— Ну, знаєте, — бандюки з бесбольними битками, я зовсім не хотів, щоб він звернув увагу на цю деталь. — Той мужик лише стояв там, тримаючи битку. Він нікого нею не вдарив.

— Але, — засміявся він сміхом, який розрядив напруження, — шістдесят п’ять тисяч доларів здалися мені надто точною сумою. Я мушу також тобі признатися, що трохи перевищив свої повноваження як твого юридичного опікуна, коли ми розмовляли телефоном, хоча, з огляду на обставини, я сподіваюся, ти мені пробачиш. Я тоді відчув, що справа пахне смаленим.

— Що ви сказали? — перепитав я після ніякової паузи.

— Про гроші по телефону… Ти міг би зняти їх за 529 рахунком. Довелося б заплатити величезний податок, але така можливість існує.

Така можливість існує? Я міг би скористатися нею? Альтернативне майбутнє сяйнуло в моєму мозку. Містер Сільвер одержав свої гроші, батько в купальному халаті перевіряє рахунки матчів на своєму «блекбері», а я сиджу в класі Спірсецької й дивлюся на Бориса, який ліниво розвалився через прохід від мене.

— Хоч я повинен тобі сказати, що грошей на твоєму рахунку набагато менше, аніж ця сума, — сказав мені містер Брейсґьордл. — Але з плином часу їх стає все більше! Я не кажу, що ми тепер не можемо дозволити тобі розпоряджатися певною сумою, з огляду на обставини, але твоя мати була сповнена абсолютної рішучості не чіпати цих грошей попри фінансові труднощі. А передусім вона не хотіла, щоб твій батько міг накласти на них руки. Між нами, я повинен тобі сказати, що, вважаю, ти зробив дуже розумно, повернувшись до міста за власним бажанням. Пробач мені, — у слухавці почулася приглушена розмова, — у мене ділова зустріч об одинадцятій, я мушу бігти — ти зараз перебуваєш у Саманти, правильно я зрозумів?

Це запитання примусило мене збентежитися.

— Ні, — сказав я, — зупинився у друзів, у Вілліджі.

— Що ж, чудово. Головне, щоб тобі там було зручно. Але я зараз повинен бігти. Ти не заперечуєш, якщо ми продовжимо цю розмову в моєму офісі? Я передам слухавку Петсі, щоб вона призначила для тебе прийом.

— Дуже добре, — сказав я, — дякую вам.

Та коли я повісив слухавку, мене занудило, наче хтось щойно занурив руку мені в груди й видер жмут вологої речовини, в якій борсалося моє серце.

— Усе гаразд? — запитав Гобі, який ходив по кухні й несподівано зупинився, побачивши вираз мого обличчя.

— Звичайно.

Але мені лежала довга дорога через коридор до моєї кімнати, і, коли я зачинив за собою двері й заліз у ліжко, я заплакав чи напівзаплакав, бридкі сухі ридання вилітали з мого рота, який я притискав до подушки, тоді як Попчик дряпав кігтями мою сорочку й тривожно дихав мені в потилицю.

Перед цим я вже почав був одужувати, але останні новини знову погіршили мій стан. Коли день почав хилитися до вечора і моя температура піднялася до попередньої карколомної висоти, я не міг думати ні про що, крім батька. «Я повинен зателефонувати йому», — думав я, знову й знову намагаючись вилізти з ліжка; мені здавалося, його смерть є не справжньою смертю, а такою собі репетицією; справжня смерть, вічна, ще мала відбутись, і можна було відвернути її, якби я міг його знайти, якби він лише відповів по своєму мобільному телефону, якби Ксандра його знайшла, — «я маю сконтактувати з ним, я маю його застерегти». Потім — день закінчився, стало темно — я провалився в тривожний напівсон, у якому батько шпетив мене, що я неправильно замовив квитки на якийсь літак, коли раптом я помітив світло в коридорі, й маленька освітлена зі спини тінь — Піппа, — спотикаючись, наче хтось її підштовхнув, забігла до моєї кімнати, озирнувшись назад із сумнівом:

— Розбудити його?

— Чекай, — сказав я, звертаючись наполовину до неї, наполовину до батька, який швидко розчинився в темряві, за розбурханим натовпом уболівальників на стадіоні по той бік високої брами. Коли я начепив окуляри, то побачив, що Піппа прийшла до мене в пальті, певно, вона готувалася вийти з помешкання.

— Пробач, — сказав я, затуливши рукою очі, засліплений світлом лампи.

— Ні, це ти мені пробач. Розумієш, я… — вона відкинула пасмо волосся з обличчя, — я їду звідси й прийшла попрощатися.

