Найгіршим досі було для мене опинитися в такій глушині — ані кінотеатрів, ані бібліотек, ані жодної крамниці.

— Тут ходить автобус або щось таке? — запитав я в Ксандри одного вечора, коли вона була на кухні, розгортаючи пластиковий таріль із крильцями та соусом із блакитного сиру.

— Автобус? — перепитала Ксандра, злизуючи з пальця пляму соусу барбекю.

— Хіба ви тут нема громадського транспорту?

— Ні.

— А як же люди пересуваються?

Ксандра відкинула голову вбік.

— На власних автомобілях, — відповіла вона, ніби я був недоумком, який нічого не чув про автомобілі.

Треба згадати про ще одну важливу річ: тут був басейн. У свій перший день я за годину обгорів так, що моя шкіра набула кольору червоної цегли, і я провів безсонну ніч на шкарубких нових простирадлах. Після цього я виходив засмагати, коли сонце вже наближалося до обрію. Сутінки тут були квітчасті й мелодраматичні, великі сполохи оранжевого, малинового та ясно-червоного світла, у стилі кінофільму «Лоуренс Аравійський», а потім відразу западала ніч, наче з виляском зачинялися двері. Ксандрин пес Поппер — який більшу частину дня перебував у будці з коричневого пластику, що стояла на затіненому боці паркану, — бігав понад басейном і гавкав, а я плавав на спині й намагався в безладному розсипі зір виявити ті сузір’я, які знаю: Ліру, Кассіопею, лінію Скорпіона з роздвоєним жалом у хвості, усі знайомі мені з дитинства схеми, під які я засинав під стелею з осяйними зірками в Нью-Йорку, у своїй кімнаті. Тепер, здавалося, холодні й величні, наче божества, що скинули свої маски, вони проломилися крізь дах і випливли на небо, зайнявши місце у своїх справжніх небесних домівках.

Заняття в моїй школі розпочалися на другому тижні серпня. Здалеку оточені парканом довгі будівлі пісочного кольору, сполучені критими переходами, нагадували в’язницю легкого режиму. Та коли я увійшов у двері, то яскраво розмальовані постери та лункі коридори нагадали мені давно знайоме уявлення про школу: штовханина на сходах, гудіння ламп, клас біології з ігуаною в акваріумі завбільшки з фортепіано; коридори з шафками обабіч були мені знайомі, наче в сценах із багаторазово бачених телесеріалів, — і, хоч схожість із моєю колишньою школою була поверхова, на якомусь вищому рівні вона здавалася реальною і втішною.

Друга частина класу просунутого вивчення англійської мови читала «Великі сподівання»[66], а моя — «Волдена»[67]. І я ховався в прохолоду й тишу цієї книжки від палючої бляшаної спеки пустелі. На вранішній перерві (коли нас шикували й виводили надвір, на обгороджене ланцюгом подвір’я біля торговельних автоматів), я знаходив собі найзатіненіший куточок із моєю книжкою в паперовій обкладинці, шукав та підкреслював червоним олівцем особливо привабливі для мене речення: «Велика частина людей живе в стані тихого розпачу», «Стереотипний та неусвідомлений розпач ховається навіть під так званими іграми та розвагами людства». Що написав би Торо про Лас-Веґас: його сяйво, його шум і штовханину, його сміття й повітряні замки, його будівництва та голі фасади?

У самій школі панувало відчуття скороминущості. Тут було чимало дітей військових, чимало іноземців — багато були дітьми представників виконавчої влади, які приїхали до Лас-Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня врода не визначали популярності; найбільше важило, як я зрештою зрозумів, хто довше прожив у Лас-Веґасі, саме тому блискучі мексиканські красуні та нащадки мандрівних будівельних магнатів сиділи самотою на ланчі, тоді як непримітні скромні діти місцевих торговців нерухомістю й торговців автомобілями були чирлідерками і президентами класів, незаперечною елітою школи.

