Я, мабуть, заплакав би, якби поруч не було Бориса. Натомість я пішов до ванної кімнати, виблювався там іще, а тоді, випивши води з-під крана, вийшов звідти з паперовими рушниками і став чистити гидоту, яку накоїв, хоч голова мені боліла так, що я ледве міг бачити. Блювотиння було жахливого помаранчевого кольору через колір курячих крилець у барбекю, і його дуже важко було відчистити, воно залишило пляму, і, поки я намагався зішкребти її за допомогою порошку, яким миють посуд, я щосили намагався втримати при собі заспокійливі думки про Нью-Йорк — про помешкання Барбурів із його китайською порцеляною та дружніми швейцарами, про будинок Гобі, позачасовий затон із його старими книгами й годинниками, що голосно цокають, старими меблями, оксамитовими шторами, де скрізь відчувається дихання минулого, тихими кімнатами, де речі спокійні й мають сенс. Нерідко вночі, коли мене опановувало дивне відчуття незнайомого й чужого оточення, мені допомагала заснути думка про його майстерню, про густий запах бджолиного воску та стружки палісандрового дерева, про вузькі сходи вгору, до вітальні, де просякнуті пилюкою сонячні промені освітлюють східні килими.
«Треба зателефонувати», — подумав я. А чом би й ні? Я був іще досить п’яний, аби подумати, що це добра ідея. Але телефон дзвонив і дзвонив. Нарешті після двох або трьох спроб і близько півгодини стовбичіння перед телевізором — я почувався хворим і мокрим від поту, втупившись у канал погоди, закрижанілі дороги, холодні фронти, що наповзали на штат Монтана, — я вирішив зателефонувати Енді, пішовши на кухню, щоб не розбудити Бориса. Слухавку підняла Кітсі.
— Ми не можемо говорити, — швидко сказала вона, коли зрозуміла, що це я. — Ми запізнюємося на званий обід.
— А куди ви йдете? — запитав я, кліпаючи очима.
Голова досі боліла так, що я ледве стояв на ногах.
— До Ван Нессів на П’яту авеню. До маминих друзів.
На задньому тлі я чув невиразні крики Тодді й гарчання Платта: «Геть від мене!»
— Можна Енді хоч на кілька слів? — запитав я, втупивши погляд у підлогу на кухні.
— Ні, бо ми справді… Мамо, я біжу! — почув я її крик. А мені вона сказала: — Щасливого Дня подяки.
— Тобі також, — сказав я. — Передай усім привіт від мене.
Але вона вже поклала слухавку.
Мій страх перед Борисовим батьком трохи вгамувався після того, як він узяв мене за руки й подякував за те, що я дбаю про Бориса. Хоч містер Павликовський («Містер!» — зареготав Борис) мав досить моторошний вигляд, врешті я дійшов думки, що він не такий страхітливий, яким здається. Після Дня Подяки ми двічі на тиждень знаходили його на кухні, коли поверталися зі школи, — і ми, й він мурмотіли якісь люб’язності, більш нічого; він сидів за столом, п’ючи горілку, й витирав мокрий лоб паперовою серветкою, його досить світле волосся здавалося темнішим, намазане якимсь масним кремом, він слухав російські новини на своєму розваленому радіо. А потім одного вечора ми сиділи на долішньому поверсі з Поппером, який прийшов сюди зі мною, й дивилися старий кінофільм із Пітером Лоррі «Звір із п’ятьма пальцями», коли надвірні двері гучно гримнули.
Борис ляснув себе по лобі й вигукнув:
— Чорт!
Перш ніж я зрозумів, що він робить, він тицьнув Поппера мені в руки, схопив мене за комір сорочки, підняв і підштовхнув у спину.
— Ти чого?
Він викинув руку вперед — зникни звідси, і то якнайшвидше.
— Собака! — прошепотів він. — Мій тато його вб’є. Поквапся.
Я перебіг через кухню і спокійно, як тільки міг, вислизнув у двері заднього ходу. Надворі було зовсім поночі. Уперше у своєму житті Поппер ані гавкнув, ані заскавчав. Я поставив його на ноги, знаючи, що він триматиметься біля мене, і обійшов навколо будинку до вікон вітальні, які не були затулені шторами.
Батько Бориса йшов із палицею, якої я раніше в нього не бачив. Важко спираючись на неї, він прошкутильгав в освітлену кімнату, немов персонаж із п’єси, яку ставили на сцені. Борис стояв, склавши руки на худих грудях і обхопивши ними себе.
