Що він там робить?

«Ти ОК?» — запитав я.

«Так тільки спати хочу! Ми це робимо клас! ух:-)».

Ще гудок.

«Клас. Шик. Джага-джага. А ти? Живеш під мостом?»

«НІ, — відповів я. — Хворію в ліжку. А чо ти в MGM?»

«Тут Кт і Амбер і всі друзі».

А потім через секунду: «Знаєш напій білий російськ? Дуже смач. Хоч дурна назва».

Стук у двері.

— Як ти тут? — запитав Гобі, просунувши голову в двері. — Принести тобі чого-небудь?

Я відклав мобілку.

— Ні, дякую, нічого не треба.

— Скажи мені, коли захочеш їсти. У мене гори їжі, холодильник так набитий, що майже не зачиняється. Ми мали гостей на День подяки. А це що за звук? — запитав він, озираючись.

— Це мій телефон.

Борис тим часом написав:

«Не повіриш. Ми в такому кайфі!»

— Гаразд, я тебе залишаю з ним. Дай знати, якщо тобі чогось буде треба.

Коли він пішов, я повернувся обличчям до стіни й написав відповідь:

«МGM? З Кт Бірман?»

Відповідь надійшла вмить:

«Так! Ще Ембер і Мімі і Джесіка і сестра Кт Джордан вона в коледжі:-D».

«Що???»

«Не в той час ти звалив!!!:-D».

І майже відразу, перш ніж я встиг відповісти:

«Все бувай, Ембр вимагає тел назад».

«Зателефонуй потім», — написав я. Але відповіді не було — і мине багато-багато часу, перш ніж мені знову надійдуть відомості від Бориса.

Протягом того дня і ще одного або двох днів потім, лежачи в непристойно великій старій піжамі Велті, я так страждав від лихоманки, що знову й знову опинявся в Порт-Оторіті, тікав від людей, протискався крізь юрми й пірнав у тунелі, де на мене капала масна вода, або їхав у Лас-Веґасі на автобусі КІТ через промислові площі, де піднятий вітром пісок бив у вікна, а в кишенях не було грошей, щоб заплатити за проїзд. Час вислизав із-під мене, наче крига на шосе, розриваючись на яскраві спалахи, коли мої колеса зупинялись і мене вкидало у звичайний час: Гобі приносив мені аспірин та імбирний ель з льодом, Попчик, щойно помитий, пухнастий і сніжно-білий, стрибав на ліжко й ходив по моїх ногах.

— Ну ж бо, — сказала Піппа, підходячи до ліжка і штурхаючи мене в бік, щоб звільнити для себе місце. — Посунься.

Я сів, навпомацки шукаючи окуляри. Мені снилася картина: я дістав її й дивився на неї — чи не дивився? — і тепер тривожно оглядався, аби переконатися, що заховав її, перш ніж заснути.

— Що з тобою?

Я змусив себе спрямувати погляд на її обличчя.

— Нічого.

Я просовував руку під ліжко кілька разів, аби лише доторкнутися до наволочки, і досі сумнівався, чи не був я таким недбалим, що залишив її вистромленою з-під ліжка. «Не дивись туди вниз, — переконував я себе. — Дивися на неї».

— Ось поглянь, — сказала Піппа. — Я тут щось для тебе зробила. Дістань руку з-під ковдри.

— Ого, — сказав я, дивлячись на трав’янисто-зелене орігамі з гострими кутами на моїй долоні. — Дякую.

— Ти знаєш, що це таке?

— Гм… Олень? Ворона? Газель?

Я в паніці подивився на неї.

— Здаєшся? Жаба! Невже ти її не впізнав? Поклади на свій нічний столик. Вона має підстрибувати, коли ти натискатимеш рукою ось на це місце. Зрозумів?

Поки я незграбно грався з жабою, я відчував на собі погляд її очей — світлий і незалежний, безтурботний погляд кошеняти.

— Можна я подивлюся? — Вона схопила мій айпод і швидко його переглянула. — Гм, — сказала вона. — Чудово! «Magnetic Fields», «Mazzy Star», Ніко, «Nirvana», Оскар Петерсон. Зовсім немає класики?

— Та чому ж, трохи є, — сказав я, почуваючись засоромленим.

Усе записане, крім «Нірвани», належало мамі, й навіть дещо з «Нірвани» входило до сфери її смаків.

— Я запишу тобі кілька дисків. Але, на жаль, я залишила свій комп’ютер у школі. Можливо, якісь твори я вишлю тобі поштою — останнім часом я багато слухала Арво Пярта[118], не питай чому, мені доводиться слухати його в навушниках, бо сусіди від його музики лізуть на стінку.

