала його подругою. Завтра він побачиться з іншими друзями (принаймні з трьома) і світло знову буде здаватися приємним. Але поки… поки що…

— Лікарю?

— Так, Генрі?

— Це типовий клінічний випадок під назвою «день інший, лайно те саме». Ви це знаєте?

— А що це означає, Генрі? Що це означає для вас?

— Усе, — відповідає він, не розплющуючи очей, а потім додає: — Нічого. — Але це брехня. Не перша неправда, сказана в цих стінах.

Він лежить на кушетці, очі заплющені, руки складені на грудях, і через деякий час засинає.

Наступного дня вони вчотирьох поїдуть до «Діри в стіні» і проведуть там вісім чудових днів. Таким мисливським виїздам незабаром настане кінець, їх залишилося всього декілька, хоча вони, звичайно, про це ще не знають. До настання справжньої темряви ще кілька років, але вона наближається.

Темрява наближається.

Ми не знаємо, який із днів змінить наше життя. Мабуть, воно й на краще. У день, коли його життя зробить різкий поворот, Джонсі сидить у своєму кабінеті на третьому поверсі коледжу Джона Джея, дивиться у вікно на крихітний шматочок Бостона і думає про те, як помилявся Т. С. Еліот, називаючи квітень найжорстокішим місяцем лише тому, що якийсь мандрівний тесля з Назарета був розіп’ятий за підбурювання до заколоту. Будь-який житель Бостона знає, що найжорстокіший місяць року — це березень, який спершу дражнить кількома днями оманливої надії, а потім із задоволенням виливає вам на голову відро лайна. Сьогодні один із таких брехливих днів, коли здається, що весна дійсно вже не за горами, і він подумує піти прогулятися, після того як розбереться з однією неприємністю. Звичайно ж, у цю хвилину Джонсі й не здогадується, яким неприємним може бути день, як не здогадується й про те, що день цей він закінчить у лікарняній палаті, покалічений, борючись за своє кляте життя.