Я здвигнув плечима, почухав щоку. Хіба можна це пояснити? Було б дурним навіть намагатися це зробити. Навіть моя пам’ять почала здаватися мені туманною й зоряною від нереальності, наче сон, подробиці якого стають усе менш виразними й проникними, коли ти намагаєшся їх затримати в пам’яті. Що було важливим, то це почуття, солодка, глибока течія, наділена такою владною силою, що в класі, на шкільному автобусі, лежачи в ліжку й намагаючись думати про щось безпечне або приємне, про якесь середовище або місце, де мої груди не були б перевантажені тривогою, мені треба було тільки зануритись у цей теплокровний потік і дозволити, щоб він переніс мене в потаємне місце, де все добре. Коричневі стіни, краплі дощу на шибках, глибока тиша й відчуття глибини та дистанції, схожі на лаковане тло картини дев’ятнадцятого століття. Зношені до ниток килими, розмальовані японські віяла, старовинні валентинки, що виблискують у світлі свічок, П’єро та голуби й серця в гірляндах квітів. Бліде обличчя Піппи в темряві.

— Послухай, — сказав я Енді через кілька днів, коли ми виходили зі «Старбаксу» після школи, — ти можеш прикрити мене на сьогодні?

— Ясно, зможу, — сказав Енді, зробивши глибокий ковток кави. — А як надовго?

— Я не знаю.

Залежно від того, скільки в мене забере пересадка на Чотирнадцятій вулиці, можливо, я дістануся до центру хвилин за сорок п’ять. Автобусом у буденний день їхати буде ще довше.

— На три години?

Він скривився; якщо його мати буде вдома, вона почне розпитувати його.

— Що я їй скажу?

— Скажи їй, мене затримали в школі або щось таке.

— Вона подумає, ти потрапив у якусь халепу.

— А їй хіба не все одно?

— Так, але я не хотів би, щоб вона зателефонувала до школи, аби довідатися, що там сталося.

— Скажи їй, я пішов у кіно.

— Тоді вона запитає, чому я не пішов із тобою. Я скажу їй, що ти в бібліотеці.

— Це така очевидна брехня.

— Гаразд, чому нам тоді не сказати їй, що твій куратор від соціальної служби призначив тобі термінове побачення? Або що ти вирішив вихилити двійко коктейлів у барі готелю «Four Seasons»?

Він передражнював свого батька. Враження було таким сильним, що я засміявся.

— Fabelhaft[34], — відповів я голосом містера Барбура. — Дуже смішно.

Він стенув плечима.

— Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, — сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. — Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.

Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.

Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.

— Привіт!

— Я прийшов невчасно? — запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.

— Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.

На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.

— Прошу, заходь.

— Ви кудись ідете? — запитав я, боязко подивившись на нього.

Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним — не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.

— Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.

Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому — через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди й скавулів, цокаючи кігтями по плитці. Коли ми туди увійшли, він ступив на кілька кроків назад й агресивно подивився на нас.

— Чому він тут? — запитав я, нахилившись, щоб погладити йому голову, а потім відсмикнув руку, коли він сахнувся від мене.

— Що? — запитав Гобі.

Він здавався стурбованим.

— Космо. Він не хоче бути з нею?

— Це її тітка. Вона не хоче, щоб він був там.

Він наповнював чайник біля мийки, і я помітив, що чайник тремтів у його руках.

— Тітка?

— Так, — сказав він, поставивши чайник на вогонь, а потім нахилившись, щоб почухати підборіддя собаці. — Бідолашна жабко, ти тепер не знаєш, що робити, чи не так? Марґарет дотримується дуже суворих поглядів на перебування собак у кімнаті хворого. Звичайно, вона має слушність. А тепер і ти з’явився, — сказав він, подивившись через плече дивним веселим поглядом. — Знову тебе викинуло на наш берег. Піппа тільки про тебе й говорить відтоді, як ти її навідав.

— Справді? — радісно запитав я.

— «Де той хлопець?» «До мене приходив хлопець». Учора вона сказала мені, що ти сюди прийдеш іще, — промовив він із теплим і дзвінким сміхом. — І опа — ти вже тут.

Він підвівся, хруснувши коліньми й витерши зап’ястком свій бугруватий білий лоб.

— Якщо ти трохи почекаєш, то зможеш увійти до неї й побачити її.

— Як вона почувається?

— Набагато краще, — сказав він переконано, не дивлячись на мене. — Так багато всього сталося. Тітка забирає її до Техасу.

— Техасу? — перепитав я після приголомшеної паузи.

— Боюся, що так.

— Коли?

— Післязавтра.

— Ні!

Він скривив гримасу, але вона моментально розгладилася.

— Так, я збираю їй речі в дорогу, — сказав він веселим голосом, що не відповідав виразові горя, який ковзнув по його обличчю. — До неї весь час приходили люди. Друзі зі школи — власне, це перша спокійна хвилина, яку ми маємо за тривалий час. Цей тиждень був дуже клопітним.

— Коли вона повернеться?

— Не скоро, думаю. Марґарет забирає її туди жити.

— Назавжди?

— О ні! Не назавжди, — сказав він голосом, який примусив мене усвідомити, що він хотів сказати саме назавжди. — Зрештою, вона переселяється не на іншу планету, — додав він, коли побачив моє обличчя. — І, звичайно ж, я навідуватиму її.

— Але ж… — Я почувався так, ніби на мене обвалилася стеля. — Я думав, вона живе тут. Із вами.

— Власне, так і було. Дотепер. Хоч я переконаний, що там їй буде набагато краще, — додав він без переконаності в голосі. — Це велика зміна в нашому житті, але в тривалій перспективі, я переконаний, це буде краще.

Я бачив, він не вірить жодному своєму слову.

— Але чому вона не може залишитися тут?

Він зітхнув.

— Марґарет — зведена сестра Велті, — сказав він. — Вона найближча родичка Піппи. Кревна родичка, чого я не можу сказати про себе. Вона думає, Піппі буде краще жити в Техасі і вона вже досить одужала, щоб туди переїхати.

— Я не схотів би жити в Техасі, — сказав я, не знаючи, що говорити. — Там дуже жарко.

— Я думаю, що й лікарі там не такі добрі, як тут, — сказав Гобі, обтрушуючи з рук пилюку. — Хоч ми з Марґарет маємо різні думки щодо цього.

Він сів і подивився на мене.

— Твої окуляри подобаються мені, — сказав він.

Я не хотів розмовляти про свої нові окуляри, я вважав, вони мені не потрібні, хоч крізь них я справді бачив набагато краще. Місіс Барбур купила оправу для мене в крамниці Мейровіца після того, як я показав поганий результат перевірки зору в шкільному медпункті. Тепер я мав круглі окуляри в черепаховій оправі, вони здавалися солідними й дорогими, і дорослі зі шкури пнулися, аби переконати мене в тому, що вони мені дуже личать.

— Що там діється у вашому районі? — запитав Гобі. — Ти не можеш собі уявити, яку сенсацію справив твій візит. Власне кажучи, я навіть сам хотів навідати тебе в передмісті й не приїхав з однієї причини — мені вкрай не хотілося розлучатися з Піппою, адже вона так скоро мене покине. Усе це сталося дуже швидко, зрозумій. Я маю на увазі ситуацію з Марґарет. Вона схожа на їхнього батька, старого містера Блеквелла, — коли їй стукне щось у голову, то вона не заспокоїться, доки не доб’ється свого.