Більшість тутешніх крамниць не відчинялися раніше за дванадцяту годину, а то й першу. Щоб убити трохи часу, я пройшов до Ґрінвіч-стріт, до ресторану «Слон і зáмок», куди ми з матір’ю іноді заходили, коли бували в нижньому місті. Та, щойно зайшовши туди, я збагнув свою помилку: різномасті порцелянові слоники, офіціантка в чорній футболці з волоссям, скрученим у хвіст на потилиці, яка, усміхаючись, попрямувала до мене, — це було занадто, я не міг дивитися на кутовий стіл, де ми з матір’ю снідали, коли приходили сюди востаннє, мені довелося пробурмотіти якесь вибачення й вибігти на вулицю.

Я стояв на хіднику, серце в мене калатало. Голуби літали низько в закіптюженому небі. Ґрінвіч-авеню була майже безлюдною: двоє виснажених чоловіків, які схоже, всю ніч з’ясовували кулаками свої стосунки; жінка зі скуйовдженим волоссям у завеликому для себе светрі з високим коміром прямувала до Шостої авеню з таксою на повідку. Мені здавалося трохи дивним, що я перебуваю у Віллідж сам-один, бо це було місце, де вранці на вихідні не можна було побачити багато дітей; воно здавалося дорослим, рафінованим, дещо просякнутим алкоголем. Усі тут здавались або п’яними, або такими, які щойно виповзли з ліжка.

Позаяк тут майже не було відчинених крамниць, а я був трохи розгублений і не знав, що мені далі робити, я пішов назад у напрямку «Гобарта та Блеквелла». Для мене, який приїхав сюди з верхнього міста, все у Вілліджі здавалося здрібнілим і старим, плющ і виноград тут виростали просто з будинків, трави й помідори вирощували в діжках, що стояли на вулицях. Написи над барами були зроблені вручну, як на сільських тавернах: їх прикрашали малюнки коней і котів, півнів, гусей та свиней. І ця інтимність примушувала мене почуватися тут зайвим; я поспішав повз невеличкі відчинені двері з опущеною головою, відчуваючи, як за ними починається навкруг мене веселе й приватне недільне життя.

Жалюзі крамниці «Гобарт і Блеквелл» були досі опущені. Я мав таке відчуття, що вона була зачинена протягом не одного дня. Надто холодна, надто темна, й у ній не відчувалося внутрішнє життя, як в інших будівлях вулиці.

Я зазирав у вікно й намагався придумати, що робити далі, коли несподівано побачив рух: велика тінь ковзнула в глибині крамниці. Я здригнувся, завмер. Тінь рухалася легко, як, кажуть, ковзають привиди, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч, вона промайнула під дверима й зникла в темряві.

Притиснувши руку до лоба, я вдивлявся в чорні, завалені всякою всячиною глибини крамниці, потім постукав по склу.

Гобарт і Блеквелл. Подзвони в зелений дзвінок.

Дзвінок? Дзвінка не було. Вхід до крамниці був зачинений залізними дверима. Я пройшов до наступних дверей — скромного житлового будинку, номер дванадцятий, — а тоді повернувся назад до номера восьмого, то був дім із коричневого каменю. Там були сходинки, які вели на другий поверх, але цього разу я помітив щось, чого не помічав раніше: вузькі двері, затиснуті між номером 8 і номером 10, напівзаховані за рядом старомодних бляшаних баків для сміття. Чотири чи п’ять сходинок вели вниз, до непримітних дверей, що були десь на три фути нижче від рівня хідника. На них я не побачив жодного оголошення, жодного знаку, але мою увагу відразу привернула зелена пляма — приліплений хвостик зеленої ізоляційної стрічки під кнопкою в стіні.

Я спустився сходами й кілька разів натиснув на кнопку дзвінка, здригнувшись від істеричного деренчання (яке мало не примусило мене податися навтьоки) і кілька разів глибоко вдихнувши, щоб набратися сміливості. Потім — так зненацька, що я відсахнувся назад, — двері відчинились, і переді мною постав величезний чоловік, що вразив мене своєю несподіваною зовнішністю.