Дні були ясними й приємними; у міру того як надходив вересень, нестерпна спека поступилася місцем якійсь пилюжній золотій яскравості. Іноді я сідав обідати за іспанський стіл, попрактикуватися в іспанській мові, іноді споживав ланч за столом німецьким, хоч німецькою й не розмовляв, бо кілька німецьких дітей — нащадки виконавчих директорів «Дойче Банку» та «Люфтганзи» — виросли в Нью-Йорку. Зі своїх уроків я найбільше любив урок англійської мови, проте був стривожений тим, як багато моїх однокласників висловлювали свою неприязнь до Торо, звинувачували його, ніби він (той, хто стверджував, що ніколи не навчився нічого корисного від особи старшого віку) був їхнім ворогом, а не другом. Його зневага до комерції, що здавалася мені такою виправданою, дратувала більшість найгаласливіших дітей у класі просунутого вивчення англійської мови.

— Ви лиш подумайте, — кричав бридкий хлопець, чиє змащене гелем волосся стриміло вгору, наче в одного з персонажів японського мультсеріалу «Перли дракона Z», — який у нас буде світ, якщо кожен перестане працювати й стовбичитиме в лісі.

— Я, я, я… — простогнав голос у задніх рядах.

— Це суперечить інтересам суспільства, — втрутилася до розмови широкорота дівуля, намагаючись перекричати сміх, який пролунав після цього (піднявшись на своєму місці та обернувшись до вчительки, кульгавої й кістлявої жінки на ім’я місіс Спір, яка завжди носила коричневі сандалі й одяг землистих кольорів і мала такий вигляд, ніби страждала на глибоку депресію). — Торо завжди сидить на своїй бляшанці й розповідає, як йому добре…

— Тому що, — озвався хлопець із японського мультфільму, і в його голосі пролунали веселі нотки, — якби всі перестали працювати, як він рекомендує, то що було б? Яке ми мали б суспільство, якби всі наслідували його? Ми не мали б ані лікарень, ані харчів. Ми не мали б доріг.

— Придурок, — пробурмотів приємний голос настільки голосно, щоб усі навколо почули.

Я обернувся, щоб подивитися, хто це сказав. Худий хлопець із протилежного ряду, що сидів згорбившись і барабанив пальцями по своїй парті. Побачивши, що я дивлюся на нього, він з подивом підняв брову, ніби хотів сказати: чи можеш ти повірити, що в нас існують такі тупі йолопи?

— Хто-небудь із заднього ряду хоче висловитися на цю тему? — запитала місіс Спір.

— Торо на фіг здалися ті дороги, — сказав худий хлопець.

Його акцент мене здивував. Чужоземний, але я не міг зрозуміти, який саме.

— Торо перший зрозумів необхідність захищати довкілля, — сказала місіс Спір.

— Він був також першим вегетаріанцем, — промовила дівчина в задньому ряді.

— Дурниці, — сказав хтось іще. — Містер Хрум-Хрум.

— Ви всі мене не зрозуміли, — збуджено промовив анімешний персонаж. — Хтось повинен будувати дороги, а не тільки сидіти в лісі, дивлячись із ранку до вечора на мурах і москітів. Це називається цивілізацією.

Мій сусід коротко засміявся — його сміх був радше схожий на гавкіт. Він був блідий і тонкий, не дуже чистий, із гладеньким чорним волоссям, що затуляло йому очі, і нездоровим тьмяним кольором безпритульника, мозолястими руками й брудними нігтями, обгризеними до м’яса, — він анітрохи не був схожий на хлопців із блискучим волоссям та лижною засмагою з моєї школи на Верхньому Вест-Сайді, розбишак, у яких батьки були виконавчими директорами або хірургами з Паркової авеню, але такого хлопця було легко уявити собі десь на хіднику, де він сидить із приблудним псом на мотузці.

— Щоб відповісти на всі ці питання, я рекомендую кожному повернутися до п’ятнадцятої сторінки, — сказала місіс Спір. — Туди, де Торо розповідає про свій експеримент із життям.

— Який експеримент? — запитав мультяшний персонаж. — Хіба те життя в лісі, яким він жив, відрізняється від життя печерної людини?