— Одне слово, — він потягся ще по одну сигарету, — я трохи відійшов від теми. Річ у тім, що Велті майже не знав Марґарет, яка була років на дванадцять за нього молодша. Матір’ю Марґарет була жінка з Техасу, з великою спадщиною, тож вона мала досить власних грошей. Це був останній і найтриваліший зі шлюбів старого містера Блеквелла — і велике кохання, якщо вірити Марґарет. Це подружжя було дуже відомим у Г’юстоні — вони влаштовували бучні вечірки й літали в Африку на сафарі, — батько Велті любив Африку, навіть після того як йому довелося покинути Каїр, він не міг жити без неї.

— У будь-якому разі, — сірник спалахнув, і він закашлявся, видихнувши хмару диму, — Марґарет була татовою принцесою, зіницею його ока й усе таке. Та впродовж усього свого шлюбу він не проминав гардеробниць, офіціанток, дочок своїх друзів і якось, коли йому вже було за шістдесят, прижив дитину з дівчиною, яка стригла йому волосся. І то була мати Піппи.

Я не сказав нічого. Під час мого навчання в другому класі виник великий скандал (день за днем задокументовуваний на сторінках світської хроніки «The New York Post»), коли батькові однієї з моїх однокласниць народила дитину жінка, що не була матір’ю Елі, внаслідок чого матері школярок стали на той або протилежний бік і не розмовляли одна з одною, коли пополудні стояли перед школою, щоб забрати нас.

— Марґарет тоді навчалася в коледжі, у Вассарі, — поривчасто сказав Гобі. Хоч він говорив зі мною, наче з дорослим (що мені подобалося), тема нашої розмови була йому не дуже приємна. — Я думаю, десь років зо два вона не розмовляла з батьком. Старий містер Блеквелл намагався відкупитися від перукарки, але його скупість зрештою взяла гору, принаймні скупість у ставленні до своїх спадкоємців. І тому Марґарет і мати Піппи Джульєтта ніколи навіть не зустрічалися, хіба що в суді, коли Джульєтта була практично ще немовлям. Батько Велті так зненавидів перукарку, що у своєму заповіті прямим текстом указав, щоб ані їй, ані Джульєтті не дістався жоден цент поверх тієї скупої допомоги, якої закон вимагав на утримання дитини. Але Велті… — Гобі погасив сигарету. — Старий містер Блеквелл мав якісь особливі плани щодо Велті й у своєму заповіті його не образив. І протягом усієї судової тяганини, яка тривала роками, Велті дуже непокоївся тим, як дитину відтрутили й зневажили. Мати Джульєтти її не хотіла: ніхто з материної рідні її не хотів; старому містерові Блеквеллу, звичайно ж, вона була не потрібна, а Марґарет і її мати, безперечно, були б задоволені, якби доля викинула її на вулицю. А поки що перукарка залишала Джульєтту саму-одну в помешканні, коли йшла на роботу… Погана ситуація з усіх боків.

Велті не мав жодних зобов’язань, щоби втрутитись у цю справу, але він був порядний чоловік, не мав родини й любив дітей. Він запросив Джульєтту (або Джулі-Енн, як її тоді називали) сюди на канікули, коли їй виповнилося шість років…

— Сюди? У цей дім?

— Так, сюди. Але потім літо минуло й настав час відіслати її додому, і вона плакала, не бажаючи їхати, а мати не відповідала по телефону, тоді Велті здав квитки на літак і став обдзвонювати навколишні школи, щоб записати її в перший клас. Це не було офіційне влаштування — він боявся розгойдувати човна, як то кажуть, — але більшість людей вважали, що то його дитина, особливо не розпитуючи. Він мав близько тридцяти п’яти років, тобто досить, аби бути її батьком, ким він і був по суті.

— Та нехай, — сказав Гобі, піднявши погляд, зовсім іншим тоном. — Ти сказав, тобі хотілося б оглянути майстерню. Спустимося вниз?

— Будь ласка, — сказав я.

Коли я прийшов, він працював над перекинутим стільцем, підвівся, потягся і сказав, що хоче зробити перерву, але мені не хотілося йти нагору, адже майстерня була такою багатою й чарівною на вигляд: печера зі скарбами, більша зсередини, аніж здавалася ззовні, зі світлом, яке просочувалося крізь високі вікна, ажурне й філігранне, наповнена таємничими інструментами з невідомими мені назвами та гострими загадковими запахами лаку і бджолиного воску. Навіть стілець, над яким він працював, — той мав попереду козячі ніжки з роздвоєними копитами — здавався не предметом меблів, а зачарованою істотою, яка могла перекинутися, стрибнути з його робочої лави й подріботіти вулицею.

