Схоже, мене хтось добряче відлупцював: усе тіло боліло, а особливо ребра, голова гула так, ніби хтось ударив по ній свинцевою трубою. Я поворушив щелепами, став обмацувати кишені, перевіряючи, чи є гроші на квиток додому, коли до мене раптом дійшло, що не маю жодного уявлення, де я. Я лежав нерухомо з дедалі сильнішим усвідомленням: зі мною щось не так. Світло було якимсь ненормальним і таким самим було повітря: їдким і гострим, хімічним туманом, який обпалював мені горло. Моя жуйка в роті була вся в піску, і коли — у голові в мене стугоніло — я перевернувся, щоб виплюнути її, то крізь пелену диму проступала якась така дивовижа, що мій погляд мусив фокусуватися кілька секунд.

Я був у напіврозваленій білій печері. Якесь шмаття звисало зі стелі. Підлога була завалена купами сірої субстанції, схожої на місячне каміння, й посипана битим склом, гравієм та ураганом найнесподіваніших уламків, цегли та шлаку, клаптів паперу, притрушених дрібним попелом, ніби памороззю. Високо над головою крізь густу пилюку пробивалося світло двох ламп, схожих на несправні автомобільні фари в тумані, причому один промінь ішов під кутом угору, а другий — убік, відкидаючи скошені тіні.

У вухах дзвеніло, відлунюючи усім моїм тілом, це було надзвичайно неприємне відчуття: кістки, мозок, серце — усе гуло, наче дзвін. Глухо звідкись іздалеку долинав звук сирен, що звучали безперервно й безлико. Я навіть не міг визначити джерело звуку — усередині мене чи десь зовні. У цій вітряній мертвотності мене охопило сильне відчуття самоти. Куди не глянь — ніщо не мало сенсу.

Спершись рукою на якусь не зовсім вертикальну поверхню й зрушивши при тому каскад піску, я підвівся, долаючи біль у голові. Нахил простору, у якому я перебував, мав якусь глибоку, природжену неправильність. З одного боку, дим і пил висіли густим, непроникним, суцільним шаром. З другого, маса дрібних уламків утворювала скошену поверхню там, де раніше був дах або стеля.

Щелепа в мене боліла; обличчя й коліна були порізані; рот нагадував наждак. Мружачись у навколишньому хаосі, я побачив кросівку; замети пухкого місива в темних плямах; зігнуту алюмінієву ковіньку. Я стояв посеред цього всього, хитаючись і задихаючись, із запамороченою головою, не знаючи, куди повернутися і що робити, коли раптом мені здалося, що задзвенів телефон.

Якусь мить я не був у тому впевнений і прислухався; і тоді він задзвенів знову; слабко й занудно, трохи дивно. Я почав незграбно нишпорити в уламках, підіймаючи запилюжені дитячі гаманці й пакети з бутербродами, відсмикуючи руку, коли траплялися розпечені предмети чи гострі краї битого скла, усе більше переймаючись тим, що щебінь провалюється під моїми ногами й пухкі, нерухомі купи зринають у полі мого зору.

Навіть коли я переконав себе в тому, що то мені вчулося, я не чув ніякого телефону, а просто дзвін у вухах зіграв зі мною злий жарт, я все ще продовжував пошуки, занурившись у механічні рухи з бездумною інтенсивністю робота. Між авторучками, сумочками, гаманцями, розламаними окулярами, готельними картками, пудреницями, парфумами та рецептами ліків (Ройтман, Андреа, алпразолам 0,25 мг) я відкопав ліхтарик на брелоку й телефон, який не працював (заряджений наполовину, поза мережею), і вкинув його в знайдений у жіночій сумочці пакет.

Дихалося важко, душив пил, здійнятий тиньком, і голова боліла так, що я майже нічого не бачив. Я хотів би сісти й посидіти, та не було де.

І тоді я побачив пляшку води. Мій погляд, швидко ковзнувши, загубився в безладі, аж доки знову не наткнувся на неї, десь метрів за п’ять від мене, — наполовину занурена в купу сміття: тільки натяк на етикетку, знайомий відтінок холодної синяви.

З тяжкістю, так ніби долаю снігові замети, я пробивався крізь завали мотлоху, що кришився під моїми ногами з різким крижаним тріском. Але я ще не просунувся надто далеко, коли краєм ока побачив рух на підлозі, помітне в цій застиглості ворушіння білого на білому.

