— Хмари малював Констебль.

— Ні, ні, я зовсім не його мав на увазі, художник, про якого я кажу, набагато більш мені подобається. Словом, яке небо висіло над водою в ту ніч. Чарівне. Як над Аркадією.

— Про яку ніч ти говориш?

— Не кажи мені, що ти її не пам’ятаєш! Це ж була кульмінація всієї подорожі!

Платт, відхилившись на своєму стільці, сказав єхидно:

— Кульмінацією подорожі для Енді було, коли ми зупинилися перекусити в тій забігайлівці.

Енді сказав тоненьким голосом:

— Мама також не любить ходити під вітрилом.

— Я справді не захоплююся цим видом спорту, так, не захоплююся, — сказала місіс Барбур, потягшись за ще однією полуницею. — Тео, мені б дуже хотілося, щоб ти з’їв бодай невелику частку від свого сніданку. Ти не повинен померти з голоду, не торкаючись їжі, як тепер. Ти починаєш виглядати дуже виснаженим.

Хоч містер Барбур і дав мені кілька уроків про морські прапори у своєму кабінеті, мене також не вельми захоплювали його розповіді про мандри під вітрилом.

— Бо яким був найбільший подарунок, що його мені дав батько? — сказав містер Барбур із великою переконаністю в голосі. — Море. Любов до моря. Відчуття моря. Тато подарував мені океан. І це буде трагічною, — Енді, дивись на мене, я до тебе звертаюся, — це буде трагічною втратою, якщо ти надумаєш повернутися спиною до того єдиного, що дарувало мені свободу, дарувало…

— Я намагався полюбити його. Але відчував до нього лише вроджену ненависть.

— Ненависть? — Ошелешена пауза. — Ненависть до чого? До зірок і до вітру? До неба й до сонця? До свободи?

— У випадку, якщо якась із цих речей пов’язана з плаванням на човні, — так.

— Ну, знаєш, — містер Барбур оглянув стіл, не виключивши й мене зі свого спантеличеного погляду, — ти знову показуєш себе вкрай дурним. Море, — він обернувся до Енді, — заперечуй його скільки хочеш, але ти народився з ним у крові, успадкував його від фінікійців, від стародавніх греків…

Та коли містер Барбур перейшов до Маґеллана, до навігації за зорями, до Біллі Бада[25] («Я пам’ятаю, як валлієць Тафт пішов на дно, лише щока рожево зблиснула на хвилях»), я відчув, що мої думки повернулися до Гобарта й Блеквелла: я намагався вгадати, хто такі Гобарт і Блеквелл і що вони роблять. Прізвища звучали так, ніби йшлося про двох затхлих старих адвокатів або навіть фокусників, таких собі партнерів у бізнесі, що шастають в освітленій свічками темряві.

Те, що телефон у них досі працює, здалося мені обнадійливим знаком. Телефон у моєму домі був від’єднаний. Як тільки мені вдалося пристойно втекти від мого сніданку та моєї неторканої тарілки, я повернувся до телефону у вітальні. Іренка кружляла навколо мене, пилососила кімнату, змітала порох зі старовинних дрібничок навколо мене, а Кітсі сиділа в кутку біля комп’ютера, сповнена рішучості навіть не дивитися на мене.

— Кому ти телефонуєш? — запитав Енді, який у стилі своєї родини підійшов до мене так тихо, що я не почув.

Я міг не розповідати йому нічого, проте знав, що можу довіритися, бо він триматиме рот на замку. І ніколи нікому не викаже мою таємницю, тим більше своїм батькам.

— Людям, яких я не знаю, — сказав я спокійно, відступивши трохи вбік, щоб не стояти на лінії дверей. — Так, це звучить дивно. Але ти знаєш той мій перстень?

Я розповів йому про старого і думав, як розповісти також про дівчинку, про зв’язок, який я відчував із нею, і про те, як мені хочеться знову її побачити. Але Енді — чого слід було сподіватися — уже перескочив від особистого до логіки розвитку ситуації. Він подивився на «Білі сторінки», які лежали відкритими на телефонному столі.

— Вони живуть у місті?

— На Західній Десятій.

Енді чхнув і прочистив ніс. Через весняні алергії він почувався недобре.

— Якщо ти не зможеш сконтактувати з ними телефоном, — сказав він, згортаючи свій носовичок й поклавши його до кишені, — то чому б тобі просто не піти до них?

