— Це так приємно! Я люблю коней. Просто…

— Що?

— Я хочу залишитися тут! — У неї мало не бризнули сльози. — Я не знаю, чому я повинна їхати!

— А ти скажи їм, що хочеш залишитися.

Коли наші руки доторкнулися? Чому її рука була такою гарячою?

— Я їм сказала! Але всі думають, мені буде краще там.

— Чому?

— Я не знаю, — сказала вона роздратовано. — Там спокійніше, кажуть вони. Але я не люблю спокій, я люблю слухати всілякі звуки.

— Мене також хочуть забрати звідси.

Вона сперлася на лікоть.

— Ні! — сказала вона стривоженим голосом. — Коли?

— Я не знаю. Скоро, я думаю. Я повинен жити зі своїм дідом і бабусею.

— Он як, — журливо сказала вона, відхилившись на подушки. — Я не маю ані діда, ані бабусі.

Я просунув свої пальці між її пальцями.

— Мої дід і бабуся — люди не дуже приємні.

— Мені шкода.

— Ет, пусте, — сказав я таким нормальним голосом, яким міг, хоч моє серце стугоніло так, що я відчував, як пульс стрибає в кінчиках моїх пальців. Її рука в моїй була оксамитовою, гарячою і трохи липкою.

— А ти не маєш інших родичів?

Її очі були такими темними в блідому світлі з вікна, що здавалися зовсім чорними.

— Ні. Хоча… — Чи вважати родичем батька? — Ні, не маю.

Запала тривала мовчанка. Ми досі були з’єднані навушниками: один у її вусі, другий — у моєму. Співали морські мушлі. Співали янгольські хори й перли. Перебіг подій несподівано вповільнився; було таке враження, ніби я забув, як правильно дихати; знову й знову ловив себе на тому, що затримую дихання, а потім повітря вилітає з мене хрипко й надто гучно.

— Що це була, ти сказала, за музика? — запитав я, аби що-небудь сказати.

Вона сонно всміхнулася й потяглася до загостреного, не апетитного на вигляд льодяника, який лежав на клаптику фольги на її нічному столику.

— Палестріна, — сказала вона, застромивши льодяника в рот. — Висока меса. Чи щось подібне. Усі ці твори дуже схожі.

— Тобі вона подобається? — запитав я. — Твоя тітка?

Вона дивилася на мене кілька довгих тактів. Тоді акуратно поклала льодяник на фольгу і сказала:

— Вона здається приємною жінкою. Я думаю. Проте я зовсім її не знаю. І це мене бентежить.

— Але чому ти повинна їхати?

— Ідеться про гроші. Гобі нічого вдіяти не може — він мені не справжній дядько. Він лише прикидається моїм дядьком, каже вона.

— Я хотів би, аби він був тобі справжнім дядьком, — сказав я. — Я хочу, щоб ти залишалася тут.

Несподівано вона сіла, обхопила мене руками й поцілувала; і вся кров прилинула до моєї голови, то було таке відчуття, ніби я падав із високої скелі.

— Я…

Мене опанував жах. У своєму очманінні я простяг руку, щоб витерти з губів поцілунок, — але він не був ані мокрим, ані вологим, і я відчував, як він горить на тильному боці моєї долоні.

— Я не хочу, щоб ти звідси поїхала.

— Я теж не хочу нікуди їхати.

— Ти пам’ятаєш, що мене бачила?

— Коли?

— Саме перед тим.

— Ні.

— А я тебе пам’ятаю, — сказав я. У якийсь спосіб моя рука знайшла дорогу до її щоки, і я незграбно відсмикнув її і притиснув до свого боку, стиснувши пальці в кулак і майже сівши на нього. — Я там був.

І саме тут я помітив, що Гобі стоїть у дверях.

— Привіт, давня любове моя. — І хоч тепло в його голосі було переважно адресоване їй, я знав, що частина його призначалася й для мене. — Я ж тобі сказав, що він повернеться.

— Казав! — сказала вона, сідаючи в ліжку. — Він тут.

— То ти слухатимеш мене наступного разу?

— Я тебе слухала. Але я тобі не повірила.

