Темноволосий хлопець спохмурнів і більше згорбився на стільці. Він нагадав мені одного з безпритульників, які стовбичили на Сент-Марк-плейс, обмінюючись сигаретами, показуючи один одному свої шрами, випрошуючи монети, — він був у такому самому подертому одязі й мав такі самі худі білі руки; ті самі чорні шкіряні браслети на зап’ястках. Накладені в кілька шарів, вони були знаком, якого я не міг прочитати, хоч їхнє загальне значення було досить очевидним: ти належиш до іншого племені, забудь про мене, я надто крутий для тебе, не намагайся навіть заговорити до мене. Таким було моє перше хибне враження про єдиного друга, який з’явився в мене, коли я був у Веґасі, і — як з’ясувалося — став одним із моїх найкращих друзів.

Його звали Борис. Якось вийшло, що ми опинилися поруч у натовпі, який чекав автобуса після школи в той день.

— А, Гаррі Поттер, — сказав він.

— Пішов у сраку, — апатично промовив я.

У Веґасі мене не вперше називали Гаррі Поттером. Мій нью- йоркський одяг — хакі, біла оксфордська сорочка, окуляри в черепаховій оправі, без яких я, на жаль, бачив дуже погано, — перетворював мене на дивака у школі, де більшість учнів ходили в майках та шльопанцях.

— А де твоя мітла?

— Залишив у Гоґвортсі, — сказав я. — А твоя дошка? Де ти її забув?

— Га? — сказав він, нахилившись до мене і приставивши до вуха закруглену долоню жестом старого й глухого чоловіка. Він був на півголови вищим за мене; крім високих черевиків та химерних військових штанів із пузирями на колінах мав на собі також чорну футболку з логотипом дошки для сноубордингу, де білими готичними літерами було написано: НЕ ЧЕКАЙ ЛІТА.

— Я про твою сорочку, — сказав я, кивнувши на неї головою. — У пустелі ти не покатаєшся на снігу.

— Нє, — погодився Борис, відгорнувши з очей пасмо тонкого чорного волосся. — Я не вмію кататися на сноуборді. Я лише ненавиджу спеку.

Зрештою ми опинилися на одному сидінні в автобусі, близько до виходу, це місце було, либонь, не вельми популярним, адже всі інші дітлахи проштовхувалися якнайдалі назад, але я нечасто їздив шкільним автобусом, а він, мабуть, так само, бо йому здавалося цілком природним сісти на перше-ліпше вільне місце. Спочатку ми майже не розмовляли, але їхати було довго, і зрештою розговорилися. Виявилося, що він також живе в Каньйоні Тіней, але ще далі, ніж я, у тому місці, де пустеля не хотіла відступати, де багато будинків були недобудовані, а вулиці завалені піском.

— Скільки часу ти тут живеш? — запитав я в нього.

Це запитання ставили одне одному всі діти в моїй новій школі, так ніби вони відбували тюремне ув’язнення.

— Не знаю. Десь близько двох місяців, думаю. — Хоч він розмовляв англійською мовою досить вільно, з сильним австралійським акцентом, у його мові відчувався темний, слизький підводний струмінь чогось іншого. Слабкий запах графа Дракули чи, може, агента КДБ? — Ти звідки сюди приїхав?

— З Нью-Йорка, — сказав я і був винагороджений його новим поглядом, його зсунутими бровами, які сказали мені: круто. — А ти?

Він скривив гримасу:

— Зараз подумаю, — сказав він, відкинувшись назад на сидінні й рахуючи країни на пальцях. — Я жив у Росії, Шотландії, — що було, мабуть, круто, але я не пам’ятаю цього, — Австралії, Польщі, Новій Зеландії, Техасі два місяці, на Алясці, у Новій Ґвінеї, Канаді, Саудівській Аравії, Швеції, Україні…

— О Боже!

Він стенув плечима.

— Щоправда, переважно я жив в Австралії, Росії та Україні. У цих трьох країнах.

— Ти розмовляєш російською?

Він зробив жест, що його я витлумачив: «більш-менш».

— Розмовляю також українською і польською. Хоч багато чого я забув. Нещодавно я намагався пригадати, як буде російською «метелик», і не зміг.

— Скажи що-небудь.

Він сказав — кілька горлових неясних звуків.

— Що це означає?

