— А він теж поїде в Техас? Я про Космо.

— О ні, йому й тут буде добре. Він жив у цьому домі з тримісячного віку.

— А він не страждатиме?

— Сподіваюся, що ні. Хоч, правду кажучи, йому буде тоскно без Піппи. Космо і я були в добрих стосунках, хоч він глибоко переживав, коли помер Велті. Він був собакою Велті й прихилився до Піппи зовсім недавно. Ці маленькі тер’єри, яких завжди тримав Велті, дітей не люблять — мати Космо Чессі була справжнім жахом.

— Але чому Піппа повинна їхати туди?

— Ну ти ж розумієш, — сказав він, потираючи око, — це єдиний логічний вихід. Марґарет у технічному розумінні — найближча родичка Піппи. Хоч Марґарет і Велті майже не розмовляли, коли Велті був іще живий, принаймні в останні роки.

— Чому?

— Ну, знаєш… — Я бачив, він не хоче нічого пояснювати мені. — Це все дуже складно. Марґарет терпіти не могла матір Піппи, розумієш.

Коли він це сказав, до кімнати ввійшла діловита, висока й гостроноса жінка віку молодої на вигляд бабусі, з гострим, аристократично-хижим обличчям і рудим волоссям, помережаним сивиною. Її костюм і черевики могла б носити й місіс Барбур, щоправда, місіс Барбур терпіти не могла такого кольору — лаймово-зеленого.

Вона подивилася на мене, потім — на Гобі.

— Це хто? — холодно запитала вона.

Гобі голосно зітхнув, він явно був роздратований.

— Заспокойся, Марґарет. Це той хлопець, який був із Велті, коли він помер.

Вона зиркнула на мене крізь свої окуляри без оправи — а тоді засміялася різким сміхом, гучним і самовдоволеним.

— Вітаю, — сказала вона — несподівано сама чарівність, простягши до мене тонкі червоні руки, вкриті діамантами. — Я Марґарет Блеквелл Пірс. Сестра Велті. Зведена сестра, — поправила вона себе, глянувши через моє плече на Гобі, коли побачила, як я нахмурив брови. — Велті і я мали одного батька. Моєю матір’ю була Сьюзі Делафілд.

Вона промовила це ім’я таким тоном, ніби воно мало щось означати. Я подивився на Гобі, щоб зрозуміти, що він про все це думає. Вона перехопила мій погляд і різко глянула на нього, перш ніж обернула свою увагу — суцільний блиск — на мене.

— Який же ти чудовий маленький хлопчик, — сказала вона мені. Її довгий ніс був трохи червоний на кінчику. — Я дуже рада, що зустріла тебе. Джеймс і Піппа розповіли мені все про твій візит — це було щось надзвичайне. Ми всі були такі схвильовані. А ще, — вона схопила мене за руку, — я мушу подякувати тобі від усього серця, що ти повернув мені перстень діда. Він багато означає для мене.

Її перстень? Я знову збентежено подивився на Гобі.

— Він також багато означав би для мого батька. — У її дружній манері було щось відрепетируване («відра чарівності», як сказав би містер Барбур); а проте мідний колір її схожості з містером Блеквеллом і Піппою вабив мене до неї, змушуючи злитися на себе самого. — Ти знаєш, як ми загубили його раніше, чи не так?

Засвистів чайник.

— Ти вип’єш трохи чаю, Марґарет? — запитав Гобі.

— Так, будь ласка, — швидко відповіла вона. — З лимоном і медом. І долийте в нього краплю скотчу. — Звертаючись до мене набагато більш дружнім голосом, вона сказала: — Мені дуже прикро, але, боюсь, у нас, дорослих, багато справ, які ми повинні розв’язати сьогодні. Незабаром маємо зустрітися з адвокатом. Як тільки прийде медсестра Піппи.

Гобі прокашлявся.

— Я не бачу жодної шкоди в тому…

— Ви мені дозволите зайти до її кімнати й побачитися з нею? — запитав я, надто нетерплячий, щоб дослухати до кінця його речення.

— Звичайно, — швидко відповів Гобі, перш ніж тітка Марґарет устигла втрутитись, майстерно уникнувши її роздратованого погляду. — Ти пам’ятаєш, як до неї йти, так? Он у тому напрямку.

Першими словами, які вона мені сказала, були:

— Вимкни, будь ласка, світло.

Вона сиділа в ліжку з навушниками від айпода у вухах і мала засліплений і розгублений вигляд у світлі горішньої лампи.

