Підтримуючи його голову, я допоміг йому напитися з пляшки. Він випив зовсім трохи, більше стекло по підборіддю.
Він знову завалився назад. Надто знесилений.
— Піппа, — хрипко вимовив старий.
Я глянув на його обпалене, червоне обличчя й помітив щось знайоме в його вицвілих і прозорих очах. Я десь бачив його раніше. І я бачив також дівчину, такий собі миттєвий знімок, позначений прозорістю осіннього листя: руді брови, медово-коричневі очі. Її обличчя було віддзеркалене на його обличчі. Де вона тепер?
Він намагався щось сказати. Потріскані губи заворушилися. Старий хотів знати, де Піппа.
Він хрипів, дихаючи з великим зусиллям.
— Спробуйте лежати тихо, — схвильовано сказав я.
— Хай їде на метро, так набагато швидше. Якщо тільки вони не довезуть її в машині.
— Не турбуйтесь, — заспокійливо мовив я, прихилившись до нього ближче. Я не був стурбований. Хтось незабаром прийде по нас, я в цьому не сумнівався. — Я зачекаю, поки вони прийдуть.
— Ти такий добрий. — Його рука (холодна й суха) стиснула мою руку. — Я не бачив тебе відтоді, як ти був зовсім малим хлопчиком. Ти дуже виріс після того, як ми розмовляли з тобою востаннє.
— Але я Тео, — сказав я після короткої збентеженої мовчанки.
— Звісно, ти Тео. — Його погляд, як і потиск руки, був міцним і добрим. — І ти зробив найкращий вибір, я в цьому переконаний. Моцарт набагато кращий, ніж Ґлюк, ти так не думаєш?
Я не знав, що йому сказати.
— Для вас буде легше виступати вдвох. Вони так прискіпуються на прослуховуваннях. — Він закашлявся. На губах у нього виступила кров, густа й червона. — Не дають другого шансу.
— Послухайте-но… — Не годилося допускати, аби він уважав мене за когось іншого.
— Але ви заграли це так чудово, мій любий, ви обоє. Соль мажор. Так і крутиться в голові. Легенько, легенько, делікатно…
Він промугикав кілька безформних нот. Пісня. Це була пісня.
— І я, либонь, тобі розповідав, як ходив брати уроки гри на фортепіано до старої вірменки. Там була зелена ящірка, вона жила у пальмовому листі, зелена, як льодяник, я любив спостерігати за нею… як вона бігала по підвіконню… чарівне світло ліхтариків у саду… du pays saint[10]… двадцять хвилин пішки, але мені здавалося, що пройти треба багато миль…
Він замовк на хвилину; я відчував, як старий непритомніє, зникає з поля мого зору, мов листок на поверхні струмка, а потім повернувся, знову був тут.
— А ти? Скільки років тобі?
— Тринадцять.
— Ти навчаєшся у французькому ліцеї?
— Ні, моя школа на Вест-Сайді.
— Це не гірше, я думаю. Тільки клопоту з цими французькими уроками! Занадто багато незнайомих слів для дитини. Nom et pronom[11], види і групи. Це лише форми колекціонування комах.
— Що ви сказали?
— Вони завжди розмовляють французькою мовою в Ґроппі. Ти пам’ятаєш Ґроппі? Там, де смугаста парасолька й фісташкове морозиво?
Смугаста парасолька. Головний біль заважав мені думати. Мій погляд упав на видовжену рану в його черепі, темну, зі згустками крові, наче від удару сокирою. Усе більше й більше я звертав уваги на жахливі форми, схожі на понівечені людські тіла, розкидані між уламками, шматки чорноти обступали нас, погано видимі, й усе ж таки це була чорнота, крізь яку міг проникнути погляд і яка навіювала сон, неначе та піниста хвиля, що зникає за кормою корабля в холодному чорному океані.
Зненацька сталося щось дуже погане. Він пробудився й трусив мене. Плескав руками. Старий щось хотів. Намагався щось витиснути з присвисту свого дихання.
— У чому річ? — стріпонувся я, раптово скинувши з себе сон.
Він важко відсапувався й смикав мене за руку. Сповнений страху, я сів і озирнувся, сподіваючись побачити якусь нову небезпеку, що загрожувала нам. Обірвані дроти, вогонь, готову обвалитися на нас стелю.
Він схопив мене за руку. Міцно стиснув її.
— Не тут, — зумів вичавити він із себе.
— Ви про що?