Кінчик штори ковзнув по підвіконню. Я наче в тумані чув, як співає за вікном вуличний рух. Сидячи на краєчку її ліжка, я почувався так, ніби настала та мить, коли сон переходить у денне світло й, перш ніж змінитися, ці два стани зливаються докупи, перетворюються на туманну й плинну ейфорію: дощове світло, Піппа в ліжку, Гобі в дверях і її поцілунок (з тим дивним присмаком, який, тепер я розумію, був присмаком льодяника з морфієм), що прилип до моїх губ. Проте я не переконаний, що навіть морфієм можна було пояснити те, як легко я почувався в ті хвилини, як був огорнутий щастям і красою. У напівзабутті ми попрощалися (ми не пообіцяли писати одне одному; либонь, вона була ще надто слабка для цього), і я опинився в коридорі, де вже стояли медсестра й тітка Марґарет, розмовляючи голосно й спантеличено, і я відчув на своєму плечі важку руку Гобі, то був сильний заспокійливий потиск, наче якір, який давав мені знати, що все буде о’кей. Я не відчував такого доторку до себе, відколи померла моя мати, — дружнього, заспокійливого посеред плутаних подій, — і, як приблудний собака, що тужить за любов’ю, я відчув, як мене опанувало глибоке почуття відданості, несподівана переконаність зі слізьми на очах у тому, що це місце добре, цей чоловік надійний і я можу довіряти йому, ніхто мене тут не скривдить.

— О, — скрикнула тітка Марґарет, — ти плачеш? Ви це бачите? — звернулася вона до молодої медсестри (яка кивала головою, всміхалася, намагалася вгодити, явно перебуваючи під її чарами). — Який же він чудовий хлопець! Ти сумуватимеш за нею, чи не так? — Її усмішка була широкою і впевненою в собі, у своїй порядності й справедливості. — Ти обов’язково маєш нас навідати. Я завжди з великою радістю приймаю гостей. Мої батьки… вони мали один із найбільших тюдорівських будинків у Техасі…

І вона базікала, налаштована приязно, як папуга. Але я вже присягнув на вірність іншій. І смак Піппиного поцілунку — гірко-солодкий і дивний — залишався зі мною, поки я повертався додому, до передмістя, сонно розхитуючись в автобусі, танучи від щастя та від смутку, від зоряного болю, який підіймав мене над вітряним містом, наче паперового змія: моя голова була в дощових хмарах, а серце в небі.

Я тяжко переживав думку про її від’їзд. Я не міг про це думати. У той день, коли вона мала від’їхати, я прокинувся з болем у серці. Дивлячись на небо над Парковою авеню, темно-синє й погрозливе, прямісінько з пейзажів Голгофи, я уявляв, як вона дивиться на це саме небо з вікна свого літака, — і, коли ми з Енді йшли до автобусної зупинки, опущені очі та похмурі обличчя перехожих, здавалося, віддзеркалювали й побільшували мій смуток через неминучу розлуку з нею.

— Еге ж, у Техасі нудьга, — сказав Енді, шморгаючи носом; очі в нього були рожеві й стікали слізьми від пилку, тож він був іще більше схожий на лабораторного щура, ніж зазвичай.

— Ти там був?

— Атож — у Далласі. Дядько Гаррі й тітка Тесс жили там певний час. Там немає інших розваг, крім ходіння в кіно, й ти нікуди не можеш піти пішки, треба, щоб хтось повіз тебе на автомобілі. Вони також мають гримучих змій і смертні вироки, які я вважаю примітивними й неетичними в дев’яносто восьми відсотках випадків. Але для неї, можливо, там буде й краще.

— Чому?

— Насамперед клімат, — сказав Енді, сякаючи носа в один з носовичків із пресованої бавовни, який він щоранку витягав із шухляди у своїй шафі. — Люди швидше одужують у теплому кліматі. Саме тому мій дід Ван дер Плейн перебрався жити до Палм-Біч.

Я промовчав. Я знав, що Енді можна довіряти; я цінував його думку, а проте, розмовляючи з ним, іноді почувався так, ніби розмовляю з однією з комп’ютерних програм, які імітують людські відповіді.

— Якщо вона житиме в Далласі, то хай неодмінно піде до Музею природи й науки. Хоч, можливо, він видасться їй маленьким і несучасним. У тамтешньому IMAX навіть 3D немає. Вони також беруть додаткову плату за прохід до планетарію, а це безглуздя, бо їхній планетарій навіть порівнювати не можна з Гейденським[35].

— Гм…

Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?[36] Ґодзілла[37] на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.