Я вимкнув її. Кімната здавалася порожньою з картонними ящиками, що стояли під стінами. Рідкий весняний дощик скапував на підвіконня. Зовні, на темному подвір’ї, пінистий цвіт розквітлої груші білів на тлі мокрої цегли.

— Привіт, — сказала вона, міцніше стиснувши руки, що лежали на ковдрі.

— Привіт, — відповів я і збентежився, так скуто це в мене вийшло.

— Я знала, що це ти! Я чула, як ти говорив на кухні.

— Справді? Звідки ти знала, що то був я?

— Я ж бо музикантка! У мене дуже гострий слух.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я помітив, що вона здавалася менш слабкою, ніж тоді, коли я приходив до неї минулого разу. Її волосся трохи відросло, і скоби були зняті, хоч опуклу лінію рани було ще видно.

— Як ти почуваєшся? — запитав я.

Вона всміхнулася.

— Спати хочеться. — Сон прозвучав у її голосі, хрипкуватому й такому милому на перепадах. — Хочеш приєднатися?

— Приєднатися до чого?

Вона відвернула голову вбік, витягла з вуха один навушник і подала його мені.

— Слухай.

Я сів біля неї на ліжко й застромив навушник у вухо: неземні мелодії, безликі, пронизливі, наче радіосигнал із раю.

Ми подивились одне на одного.

— Що це? — запитав я.

— Еее… — Вона подивилася на айпод. — Палестріна.

— Он як… — Але мені було байдуже, що то було. Єдиною причиною, чому я це слухав, були дощове світло, біле дерево за вікном, грім, вона.

Мовчанка, що запала між нами, була щасливою й дивною, поєднана дротом і крижаними голосами, які тонко відлунювали.

— Ти не розмовляй, — сказала вона. — Якщо не маєш такого бажання. — Її повіки були важкі, а голос сонний і схожий на таємницю. — Люди завжди люблять розмовляти, але я віддаю перевагу мовчанці.

— Ти плакала? — запитав я, придивившись пильніше.

— Ні. Ну добре, дуже трошки.

Ми сиділи там, нічого не кажучи, і я не почувався ані ніяково, ані дивно.

— Я повинна поїхати звідси, — раптом сказала вона. — Ти знаєш?

— Знаю. Він мені сказав.

— Це жахливо. Я не хочу нікуди їхати.

Вона пахла сіллю, ліками й чимось іншим, схожим на запах ромашкового чаю, який моя мати купувала в крамниці «Ґрейс», трав’янистий і солодкий.

— Вона здається приємною, — обережно сказав я. — Я думаю.

— Я думаю, — наче луна, озвалася вона, провівши кінчиком пальця по краю ковдри. — Вона щось говорила про плавальний басейн. І про коней.

— Це має бути цікаво.

Вона збентежено закліпала повіками.

— Можливо.

— Ти вмієш їздити верхи?

— Ні.

— Я теж не вмію. Хоч моя мати вміла. Вона любила коней. Завжди зупинялася поговорити з запряженими кіньми в південній частині Центрального парку. І схоже було, — я не знав, як це сказати, — схоже було, ніби вони говорили з нею. Здавалося, вони обертали голови й дивилися навіть зашореними очима, куди вона йде.

— Твоя мати також померла? — боязко запитала вона.

— Так.

— Моя мати померла вже давно. — Вона замислилася на мить. — Я не можу пригадати коли. Вона померла одного року після моїх весняних канікул, так що я втратила свої весняні канікули й тиждень після весняних канікул теж. Ми школою збиралися на екскурсію в Ботанічні сади, але мені не пощастило її здійснити. Мені дуже бракує мами.

— Чому вона померла?

— Вона хворіла. Твоя мати також хворіла?

— Ні. Вона стала жертвою нещасного випадку. — Але мені не хотілося більше говорити на цю тему. — В усякому разі, вона дуже любила коней, моя мама. Коли вона була підлітком, вона мала коня, який іноді почувався самотнім. І він любив підходити до будинку, класти голову на підвіконня й дивитися, що там відбувається всередині.

— Як його звали?

— Палітра.

Я любив, коли мати розповідала мені про стайні в Канзасі: на балках там сиділи сови та кажани, коні іржали й форкали. Я знав імена всіх коней і собак її дитинства.

— Палітра! Він був різнокольоровим?

— Він був плямистий, можна сказати так. Я бачив його фотографії. Іноді — влітку — він приходив і дивився на неї, коли вона дрімала пополудні. Вона чула, як він дихає під самими шторами.