Гобі простяг руку по свій халат і знову його вдягнув. Попри всю свою делікатність, свої спокійні манери, він був збудований як чоловік, що заробляє собі на життя, пересуваючи холодильники або розвантажуючи вагони.

— Отже, — сказав він, ведучи мене сходами вниз, — тут крамниця за крамницею.

— Як це?

Він засміявся.

— Arrière-boutique[39]. Те, що бачать покупці, — це декорації для публіки, а важлива робота відбувається тут, унизу.

— Зрозуміло, — сказав я, дивлячись на лабіринт, розташований під самими сходами, світле дерево, схоже на мед, темне дерево, схоже на текучу патоку, виблиски латуні, позолоти та срібла в слабкому світлі. Як біля Ноєвого ковчега, кожен предмет меблів стояв поруч зі своїм різновидом; стільці зі стільцями, канапи з канапами, годинники з годинниками, письмові столи, засклені шафки та комоди стояли навпроти строгими рядами. Обідні столи посередині утворювали вузькі лабіринтоподібні стежки, якими треба було їх обминати. Під задньою стіною кімнати, рама впритул до рами, висіли тьмяні дзеркала, відсвічуючи сріблястим світлом старих бальних зал і освітлених свічками салонів.

Гобі подивився на мене. Він бачив, який я задоволений.

— Ти любиш старі речі?

Я кивнув головою, це правда, я любив старі речі, хоч раніше про це навіть не здогадувався.

— Тоді тобі має бути цікаво жити в Барбурів. Думаю, деякі їхні речі доби королеви Анни та чіппендейли[40] не гірші, аніж те, що ти можеш побачити в музеї.

— Атож, — сказав я невпевнено. — Але тут усе не так. Красивіше, — додав я на випадок, якщо він мене не зрозумів.

— Чому?

— Ну я хочу сказати, — я міцно заплющив очі, намагаючись зібрати докупи свої думки, — тут унизу все здається величним, так багато стільців із багатьма іншими стільцями… так ніби ти бачиш перед собою різні характери, ви розумієте? Ну ось цей, наприклад, — я не міг знайти потрібного слова, — він дурнуватий, але в позитивному значенні — затишному значенні. А ось цей зі своїми тонкими веретеноподібними ніжками справляє враження стільця нервового…

— Ти маєш добре око на меблі.

— Ну… — Компліменти завжди мене бентежили, я ніколи не знав, як на них відповідати, хіба що вдавати, мовби нічого не чув. — Коли вони вишикувані поруч, ти бачиш, як вони зроблені. А в Барбурів, — я не знав, як це пояснити, — ті ж таки меблі нагадують опудала в Музеї природничої історії.

Коли він засміявся, його похмурий і стривожений погляд кудись випарувався, і я знову відчув його добродушність, вона променилася з нього.

— Я справді так думаю, — сказав я, сповнений бажання прояснити свою думку. — Вона все так розташувала, стіл з освітленням сам по собі, і всі речі розміщені так, щоб ти не міг до них доторкнутися, — це схоже на ті діорами, які вони розташовують навколо я´ка чи якогось іншого звіра, щоб показати його ареал. Це цікаво, але я маю на увазі зовсім інше. — Я показав на спинки стільців, вишикувані попід стіною. — Цей схожий на арфу, цей — на ложку, а цей… — Я змахнув рукою, ніби захищаючись.

— На щит. Хоча, скажу тобі, найцікавіша деталь у цьому стільці — це вигадливий середник. Ти можеш цього й не розуміти, — сказав він, перш ніж я встиг його запитати, що таке середник, — але щодня дивитись на такі меблі, бачити їх при різних освітленнях і провести по них рукою, коли захочеш, збагачує твої знання. — Він дмухнув на окуляри й протер їх куточком фартуха. — Тобі скоро треба буде повертатися до передмістя?

— Та не дуже, — сказав я, хоч уже було пізно.

— Тоді ходімо, — сказав він. — Залучу тебе до праці. Мені потрібен помічник, щоб завершити ремонт цього маленького стільця.