— Попрощатися?

— Авжеж. — Вона зсунула брови й подивилась у двері на Гобі (який щез) і знову на мене. — Одне слово, — у її голосі немовби пролунала легка паніка, — я повертаюся. Сьогодні вночі. Хай там як, а мені було приємно з тобою побачитись. Я сподіваюсь, у тебе буде все добре.

— Вночі?

— Так. Я вилітаю зараз. Вона влаштувала мене в школу-інтернат, — пояснила вона, бачачи, з яким подивом я дивлюся на неї. — Сюди я прилетіла на День подяки. І побачитися з лікарем. Ти пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю.

Я пильно дивився на неї, сподіваючись, що досі сплю. «Школа-інтернат» звучало як щось знайоме, але я думав, вона мені приснилася.

— Авжеж. — Схоже, вона теж була спантеличена. — Шкода, що ти не приїхав сюди раніше. Гобі куховарив, і ми мали безліч гостей. У всякому разі, я була дуже рада, що змогла приїхати, — мені треба було добути дозвіл від доктора Кеймензінда. У моїй школі немає канікул на День подяки.

— А чому?

— Вони його не святкують. Ну, можливо, готують індичку чи щось подібне для тих людей, які хочуть його святкувати.

— Що це за школа?

Коли вона повідомила мені назву, напівіронічно скрививши рот, я був шокований. Інститут Монт-Гефелі був школою у Швейцарії (Енді казав, що цей навчальний заклад одержав акредитацію з великими труднощами), де навчалися найтупіші й найобмеженіші дівчата.

— Монт-Гефелі? Справді? Я думав, це школа для… — сказати «психічно неповноцінних» було б помилкою, — дуже крутих учениць.

— Розумієш, тітка Марґарет запевняє мене, що я звикну. — Вона намагалася погратися з жабою орігамі на моєму нічному столику, але та не хотіла стрибати й сиділа, нахилившись в один бік. — А краєвид там схожий на гори, зображені на коробці Каран д’Аш. Засніжені вершини, квітучі луки й усе таке. А все інше подібне до сцен у європейських фільмах жахіть, де майже нічого не відбувається.

— Але ж…

Я відчував, що нічого не розумію, а може, досі сплю. Я знав лише одну людину, яку віддали навчатися в Монт-Гефелі, сестру Джеймса Вільєрса Доріт Вільєрс, і розповідали, що її послали туди за те, що вона штрикнула свого бойфренда ножем у руку.

— Так, це дивне місце, — сказала Піппа, окинувши кімнату знудженим поглядом. — Школа для шизиків. Але з моєю травмою голови я не можу претендувати на кращі школи. Вони мають власну клініку, — сказала вона, стенувши плечима. — Лікарів, які належать до штату. Лікування там серйозніше, ніж ти можеш собі уявити. Після того як мені дісталося по голові, я маю, звичайно, проблеми, але я ж не божевільна, не краду в магазинах.

— А й справді, — я намагався викинути зі своєї голови фільм жахіть, — Швейцарія? Це ж круто.

— Якщо ти так вважаєш.

— Я знав дівчину на ім’я Леллі Фаулкс, яка навчалася в Ле Розі. Вона розповідала, що їм кожного ранку давали шоколад.

— А от нам не дають навіть джему до тостів. — Її рука була веснянкуватою і блідою на тлі чорного пальта. — Його одержують лише дівчата з харчовими розладами. Якщо ти хочеш цукру до чаю, то мусиш красти пакетики з кімнати медсестер.

— Он як… — Усе гірше й гірше. — Ти знаєш дівчину на ім’я Доріт Вільєрс?

— Ні. Вона там була, але потім її відіслали кудись інде. Здається, вона намагалася подряпати комусь обличчя. Вони тримали її під замком протягом певного часу.

— Що?

— Це не так страшно, як звучить. Це будинок, схожий на ферму, який вони називають Ла Ґранж, — сказала вона, потерши ніс. — Там порядкують молочарки й панує атмосфера штучного села. Приємніше, ніж у гуртожитку. Але на дверях там сигналізація, і вони мають охоронців.

— Ага. — Мені пригадалася Доріт Вільєрс — кучеряве золотаве волосся, порожні блакитні очі, як у химерного різдвяного янгола з ялинки, і я не знав, що сказати.

— Саме там вони утримують справді божевільних дівчат. У Ла Ґранж. Мене оселили в Бессоне, з групою франкомовних дівчат. Намір був такий, щоб я швидше вивчила французьку, але вони просто не розмовляють зі мною.