Я зупинився. Потім наблизився на кілька кроків. Це був чоловік, розпластаний на спині і притрушений білим шаром пилу. Він був так добре замаскований у попелясто-білому смітті, що його форма набула чіткості не відразу: крейда на крейді, яка намагалася підвестися й сісти, мов повалена зі свого п’єдесталу статуя.

Коли я просунувся ближче, то побачив, що це старий і дуже слабкий чоловік, чиє тіло схоже на знівеченого горбаня; волосся — його рештки — стирчало на голові; півобличчя було посічено потворним пунктиром опіків, а все, що вище від вуха, здавалося липким і чорним жахом.

Нарешті я дістався до нього, і тут він — несподівано швидко — простяг свою вкриту білим пилом руку й схопив мене за долоню. У паніці я смикнувся був назад, але він стиснув мене ще сильніше, хворобливо кашляючи і спльовуючи.

«Де я? — здавалося, хотів він запитати мене. — Де?» Він намагався глянути на мене, але його голова важко повисла на шиї, і підборіддя вклякло на грудях, тож мусив дивитися з-під брів, як стерв’ятник. Але його очі на знівеченому обличчі були розумні й повні розпачу.

— О Боже, — вихопилося в мене, коли я нахилився допомогти йому, — стривайте, стривайте. — І тоді я зупинився, не знаючи, що робити далі. Нижня половина його тіла лежала скрючена на підлозі, наче купа брудного одягу.

Він намагався спертися на руки й підвестися, губи в нього ворушились, і, здавалося, йому це вдасться. Старий смердів паленим волоссям, паленою вовною. Але нижня частина його тіла здавалася відокремленою від верхньої, і він закашлявся й упав на свою купу.

Я роззирнувся, намагаючись бодай якось зорієнтуватися, бо від удару по голові втратив відчуття часу й тепер не знав, зараз день чи ніч. Велич і пустка цього простору збивали мене з пантелику — висота, ширина, а там, де мала бути стеля (або небо), немов роздерте вітром шатро, клубочилися смуги диму. І хоч я поняття не мав, де опинився й чому, було щось таке напівзабуте в цих руїнах, щось кінематографічно точне в сяйві аварійних ламп. Якось я бачив в Інтернеті кадри підірваного в пустелі готелю, і бджолині стільники кімнат у мить вибуху застигли в такому ж моторошному світлі.

Тоді я згадав про воду. Я відступив назад, роззираючись навколо, аж поки серце не підстрибнуло, коли побачив запорошений синій спалах.

— Послухайте, — сказав я, не відриваючи погляду від пляшки. — Я зараз.

Старий дивився на мене поглядом, сповненим надії й безнадії, мов той голодний пес, що вже заслабкий, аби зіп’ястися на ноги.

— Заждіть. Я повернуся.

Наче п’яний, я став продиратися крізь мотлох — спотикаючись, переступаючи через різні речі, цеглу й уламки бетону, черевики й сумочки, якісь обвуглені предмети, які я не хотів роздивлятися надто пильно.

Пляшка була на три чверті повна й гаряча на дотик. Але з першим ковтком моє горло миттю зреагувало, і я проковтнув ледь не половину води, пластикової на смак, теплої, як помиї, — перш ніж усвідомив, що роблю, і примусив себе закрити пляшку й покласти її в пакет, щоб віднести старому.

Я став біля нього навколішки, каміння вп’ялося мені в коліна. Він тремтів, дихання було хрипким і нерівним; його погляд не зустрівся з моїм, старий дивився кудись поверх мене, бачив щось таке, чого я не бачив.

Я намагався відкрити пляшку, коли він простяг руку до мого обличчя. Своїми старими кістлявими, з пласкими подушечками пальцями він відгорнув волосся з моїх очей і обережно витяг скляну скалку з брови, а тоді поплескав мене по голові.

— Так, так.

Голос у нього був дуже слабкий, дуже скрипучий, дуже привітний, із жахливим присвистом у легенях. Ми дивились одне на одного тривалу й дивну мить, якої я ніколи не забуду, наче двоє звірів, що зустрілися в сутінках, і саме тоді в його очах, схоже, зблиснула якась іскра, і я побачив його таким, яким він був, — а він, сподіваюся, побачив мене. У ту мить ми поєдналися, ніби два двигуни в одній електросхемі.

Потім він знову похилився назад, так різко, що я подумав — помер.

— Тримайтесь, — сказав я, незграбно підсовуючи руку йому під плече. — Отак добре.