Він був заввишки близько двох метрів. Худий, з рельєфною щелепою, кремезний, він чимось скидався на ірландських поетів та майстрів кулачного бою, чиї портрети висіли в одному з барів мідтауну, де мій батько полюбляв пити. Його волосся було здебільшого сивим і потребувало стрижки, а шкіра мала хворобливий білий колір із такими глибокими червонястими тінями під очима, що, здавалося, його ніс зламаний. Поверх його одягу був накинутий розкішний халат з атласними полами, що спускалися йому майже до кісточок, нагадуючи одяг, який міг носити головний персонаж в одному з кінофільмів тридцятих років: зношений, а проте досі розкішний.

Я був такий здивований, що втратив дар мови. У його манері не було нічого нетерплячого, радше протилежне. Він дивився на мене безвиразним поглядом очей із темними повіками, чекаючи, коли я скажу йому, чого прийшов.

— Пробачте мені… — Я проковтнув слину, моє горло було сухе… — я не хотів турбувати вас…

Він лагідно закліпав очима, коли запала мовчанка, так ніби чудово мене зрозумів і навіть на думці не мав, що я прийшов для того, аби потурбувати його.

Я понишпорив у кишені й подав йому перстень на розкритій долоні. Його велике бліде обличчя змінило вираз. Він подивився на перстень, а тоді на мене.

— Звідки він у тебе? — запитав він.

— Він дав його мені, — відповів я. — І сказав, щоб я приніс його сюди.

Він стояв і дивився на мене твердим поглядом. Протягом якоїсь миті я думав, він скаже мені, що не розуміє, чого я від нього хочу. Потім, не кажучи й слова, відступив назад і відчинив двері.

— Я Гобі, — сказав він, коли я завагався. — Заходь.

Незайманість позолоти, що скісно блищала від запорошених вікон: позолочені купідони, позолочені комоди й торшери — і запах, який перебивав гострий запах старого дерева, — сморід скипидару, олійної фарби та лаку. Я йшов за господарем помешкання через майстерню по стежці, протоптаній у тирсі, повз дошки з інструментами, розбиті стільці й перевернуті столи, що виставили в повітря ноги. Хоч він і був чималий на зріст, його хода відзначалася певною елегантністю, моя мати назвала б його «плавцем», бо він переносив своє величезне тіло, здавалося, без жодних зусиль. Дивлячись на п’яти його взутих у пантофлі ніг, я простежив, як він піднявся вузенькими сходами до тьмяної кімнати, застеленої товстим килимом, де на п’єдесталах стояли чорні урни, а штори з китицями були низько опущені для захисту від сонця.

Від мертвої тиші, яка панувала в кімнаті, в мене захолонуло серце. Зів’ялі квіти стояли, похиливши голівки, в масивних китайських вазах, і важка атмосфера абсолютної закритості навалилася на кімнату: повітря було таке задушливе, що ним було важко дихати, як і в нашому помешканні на Саттон-плейс, коли місіс Барбур водила мене туди, щоб я забрав там деякі необхідні для себе речі. Я вже знав таку тишу; так замикався в собі дім, коли хтось у ньому помирав.

Зненацька я пошкодував, що прийшов сюди. Але чоловік — Гобі, — здавалося, відчув мою розгубленість, бо раптово обернувся до мене. Хоч він не був молодим, на його обличчі зберігалися якісь ознаки хлопчика: по-дитячому сині очі, світлі й здивовані.

— Що з тобою? — спитав він. — Ти не дуже добре почуваєшся?

Співчутливий тон його голосу збентежив мене. Я стояв у затхлій, заваленій старовинними меблями темряві, не знаючи, що сказати.

Схоже, й він не знав, що сказати. Він розкрив рота й відразу його закрив; потім похитав головою, ніби хотів прочистити її. Він мав років п’ятдесят-шістдесят, погано поголений, із сором’язливим, приємним обличчям із великими рисами, ані вродливий, ані негарний, чоловік, який мав завжди здаватися найбільшим у кімнаті, хоч у якомусь неясному, липучому розумінні він також здавався нездоровим, із темними плямами під очима й блідим обличчям, яке нагадувало мені єзуїтських мучеників, намальованих на церковних фресках у Монреалі, куди наша школа їздила на екскурсію: великих, кмітливих, смертельно блідих європейців, яких гурони зв’язали й посадили на палю.

— Ти вже мені пробач, я тут трохи…

Він озирався навколо з туманною несфокусованою напругою, як озиралася моя мати, коли чогось не могла знайти. Голос у нього був грубий, але вимова правильна, як у містера О’Ші, мого вчителя історії, який виріс на бандитській околиці Бостона, проте довчився до Гарварду.