Я смертельно боявся, щоб вона не побачила, як я витріщився на неї, але був неспроможний відвести від неї погляд і дивився, як вона, нахиливши голову, досліджує мій айпод: вуха рожеві, шрам лише злегка прикритий пасмом вогненно-рудого волосся. У профіль її очі стали видовженими, прикриті важкими повіками й позначені ніжністю, яка нагадала мені янголів і пажів у книжці про північноєвропейське мистецтво, яку я не раз брав у бібліотеці.

— Послухай… — Слова застрягали у мене в горлі.

— Що таке?

— Еее…

Чому зі мною відбувається все не так, як раніше? Чому мені нічого не спадає на думку?

— Ой, ой, ой! — Вона подивилася на мене і знову дзвінко засміялася, сміялася так голосно, що не могла сказати й слова.

— Чого ти так смієшся?

— А чого ти на мене так дивишся?

— Як дивлюся? — стривожено запитав я.

— А отак. — Я не знав, як витлумачити обличчя з витріщеними очима, яким вона передражнила мене. Людина, в якої перехопило подих? Хворий на синдром Дауна? Риба?

— Не придурюйся. Ти просто надто серйозний. Можна подумати. — Вона подивилась на айпод і знову засміялась. — Ооо! — сказала вона. — Шостакович, оце вже величина.

Чи багато вона пам’ятає? Я думав про це, принижений, усе ще неспроможний відірвати від неї погляд. Про такі речі не запитують, але я хотів би знати. Чи її також навідують кошмари? Чи боїться вона натовпу? Чи її вганяє в піт, у паніку? Чи коли-небудь опановує її відчуття, ніби вона дивиться на себе збоку, як часто буває зі мною, так ніби вибух розколов моє тіло та душу на дві окремі сутності, на відстані шести футів одна від одної? Вибухи її сміху були позначені машинальною нерозважливістю, яку я дуже добре знав від шалених ночей із Борисом, як і напади запаморочень та істерії, які я пов’язував (у собі, принаймні) з дуже близькою смертю, якої мені пощастило уникнути. Були ночі в пустелі, коли я страждав від болісного сміху, звивався в корчах і перегинався навпіл, коли шлунок терзав мене годинами, і я охоче кинувся б під колеса машини, аби тільки зупинити цей біль.

Уранці в понеділок, хоч почувався я ще погано, я примусив себе вибратися зі свого дрімотно-болісного туману й поплентався на кухню, звідки зателефонував до офісу містера Брейсґьордла. Та коли я попросив його до телефону, секретарка (сказавши мені, щоб я зачекав, і повернувшись, як мені здалося, надто швидко) повідомила, що містер Брейсґьордл вийшов з офісу і ні, вона не має телефону, за яким його можна було б знайти, і боїться, що не може сказати, коли він повернеться. Чим вона ще може допомогти?

— Ну… — Я подиктував їй номер Гобі і, поки сварив себе, що так туго мислю й не здогадався записатися на прийом, телефон задзвонив.

— Отже, Мангеттен? — запитав низький діловитий голос.

— Я виїхав, — бовкнув я; застуда примусила мене говорити в ніс і туго міркувати. — Я в Нью-Йорку.

— Так, я зрозумів. — Його тон був дружній, але прохолодний. — Чим я можу допомогти тобі?

Коли я повідомив його про смерть батька, він глибоко зітхнув.

— Я тобі співчуваю, — обережно промовив він. — Коли це сталося?

— Минулого тижня.

Він вислухав мене не уриваючи. За ті п’ять хвилин, поки я розповідав йому, як це було, він не відповів щонайменше на два інші дзвінки.

— Божечки, — сказав він, коли я закінчив розповідати. — Це справжня історія, Теодоре.

Божечки: я, певно, усміхнувся б, якби був у кращому настрої. Це справді був хтось, із ким спілкувалася моя мати і хто подобався їй.

— Певно, тобі було там тяжко, — сказав він. — Звичайно, я співчуваю твоїй втраті. Усе це дуже сумно. Хоч, відверто кажучи, — а тепер мені набагато легше в цьому зізнатися, — коли він з’явився, то ніхто з нас не знав, як бути. Твоя мати, звичайно, розповіла мені деякі речі про нього — навіть Саманта висловила тривогу, — ти розумієш, що ситуація була важкою. Але ніхто не сподівався, що дійде до такого. Бандюки з бейсбольними битками.