«День інший, лайно те саме», — думає він, ось тільки цього разу лайно буде зовсім іншим.

Цієї ж секунди дзвонить телефон, і він одразу знімає трубку, переповнений приємним передчуттям: це буде Дефаньяк, він дзвонить, аби скасувати зустріч об одинадцятій. «Мабуть, відчув, куди вітер дме», — думає Джонсі, і це цілком імовірно. Зазвичай студенти просять викладачів про зустріч. Коли ж хлопцеві передають, що хтось із викладачів хоче зустрітися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрібно мати розуму аж понад голову.

— Алло, Джонс слухає, — говорить він.

— Привіт, Джонсі, як життя?

Цей голос він упізнає де завгодно.

— Генрі, привіт! Чудово! Життя чудове!

Узагалі-то життя зараз здається йому не таким уже й радісним, тим паче що за чверть години має з’явитися Дефаньяк, але все відносно, чи не так? Порівняно з тим, де він перебуватиме за дванадцять годин, підключений до всіх цих апаратів, одна операція позаду, а три ще чекають, зараз Джонсі, що називається, пердить крізь шовк.

— Радий це чути.

Сумовитість у голосі Генрі він скоріше не чує, а відчуває.

— Генрі? Що трапилось?

Мовчанка. Джонсі вже хоче повторити запитання, коли Генрі відповідає:

— Учора помер мій пацієнт. Я випадково побачив некролог у газеті. Баррі Ньюмен його звали. — Генрі на хвилину замовкає. — Він був пацієнтом-кушеточником.

Джонсі не знає, що це означає, але його старому другові зараз погано. Це він знає напевне.

— Самогубство?

- Інфаркт. У двадцять дев’ять років. Сам вирив собі могилу виделкою й ложкою.

— Сумно.

— Він останні три роки не був моїм пацієнтом. Я його відлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаєш, про що я?

Джонсі думає, що знає.

— Ти про лінію?

Генрі зітхає. Джонсі це зітхання не видається схожим на жаль. Це, швидше, полегшення.

— Так, і я вихлюпнув це на нього. Він помчав, як у дупу вжалений.

— Це не робить тебе винним у його інфаркті.

— Може, ти й правий. Тільки відчувається не так. — Пауза. І потім, із відтінком цікавості: — Це ж рядок із пісні Джима Кроча? Ну а ти як, Джонсі? Усе гаразд?

— У мене? Так. А чому питаєш?

— Не знаю, — каже Генрі. — Просто… Я весь час думаю про тебе з тієї хвилини, коли розгорнув газету і побачив фотографію Баррі в некролозі. Ти там обережніше, гаразд?

Усередині, навколо кісток (багато з яких незабаром будуть поламані), Джонсі відчуває холодок.

— Про що це ти?

— Не знаю, — каже Генрі. — Може, це яйця виїденого не варте, але…

— Це лінія? — Джонсі стривожений. Він повертається на кріслі й визирає у вікно на мінливе весняне сонце. Йому раптом спадає на думку: ану як у Дефаньяка в голові всі клепки повилітали і зараз він іде сюди з якимось пістолетом («замислюючи недобре», як пишуть у детективах і трилерах, що їх любить читати у вільний час Джонсі), а Генрі якимось чином це відчув?

— Не знаю. Скоріш за все, це в мене зміщена реакція на портрет Баррі зі сторінки небіжчиків. Але все одно — будь обережнішим якийсь час, гаразд?

— Ну добре. Чому б ні?

— Чудово.

— А ти як?

— Усе гаразд.

Але Джонсі не думає, що в Генрі все так уже й добре. Він збирається щось сказати з цього приводу, але в нього за спиною лунає покашлювання, і він розуміє, що, мабуть, то прийшов Дефаньяк.

— От і добре, — говорить він і розвертається в кріслі.

Точно, у дверях стоїть його відвідувач, абсолютно не небезпечний: звичайний хлопчина, загорнутий у старе мішкувате пальто з капюшоном і дерев’яними ґудзиками — надто тепле як для такого дня, — худенький, недогодований, в одному вусі сережка, панківська зачіска, що стирчить над схвильованими очима.

— Генрі, до мене прийшли, я передзвоню тобі пізніше…

— Та ні, не потрібно. Справді.

— Ти впевнений?

— Так. Але ще дещо. Є півхвилини?

— Звичайно. Для тебе завжди. — Він піднімає палець, і Дефаньяк киває, але стоїть на місці, поки Джонсі не вказує на стілець у маленькій сусідній кімнатці, єдиний, на якому не лежать книжки. Дефаньяк неохоче прямує до нього. У телефон Джонсі каже: — Слухаю.

— Я гадаю, нам потрібно чкурнути у Деррі. Нашвидку, туди й назад. Тільки ти і я. Відвідаємо давнього друга.