— Справді? — сказав я. Мені здавалося нечемним просто прийти до тих людей, спершу не зателефонувавши. — Ти так вважаєш?

— Так би я сам зробив.

— Не знаю, — сказав я. — Можливо, вони не пам’ятають мене.

— Якщо вони побачать тебе власною персоною, то скоріше тебе пригадають, — слушно зауважив Енді. — Інакше ти можеш здатися їм якимсь диваком, що телефонує й хоче вдати з себе невідомо кого. Ти не турбуйся, — сказав він, подивившись через плече. — Я нікому нічого не скажу, якщо ти мене про це попросиш.

— Диваком? — перепитав я. — А кого я можу з себе вдати?

— Ну, наприклад, чимало психів телефонують сюди тобі, — сухо повідомив мені Енді.

Я промовчав, не знаючи, як мені це проковтнути.

— До того ж якщо вони не беруть слухавку, то щó ти робитимеш? Якщо не підеш туди зараз, то потім не зможеш вирватися раніше за наступні вихідні. А ти ж хочеш поговорити з ними.

Енді визирнув у коридор, де Тодді стрибав у незвичайних черевиках із пружинками, а місіс Барбур розпитувала Платта про вечірку в Моллі Волтербік.

Він мав рацію.

— Гаразд, — сказав я.

Енді поправив окуляри.

— Я піду з тобою, якщо хочеш.

— Ні, не треба, — сказав я.

Я знав, що Енді повинен був сьогодні зануритись у «японський досвід», потрібний для додаткового бала, — група поглибленого вивчення мала відвідати чайний будиночок «Торая», потім піти подивитися новий фільм Міядзакі[26] в Лінкольн-центрі; не те щоб Енді потребував додаткових балів, але екскурсії з класом були його єдиним соціальним життям.

— Ну гаразд, — сказав він, засунув руку глибоко до кишені й дістав звідти мобільний телефон. — Візьми. Про всяк випадок. — Він потицяв пальцем в екран. — Я зняв для тебе блокування паролем. Можеш користуватися.

— Мені його не треба, — сказав я, дивлячись на гладенький малий телефон і заставку на екрані — аніме-картинку Віртуальної дівчини Акі (голої, у високих порно-чоботях).

— Бери, бери. Ніколи-бо не знаєш, що тобі може знадобитися, — сказав Енді, коли я завагався. — Візьми.

І сталося так, що десь близько пів на дванадцяту я був уже в дорозі на Віллідж автобусом, який ішов від П’ятої авеню, з адресою Гобарта й Блеквелла в кишені, записаною на сторінці з монограмою, яку я видер із записника місіс Барбур, що лежав біля телефону.

Вийшовши з автобуса на Вашингтон-сквер, я блукав десь сорок п’ять хвилин, шукаючи адресу. Віллідж із його безладним розташуванням будинків (трикутні квартали, вулиці, що там або там закінчуються глухими кутами) — це та місцевість, де легко заблукати, й мені тричі доводилося зупинятись і питати дорогу: в газетній крамниці, де продавали кальян для куріння марихуани та порножурнали для геїв, потім у переповненій пекарні, де гриміла оперна музика, і зрештою в дівчини в білій майці та комбінезоні з відром у руках, яка, стоячи на вулиці, мила шваброю для вікон вітрину книгарні.

Потрапивши нарешті на Західну Десяту вулицю — яка була безлюдною, — я пішов нею, рахуючи номери. Я був у досить занедбаній частині вулиці, де стояли здебільшого житлові будинки. Табунець голубів вистрибував переді мною по мокрому хіднику, по троє в ряд, наче крихітні надуті пішоходики.

Багато номерів були напівстертими, і коли я вже подумав, що проминув потрібний мені дім й доведеться повернутися назад, то несподівано виявив, що дивлюся на слова «Гобарт і Блеквелл», намальовані акуратною старовинною дугою над вікном крамниці. Крізь запилюжені вікна я побачив стафордширських керамічних собак і майолікових котів, тьмяний і запорошений срібний та кришталевий посуд, старовинні стільці, канапи, обтягнуті жовтавою старою парчею, вишукану фаянсову клітку для птахів, мініатюрні мармурові обеліски на мармурових столах і двійко алебастрових какаду. Така крамниця сподобалася б моїй матері — туго напакована товаром, дещо напіврозвалена, зі стосами старих книжок на підлозі. Але жалюзі на дверях були опущені: зачинено.