— З козлячими ногами?

— Атож, із козлячими ногами. Я маю ще один фартух на вішалці, я знаю, він на тебе великий, але я щойно покрив той стілець оліфою і не хочу, щоб ти зіпсував свій одяг.

Дейв, психіатр, не раз нагадував мені, що йому хотілося б, аби я завів собі якесь хобі, — цими порадами я нехтував, бо хобі, які він пропонував (ракетбол, настільний теніс, боулінг), здавалися мені вкрай непереконливими. Якщо він вважав, що кілька партій, зіграних у настільний теніс, допоможуть мені забути мою маму, то дах у нього, безперечно, поїхав. Але більшість дорослих людей думали так само — про це свідчили порожній записник, подарований мені містером Нойспейлом, моїм викладачем англійської мови; пропозиція місіс Свонсон, щоб я ходив навчатися мистецтва після уроків, обіцянка Енріке водити мене на баскетбол на майданчиках Шостої авеню і навіть спорадичні спроби містера Барбура зацікавити мене навігаційними мапами та сигнальними прапорами.

— Але що тобі подобається робити у вільний час? — запитала мене місіс Свонсон у своєму моторошному тьмяному кабінеті, що пахнув трав’яним чаєм і полином, на письмовому столі громадилися високі стоси журналів «Seventeen» і «Teen People», а в глибині кімнати лунала тлом якась дзвінка азіатська музика.

— Не знаю. Люблю читати. Дивитися кінофільми. Грати в «Добу завоювань 2» або в «Добу завоювань: платинове видання». Не знаю, — знову сказав я, побачивши, що вона на мене дивиться.

— Що ж, усе це добре, Тео, — сказала вона стурбовано. — Але було б чудово, якби ти міг долучитися до якоїсь колективної діяльності. До роботи в команді, до чогось такого, що ти міг би виконувати разом з іншими дітьми. Ти коли-небудь думав про те, щоб зайнятися спортом?

— Ні.

— Я займаюся бойовим мистецтвом, яке називається айкідо. Не знаю, чи ти про нього чув. Це спосіб використовувати рухи супротивника для самозахисту.

Я дивився вбік від неї, на вицвіле від часу зображення Святої Діви Ґвадалупської, що висіло над її головою.

— А як ти дивишся на фотографію, — запитала вона, склавши на столі руки, густо всіяні бірюзовими перснями, — якщо уроки мистецтва тебе не цікавлять? Хоч мушу сказати, місіс Шайнкопф показала мені кілька малюнків, які ти зробив торік, — маю на увазі дахи, водокачки, краєвиди з вікна студії. Ти дуже спостережливий — я знаю ці краєвиди, й ти спіймав справді цікаві лінії, передав енергію, здається, вона назвала їх динамічними, там цікаві плани й кути пожежних сходів. Проте я хочу тобі сказати — байдуже, чим ти займешся, але я хочу, аби ми знайшли спосіб допомогти тобі бути у зв’язку.

— У зв’язку з ким? — запитав я голосом, який прозвучав надто єхидно.

Її вигляд став спантеличеним.

— З іншими людьми! І, — вона показала на вікно, — зі світом, що тебе оточує. Зрозумій, — мовила вона лагідним, гіпнотичним голосом, — я знаю, що між тобою і твоєю матір’ю існував неймовірно тісний зв’язок. Я розмовляла з нею, бачила вас обох разом. І я точно знаю, як її тобі бракує.

Ні, ти не знаєш, подумав я, зухвало дивлячись їй у вічі.

Вона кинула на мене дивний погляд.

— Ти здивуєшься, Тео, — сказала вона, відхиляючись на спинку свого завішеного шаллю стільця, — як маленькі повсякденні речі, можуть витягти нас із розпачу. Але ніхто не в змозі зробити цього для тебе. Лише ти можеш знайти відчинені двері.

Хоч я й знав, що вона бажає мені добра, я покинув її кабінет із опущеною головою, із колючими від гніву слізьми. Що, в дідька, ця стара кажаниха може знати про мої почуття? Місіс Свонсон мала величезну родину — близько десятьох дітей і тридцятьох онуків, якщо судити з фотографій, розвішаних на її стіні. У неї велике помешкання на захід від Центрального парку та будинок у Коннектикуті і найменшого уявлення про те, як — клац! — і все може зникнути за хвилину. Їй легко відхилитися назад у своєму хіпівському кріслі й базікати про всілякі хобі та відчинені двері.