— Не залишай її тут. — Старий дивився повз мене, намагаючись на щось указати. — Забери її звідси.
— Будь ласка, ляжте.
— Ні, вони не повинні бачити це. — Він шалено вхопився за мою руку, намагаючись підвестися. — Вони вкрали килими, вони віднесуть їх на митницю…
Він показував тепер на запилюжений дерев’яний прямокутник, майже невидимий посеред зламаних балок і всіляких уламків, менший, аніж мій ноутбук удома.
— Ви про цю річ? — запитав я, придивляючись пильніше. Вона була обляпана краплями воску й покрита неправильним візерунком потрісканої етикетки. — Ви хочете, щоб я її взяв?
— Я благаю, щоб ти її взяв.
Старий міцно заплющив очі. Він був засмучений, кашляв так сильно, що ледве міг дихати.
Я простягнув руку й потяг до себе ту дошку за краї. Вона була навдивовижу важка для своїх маленьких розмірів. На одному з кутків стриміла довга скіпка від рами.
Я витер рукавом поверхню від пилюки. Маленьку жовту пташку було ледь видно під шаром білого пороху. «„Урок анатомії“ також був у тій книжці, але я смертельно його боялася».
— Добре, — кволо відповів я. І обернувся з малюнком у руці, щоб показати його їй, але потім зрозумів, що її тут немає.
Хоч насправді вона тут була і її тут не було. Її частина була тут, але вона була невидима. Невидима частина була важливою частиною. Цього раніше я ніколи не розумів. Та коли я спробував промовити це вголос, мої слова сплутались, і, мов діставши холодний ляпас по обличчю, я зрозумів, що помиляюся. Обидві частини мали бути тут. Не можна мати одну частину без другої.
Я потер долонею лоба, спробував прибрати пісок з очей, а потім, доклавши чималих зусиль, ніби підіймаючи вагу, непосильну для мене, спробував пересунути свій розум туди, де він мусив бути. Де тепер моя мати? Протягом якоїсь миті тут було нас троє й однією з цих трьох — я не мав у цьому найменшого сумніву — була вона. Але тепер нас лишилося тільки двоє.
Позаду мене старий чоловік закахикав і знову затремтів з нестямною настирливістю, намагаючись заговорити. Обернувшись, я спробував віддати картину йому.
— Ось, візьміть, — сказав я, а потім, звертаючись до матері та обернувшись до того місця, де вона мусила бути, — я повернуся через хвилину.
Але картина була йому не потрібна. Він нетерпляче відіпхнув її до мене, щось забелькотівши. На правій частині його голови був такий згусток крові, що я майже не бачив його вуха.
— Ви щось хотіли мені сказати? — промовив я, ще думаючи про матір. — Прошу?
— Забери її.
— Знайте, я повернуся. Я повинен…
Я не міг усе пригадати відразу, але моя мати хотіла, щоб я повернувся додому відразу, ми повинні були зустрітися там, саме це вона дуже ясно дала мені зрозуміти.
— Забери її з собою! — Він притиснув дощечку до мене. — Іди! — Він намагався сісти. Його очі були ясними й дикими; його збудження лякало мене. — Вони познімали всі електричні лампочки, вони зруйнували половину будинків на вулиці…
Крапля крові пробігла його підборіддям.
— Будь ласка, — сказав я, руки мені тремтіли, я боявся доторкнутися до нього. — Будь ласка, ляжте…
Він похитав головою і намагався сказати щось, але зусилля зламало його, й він видав лише якийсь мокрий жалюгідний звук. Коли він витер рота, я побачив широку смугу крові на тильному боці його долоні.
— Хтось іде.
Я не був певен, але не знав, що йому ще сказати.
Він подивився просто мені в обличчя, намагаючись знайти там бодай іскру розуміння, а коли її не знайшов, то знову вхопився за мене, намагаючись сісти.
— Вогонь, — сказав він голосом, що булькав йому в горлі. — Вілла в Мааді. On a tout perdu[12].
Він знову закашлявся. Піна червоного кольору булькотіла під його ніздрями. Посеред усієї цієї нереальності, нагромаджень каміння й розламаних кам’яних блоків мене опанувало дивне відчуття, ніби я не зрозумів його, ніби я не виконав якогось життєво важливого казкового завдання через свою незграбність та незнання. Хоч у цьому кам’яному хаосі ніде не виднілося вогню, я переповз трохи вбік і поклав картину в пакет, тільки для того, щоб заховати від його погляду річ, яка викликала в нього таку тривогу.