Він пирснув:

— Трахну тебе в дупу.

— Справді? Російською?

Він засміявся, виставивши сірі зуби, в яких не було нічого американського.

— Українською.

— Я думав, в Україні розмовляють російською мовою.

— Це так. Але залежить від того, про яку частину України йдеться. Ці дві мови не дуже відрізняються. — Він клацнув язиком, закотив очі. — Ну, не дуже сильно. По-різному там називаються числа, дні тижня, деякі слова. Моє ім’я вимовляється інакше українською мовою, але в Північній Америці легше застосовувати російську вимову й говорити Боріс, а не Борис. На Заході всі знають Боріса Єльцина… — Він схилив голову набік. — Боріса Беккера…

— Боріса Баденова…

— Кого? — різко запитав він, ніби я його образив.

— Бульвінкля[68]. Боріса й Наташу.

— О, так. Князя Боріса. «Війна і мир». Мене назвали на його честь. Хоч прізвище князя Боріса Друбецькой, а не те, яке ти назвав[69].

— Тож яка твоя рідна мова? Українська?

Він стенув плечима.

— Можливо, польська, — сказав він, відхиляючись назад на стільці й відкинувши своє темне волосся вбік кивком голови. Його очі були жорсткими й веселими, дуже чорними. — Моя мати була полькою, з Жешува, що біля українського кордону. Російська мова, українська — Україна, як ти знаєш, була частиною Радянського Союзу, тому я розмовляю обома мовами. Можливо, не так часто російською — ця мова більше годиться для того, щоб матюкатись і проклинати. Зі слов’янськими мовами — російською, українською, польською, навіть чеською — досить знати одну з них, щоб розуміти інші. Але тепер мені найлегше розмовляти англійською. Раніше було навпаки.

— Що ти думаєш про Америку?

— Усі тут усміхаються — так широко! Принаймні більшість людей. Ти, можливо, усміхаєшся не так часто. Вони здаються мені такими дурними!

Він був, як і я, єдиною дитиною. Його батько (народжений у Сибіру, українець із Новоаганська) був шахтарем і геологом.

— Велика й важлива робота — він мандрує по всьому світу.

Мати Бориса — друга дружина його батька — померла.

— Моя мати також померла, — сказав я.

Він стенув плечима.

— Вона померла вже бозна-коли, — сказав він. — Вона надто багато пила. Якось уночі напилася, випала з вікна й померла.

— Он як, — сказав я, трохи приголомшений тим, як легко він скинув цей тягар зі своїх плечей.

— Атож, хрінова моя доля, — безтурботно промовив він, визирнувши з вікна.

— Тож яка твоя національність? — запитав я після короткої мовчанки.

— Що?

— Ну якщо твоя мати полька, а батько — українець, а ти народився в Австралії, то ти будеш…

— Індонезійцем, — сказав він зі зловісною посмішкою.

У нього були темні, диявольські, дуже експресивні брови, які смикалися на всі боки, коли він говорив.

— Як це?

— Ну, в паспорті у мене написано, що я українець. Почасти я також громадянин Польщі. Але Індонезія — це та країна, куди я хочу повернутися, — сказав Борис, відкидаючи волосся з очей. — Я хотів би жити в ПНҐ.

— Де?

— В Папуа — Новій Ґвінеї. Це моя улюблена країна з тих, де я жив.

— Нова Ґвінея? Я думав, що вони відрізають людям голови.

— Уже не відрізають. Або відрізають не так багато. Цей браслет звідти, — сказав він, показавши на одну з багатьох чорних шкіряних стрічок на своєму зап’ястку. — Мій друг Бамі зробив його для мене. Він був нашим кухарем.

— Як тобі там жилося?

— Досить непогано, — сказав він, подивившись на мене скоса замисленим, самовдоволеним поглядом. — Я там мав папугу. І ручного гусака. І намагався опанувати серфінг. Але півроку тому мій батько затяг мене в оте паскудне місто на Алясці. На півострів Сьюард, під самим полярним колом. А потім, у середині травня, ми перелетіли на гвинтовому літаку до Фербенкса, а звідти — сюди.

— Ого! — сказав я.

— Там було страшенно нудно, — сказав Борис. — Тонни дохлої риби й поганий Інтернет. Я хотів утекти звідти — і даремно не втік, — докинув він гірко.

— І куди б же ти втік?