— На Нову Ґвінею. Жив би там на пляжі. Слава Богу, ми там жили не всю зиму. Кілька років тому ми були на півночі Канади, в Альберті, в містечку з однією вулицею на річці Пус-Купі. Ніч там тривала від жовтня до березня, робити було ні хера, крім як читати й слухати канадське радіо. Прати білизну возили за п’ятдесят кеме. Та все одно, — він засміявся, — там було набагато краще, ніж в Україні. Просто-таки Маямі-Біч.

— Що тепер робить твій батько?

— Переважно п’є, — кисло відповів Борис.

— Тоді його треба познайомити з моїм.

Знову несподіваний вибуховий сміх — ніби він наплював на мене.

— Чудова думка. А як щодо повій?

— Я б не здивувався, — сказав я після короткої збентеженої паузи.

Хоч мене б це й не шокувало, та все ж мені було важко уявити, як він відвідує «Веселих дівчат» або «Клуб джентльменів», що їх ми іноді проминали біля шосе.

Людей в автобусі ставало все менше; ми були вже за кілька вулиць від мого будинку.

— Зараз буде моя зупинка, — сказав я.

— Ти не хочеш поїхати до мене додому й подивитися телевізор? — запитав Борис.

— Ну, знаєш…

— Та перестань, поїхали. Там нікого нема. А я маю «SOS Айсберг» на DVD.

Шкільний автобус не доїздив до самого кінця Каньйону Тіней, де жив Борис. До його будинку треба було ще йти від кінцевої зупинки двадцять хвилин по розжарених від спеки, завалених піском вулицях. Хоч і на моїй вулиці було багато табличок із написами «Конфісковано банком за несплату» та «Продається» (ночами звуки радіо з машини було чути за кілометри), я все ще не усвідомлював, яким моторошним стає Каньйон Тіней у своїх найдальших закутках: іграшкове місто, що принишкло на краю пустелі під погрозливим небом. Більшість будинків мали такий вигляд, ніби в них ніхто ніколи не жив. Інші будинки — незакінчені — стояли з вікнами без скла та обдертими рамами; вони були вкриті риштуваннями й завалені купами бетонних блоків і жовтого будівельного матеріалу, занесеного піском. Забиті дошками вікна надавали їм сліпого нерівного вигляду, робили їх схожими на побиті й забинтовані обличчя людей. Поки ми йшли, атмосфера запустіння ставала все більше й більше тривожною, так ніби ми блукали по якійсь планеті, де населення вимерло від радіації або хвороби.

— Вони набудували цього лайна, аби просунутися далеко вперед, — сказав Борис. — А тепер пустеля повертає все собі. І банки. — Він засміявся. — Нехай би Торо цим помилувався.

— Нехай би він помилувався всім цим паршивим містом.

— Я скажу тобі, хто кому тут паршиво. Людям, які володіють цими будинками. До багатьох із них навіть неможливо підвести воду. Їх усі забирають назад, бо люди не можуть за них платити, — ось чому мій тато винайняв такий до безглуздя дешевий дім.

— Угу, — сказав я після короткої приголомшеної паузи.

Досі мені не спадало на думку подивуватися, де мій батько знайшов гроші, щоб винайняти такий великий дім.

— Мій батько копає шахти, — несподівано повідомив Борис.

— Що ти сказав?

Він відкинув з лоба спітніле волосся.

— Люди ненавидять нас усюди, куди ми приїжджаємо. Бо їм обіцяють, що шахта не зашкодить довкіллю, а вона завдає йому непоправної шкоди. А ось тут, — він по-російськи фаталістично знизав плечима, — у цій Богом забутій піщаній дірі, кого це може турбувати?

— Угу, — сказав я, приголомшений тим, як далеко наші голоси розлітаються по пустельній вулиці, — тут справді порожньо, скажи?

— Так. Справжній цвинтар. Тут іще живе тільки одна родина. Он оті люди, бачиш вантажівку перед будинком? Нелегальні емігранти, я думаю.

— А ти й твій батько емігранти легальні?

Легальність була проблемою в школі; деякі з дітей легальними не були, і про це висіли повідомлення в коридорах.

Він насмішкувато пирхнув:

— Аякже. Шахта стежить за цим. Або хтось, кому доручено цю справу. А он там двадцятеро або й тридцятеро людей, усі чоловіки. Живуть в одному домі. Мабуть, наркотиками торгують.

— Ти думаєш?

— Там відбувається щось дуже дивне, — похмуро мовив Борис. — Це все, що я знаю.