Та раптом двері й справді відчинилися для мене, і то в цілком несподіваному місці — у майстерні Гобі. «Допомога» зі стільцем (яка полягала в тому, що я стояв біля Гобі, а він обдер сидіння, аби показати мені, як глибоко черви проникли в дерево, як невміло хтось намагався полагодити стілець та інші жахіття, сховані під оббивкою), перетворилася на два або три дивно притягальні дні на тижні, коли після шкільних уроків я приходив до Гобі й наліплював етикетки на посудини, перемішував кролячий клей, наводив лад у шухлядах і коробочках або просто спостерігав, як він обточує ніжки стільців на токарному верстаті. Хоч крамниця нагорі була й далі огорнута темрявою, з опущеними жалюзі, проте в крамниці-за-крамницею цокали маятникові годинники, виблискувало червоне дерево, світло збиралося в золоті калюжки на обідніх столах, життя в підвальній майстерні тривало.

Аукціонні будинки з цілого міста підтримували з ним зв’язок, нерідко зверталися до нього й приватні клієнти. Він реставрував меблі для «Сотбіз», для «Крістіз», для галереї Теппера, для «Дойл». Коли я приходив до нього після школи, під цокання високих годинників він показував мені, як різні породи дерева відрізняються поруватістю й блиском, навчав відрізняти їхні кольори, глянцеві брижі на поверхні тигрового клена від пінястої зернистості волоського горіха, розрізняти їх за вагою в моїй руці й навіть за запахами, що також були неоднаковими: «іноді, коли ти не знаєш, із яким деревом маєш справу, то найпростішим способом уникнути сумнівів буде понюхати його», — відчути пряний запах червоного дерева, пилюжний запах дуба, гострий запах черемхи, схожий на аромат деяких квітів, і гострий бурштиново-смоляний запах палісандра. Я довідувався все про пилки та конічні зенкери, рашпілі й напильники, прямі стамески й ложковидні, скоби та вусорізальні верстати. Я довідався про глянець і про позолоту, що таке гніздо і що таке шип, про різницю між штучним і справжнім ебеновим деревом, між гребенями і вершинами нью-портовських стільців і гребенями стільців «коннектикут» і «філадельфія», чому чіппендейлівський комод через свою зрізану вершину та масивність цінується нижче, аніж комод однієї з ним моделі на ніжках-кронштейнах із борозенчастими боковими пілястрами та шухлядами «піднесених», як висловлювався Гобі, пропорцій.

Нижня майстерня — через слабке освітлення й тирсу на підлозі — створювала враження стайні, де в темряві терпляче стояли великі звірі. Гобі навчив мене по-творчому ставитися до якості добрих меблів, наділяючи їх певним життям і називаючи одні зразки «вона», а інші — «він», тобто характеризуючи м’язисту, майже тваринну якість по-справжньому рідкісних зразків, що відрізнялися від своїх кутастих, недоладних і химерних побратимів, і з любов’ю погладжуючи свої серванти і комодики на низьких ніжках, наче домашніх тваринок. Він був добрим учителем і дуже скоро за допомогою досліджень і порівнянь навчив мене відрізняти копію від оригіналу: за зношеністю це було дуже просто (антикварні меблі завжди зношувалися несиметрично). Якщо краї шліфувалися машиною, а не стиралися руками, то чутливі пальці могли це визначити навіть при слабкому світлі; але найпереконливіше підробка визначалася через гладеньку мертву поверхню дерева, якому бракувало певного сяйва, що виникало лише від дотиків людських рук, які тривали століттями. Варто було мені тільки подумати про долю цих старих шаф і секретерів, які існували набагато довше за людське життя і були значно благороднішими, — і я поринав у спокій, як камінь у глибоку воду, і, коли наставав мені час іти, я виходив приголомшений, кліпаючи очима на яскраво освітлену Шосту авеню, майже не усвідомлюючи, де я.

Більше, ніж майстернею (або «шпиталем», як називав її Гобі), я захоплювався самим Гобі: його стомленою усмішкою, його сутулістю великого чоловіка, його закасаними рукавами й легкими жартівливими манерами, його звичкою, притаманною трудовій людині, витирати собі лоб тильною поверхнею долоні, його терплячим добрим гумором і незламним здоровим глуздом. Але хоч наші розмови й були випадковими та принагідними, у них ніколи не було нічого простого. Навіть легке «як ти?» було запитанням з підтекстом, яке не відповідало своїй зовнішній формі. І мою незмінну відповідь («добре») він легко міг прочитати, навіть якби я не видав ні звуку. І хоч він рідко втручався в мої справи або щось запитував, я відчував, що він має про мене краще уявлення, ніж ті дорослі люди, чия робота полягала в тому, щоб «проникнути мені в мозок», як полюбляв казати Енріке.