Вони з батьком сперечалися — чи радше батько щось сердито йому казав. Борис дивився на підлогу. Волосся нависало йому на обличчя, тож від нього я бачив лише кінчик носа.
Зненацька, хитнувши головою, Борис сказав щось різке та обернувся, щоб піти. Тоді — так підступно, що я не встиг бодай трохи роздивитися цей рух, — батько Бориса, наче змія, викинув палицю вперед, ударив Бориса в плечі й повалив на підлогу. Перш ніж хлопець устиг підвестися на ноги — він саме стояв навкарачках, — містер Павликовський повалив його ударом копняка, потім схопив за сорочку й поставив на ноги. Щось горлаючи й репетуючи російською, він кілька разів ляснув його по обличчю червоною рукою в перснях. Потім, відштовхнувши його так, що хлопець, спотикаючись, опинився в центрі кімнати, батько вдарив його в обличчя заокругленим кінцем ціпка.
Ошелешений і приголомшений, перебуваючи в стані шоку, я поточився від вікна, такий дезорієнтований, що перечепився через мішок зі сміттям і впав. Поппер — стривожений шумом — бігав туди-сюди й скавучав тонко і високо. Коли я став спинатися на ноги посеред розкиданих консервних бляшанок та пляшок із-під пива, двері відчинилися й на бетонний тротуар упала смужка жовтого світла. Швидко, як тільки міг, я підхопився на ноги, схопив Поппера і дременув навтіки.
Але це був тільки Борис. Він наздогнав мене, схопив за руку й потяг далі вулицею.
— Господи Ісусе, — сказав я, трохи сповільнивши біг, щоб озирнутися назад. — Що це було?
Позаду нас парадні двері Борисового будинку відчинилися. Містер Павликовський стояв, виділяючись чітким силуетом у дверях і, обхопивши себе однією рукою, вимахував кулаком і щось кричав російською мовою.
Борис потяг мене далі.
— Біжімо!
Ми бігли темною вулицею, стукаючи підошвами по асфальту, аж доки голос його батька стих удалині.
— Прокляття! — сказав я, переставши бігти, коли ми завернули за ріг вулиці, проте не зупинившись.
Моє серце гупало, а голова йшла обертом. Поппер скавучав, намагаючись зістрибнути вниз, я поставив його на асфальт, і він став кружляти навколо нас.
— Що сталося?
— Та нічого, — сказав Борис. Його голос пролунав незрозуміло весело, й він висякав носа гучним і вологим звуком. — «Буря у склянці води», як кажуть у Польщі. Він просто до чортів…
Я нахилився, упершись руками в коліна, щоб заспокоїти дихання.
— До чортів розлютувався чи до чортів напився?
— І те, й те. На щастя, він не бачив Попчика, а то не знаю, що було б. Він вважає, що тварин можна тримати лише поза домом. Ось поглянь, — сказав він, піднявши пляшку горілки. — Поглянь, що в мене є! Я поцупив її, коли вибігав із дому.
Я відчув нюхом кров на ньому, перш ніж побачив її. У небі висів серп молодого місяця — не так багато світла, але досить, аби щось побачити, й коли я зупинився й подивився на його голову, то побачив, що з носа в нього тече і сорочка почорніла від цієї рідини.
— Господи, — сказав я, ще важко дихаючи. — З тобою все гаразд?
— Ходімо на дитячий майданчик, заспокоїмо дихання, — сказав Борис.
Я побачив, що обличчя в нього перетворилося на кашу. Око розпухло, а на лобі була потворна гачкоподібна глибока рана, звідки також струменіла кров.
— Борисе! Нам треба додому.
Він підняв брову.
— Додому?
— До мого дому. Чи до будь-якого. Ти погано виглядаєш.
Він усміхнувся — виставивши закривавлені зуби — і штовхнув мене ліктем у ребра.
— Ні, мені треба випити, перш ніж я зустрінуся з Ксандрою. Ходімо, Поттере. Не хочеш, щоб мені трохи полегшало? Після того, що я пережив?
Біля покинутого громадського центру дитячі гірки здавалися срібними в місячному світлі. Ми примостилися на краю порожнього фонтана, опустивши ноги в сухий басейн, і передавали один одному пляшку, аж поки втратили відчуття часу.
— Я ніколи не бачив такого дивного, — сказав я, витираючи рот тильним боком долоні.