— Ти маєш на увазі… — Але він не хоче вимовляти це ім’я, цей відгомін дитинства, коли поряд сторонній.

Йому й не доводиться, бо Генрі сам його вимовляє. Колись вони були квартетом, потім на короткий час їх стало п’ятеро, а потім знову лишилося четверо. Однак п’ятий не покинув їх у повному розумінні цього слова. Генрі вимовляє це ім’я, ім’я хлопчика, який дивним чином так і залишився хлопчиком. Щодо нього тривоги Генрі більш виразні, і висловити їх легше. Нічого конкретного, каже він Джонсі, лише таке відчуття, що до давнього приятеля варто навідатися.

— Розмовляв із його матір’ю? — цікавиться Джонсі.

— Мені здається, буде краще, якщо ми просто… ну, знаєш, з’явимося там на обрії. Які в тебе плани на ці вихідні? Або на наступні?

Джонсі не потрібно звірятися зі щоденником. Вікенд починається післязавтра. У суботу вдень факультетський захід, але від нього можна легко звільнитися.

— Обидва дні в мене вільні, — каже він. — Якщо я заїду в суботу? О десятій?

— Чудово, — з деяким полегшенням відповідає Генрі. Він уже більше схожий на себе. Джонсі трохи розслабляється. — Точно будеш?

— Якщо ти вважаєш, що ми повинні провідати… — Джонсі секунду вагається, — провідати Дуґласа, то потрібно їхати. Давно вже не бачились.

— Твій відвідувач іще в тебе?

— Угу.

— Гаразд. Отже, чекаю на тебе в суботу о десятій. Слухай, може, візьмемо «скаут»? Дамо йому провітритися. Що скажеш?

— Це буде шикарно.

Генрі сміється.

— Карла все ще готує тобі обіди з собою, Джонсі?

— Еге ж. — Джонсі скоса дивиться на портфель.

— Що в тебе сьогодні? Тунець?

— Яєчний салат.

— М-м-м. Ну, гаразд, я вшиваюся. ДІЛТС, так?

— ДІЛТС, — погоджується Джонсі. Він не може назвати справжнє ім’я їхнього давнього друга перед студентом, але ДІЛТС — це нормально. — Поговоримо в…

- І бережи себе. Я серйозно. — Особлива інтонація в голосі Генрі очевидна і трохи лякає, але, перш ніж Джонсі встигає щось відповісти (а що можна сказати, коли поруч сидить і слухає Дефаньяк, він не знає), Генрі відключається.

Джонсі секунду задумливо дивиться на телефон, потім вішає слухавку. Перегортає сторінку на настільному календарі, на суботі перекреслює «Пиятика вдома у Діна Джейкобсона» і пише: «Відпроситися. Їду до Деррі з Генрі провідати Д.». Однак його планам не судилося збутися. До суботи Деррі і друзі випаруються з його думок.

Джонсі глибоко вдихає, випускає повітря і переносить увагу на проблемного відвідувача. Хлопчина скуто ялозить на стільці. «Він чудово розуміє, навіщо його сюди покликали», — думає Джонсі.

— Отже, містере Дефаньяк, — починає він, — згідно з вашою особовою справою, ви народились у Мейні.

— Е-е, так. Піттсфілд. Я…

— Також у вашій справі зазначено, що ви тут отримуєте стипендію і добре встигаєте у навчанні.

Хлопець, бачить Джонсі, не просто схвильований. Він набагато більше, ніж схвильований. Він ось-ось розплачеться. Чорт, а це, виявляється, важко. Джонсі ще ніколи не доводилося звинувачувати студента у шахрайстві, але він підозрює, що це востаннє. Можна тільки сподіватися, що таке буде відбуватися не надто часто. Тому що це важко. Бобер сказав би: «Повний пиздець».

— Містере Дефаньяк — Девіде, — ви знаєте, що буває зі стипендією, якщо студентів, які її отримують, ловлять на брехні? Скажімо, на семестровому іспиті?

Хлопець смикається так, ніби якийсь жартівник, що сховався під стільцем, торохнув несильним електричним розрядом його худі сідниці. Губи його починають тремтіти, і перша сльоза, о Господи, стікає по неголеній щоці.

— Можу розповісти. Такі стипендії випаровуються, ось що з ними відбувається. Чпок! — і вони зникають.

— Я… я…

На столі перед Джонсі лежить папка. Він розкриває її і дістає екзаменаційний аркуш із європейської історії, один з тих моторошних тестів із відповідями на вибір, на яких у своїй безмежній дурості наполягає міністерство. Угорі листа чорними лініями олівця («Стежте за тим, щоб ваші позначки були чіткими й нерозривними, у разі необхідності зітріть позначку повністю») накреслено ім’я ДЕВІД ДЕФАНЬЯК.