Будинок Бориса, з двома вільними, заваленими сміттям будівельними майданчиками обабіч, був дуже схожий на будинок батька й Ксандри: килим від стіни до стіни, нова побутова техніка, те саме планування, зовсім мало меблів. Але в домі було надто жарко, щоб почуватися затишно; вода в басейні висохла, на дні лежало кілька дюймів піску, не було жодного натяку на подвір’я, навіть кактусів. Скрізь — на побутовій техніці, на столах, на кухонній підлозі — лежав тонкий шар пилюки.

— Хочеш випити? — запитав Борис, відчиняючи холодильник, де виднівся ряд блискучих пляшок німецького пива.

— Ух ти, дякую!

— У Новій Ґвінеї, — сказав Борис, витираючи лоба тильним боком долоні, — коли я там жив, пам’ятаєш? Одне слово, сталася велика повінь. Змії… страшні й небезпечні… міни з часів Другої світової війни, які досі не вибухнули, плавали на подвір’ї, багато гусей передохли. Коротше, — сказав він, відкриваючи пляшку з пивом, — уся наша вода зіпсувалася. Тиф. Нам залишилося тільки пиво — пепсі закінчилося, люкозад закінчився, йодні пігулки для очищення води закінчилися, протягом кількох тижнів мій батько і я, навіть мусульмани, не мали пити нічого, крім пива! На обід, на сніданок, будь-коли.

— Звучить непогано.

Він скривив гримасу.

— У мене весь час боліла голова. Тамтешнє пиво — у Новій Ґвінеї — було дуже погане на смак. А ось це — чудове. У морозильні є також горілка.

Я мало не погодився випити горілки, щоб вразити його, але пригадав про спеку й про повернення додому і сказав:

— Ні, дякую.

Він дзенькнув своєю пляшкою об мою.

— Я з тобою згоден. Сьогодні надто жаркий день, щоб пити спиртне. Май тато п’є так багато, що в нього відмерли нерви в ногах.

— Справді?

— Це називається, — він скривив обличчя, силкуючись пригадати слова, — «периферійна невропатія» (він промовив це як «перифéрійна невропатíя»). У Канаді, в лікарні, йому довелося заново вчитися ходити. Він ставав на ноги й відразу падав на підлогу — кров текла йому з носа, — сміх та й годі.

— Звучить кумедно, — сказав я, пригадуючи той час, коли бачив, як мій батько підповзав навкарачки до холодильника, щоб набрати там льоду.

— Ага. А що п’є твій батько?

— Віскі. Коли п’є. Нині він оголосив, що зав’язує.

— Пхе, — сказав Борис, ніби вже чув це раніше. — І моєму татові слід перейти на віскі — хороше шотландське віскі тут дуже дешеве. Хочеш подивитись на мою кімнату?

Я сподівався побачити щось подібне до моєї кімнати й був здивований, коли він відчинив двері в халабуду, напхану всіляким лахміттям, засмерділу від недопалків «мальборо», завалену книжками, порожніми пляшками з-під пива, попільничками та купами старих рушників і брудного одягу, розкиданого на килимі. На стінах висіли клапті квітчастої тканини — жовтої, зеленої, індиго, яскраво-червоної, а над застеленим матрацом майорів червоний прапор із серпом та молотом. Складалося враження, що радянський космонавт зазнав аварії в джунглях і створив собі притулок зі свого державного прапора та всіляких місцевих тканин, які міг знайти.

— Твоя робота? — запитав я.

— Я збираю все це й запихаю у валізу, — сказав Борис, сівши з розгону на матрац, застелений тканиною безумних кольорів. — Щоб знову розкласти, потрібно хвилин десять, не більше. Ти хочеш подивитися «SOS айсберг»?

— Звичайно.

— Кльове кіно. Я дивився його шість разів. Пам’ятаєш, як вона сідає у свій літак, щоб урятувати їх на крижині?

Але ми так і не подивилися «SOS айсберг» того вечора, мабуть, тому, що не могли перервати розмову на достатній час, щоб спуститися вниз і ввімкнути телевізор. Борис мав життя набагато цікавіше, аніж будь-який хлопець мого віку, з яким мені доводилося зустрічатися. Схоже, він лише зрідка ходив до школи й ці школи були найнижчого сорту. У тій глушині, де працював його батько, часто взагалі не було шкіл.

— Але існують плівки, — сказав він, розхитуючи кухля з пивом і дивлячись одним оком на мене. — І можна складати тести. Але для цього треба бути там, де можна підключитися до Інтернету, а в деяких глухих місцевостях Канади або України такої можливості немає.