Зорі почали помалу кружляти в моїх очах.

Борис, відхилившись назад на руках і дивлячись у небо, співав для себе польською мовою.

— Він жахливий, — сказав я. — Твій тато.

— Да, — весело погодився Борис, витираючи рота полою закривавленої сорочки. — Йому доводилося й убивати людей. Одного разу він забив у шахті чоловіка до смерті.

— Не бреши.

— Ні, не брешу. Це сталося в Новій Ґвінеї. Він намагався вдати, що на того чоловіка впав згори камінь, а проте нам довелося негайно покинути ту країну.

Я спробував уявити собі ту картину.

— Твій батько не вельми дужий, — сказав я. — Не уявляю, як він…

— Нє, він убив його не кулаком. Тією штукою, яку називають, — він зобразив удари, — розвідним ключем.

Я промовчав. Щось у помахах руки Бориса, котрий показував, як можна вбити людину розвідним ключем, було вельми схожим на правду.

Борис, який нишпорив у кишені, щоб знайти чим припалити сигарету, зітхнув, випустивши з рота дим.

— Хочеш одну?

Він передав запалену сигарету мені й припалив іншу для себе, потім потер щелепу суглобами пальців. «Ай», — сказав він, рухаючи її в різні боки.

— Болить?

Він сонно засміявся і штовхнув мене в плече.

— А ти як думаєш, йолопе?

Незабаром ми обидва реготали, повзаючи по гравію навкарачках. Я був п’яний, а в голові відчував висоту, холод і дивовижну ясність. Потім у якусь мить, запилюжені від качання по землі та борюкання, ми вирушили додому майже в суцільній темряві, ряди занедбаних будинків і величезна протяжність ночі оточували нас, високо вгорі потріскували зорі, а за нами дріботів Попчик, дивлячись, як ми хитаємося з боку в бік, а ми так реготали, що нас знову занудило й ми мало не наблювали біля дороги.

Борис, напружуючи легені, горланив ту саму пісеньку:

Я копнув його ногою:

— Англійською!

— Я навчу тебе співати польською. А-а-а, а-а-а…

— Скажи мені, що це означає.

— Гаразд, я тобі скажу. «Були якось двоє кошенят, — проспівав Борис, — обидва вони були сіро-брунатні. А-а-а…»

— Двоє малих кошенят?

Він хотів ударити мене, але мало не впав.

— Заткнись, ти! Зараз буде найкраща частина.

Витерши рота рукою, він заспівав:

Коли ми дійшли до мого дому, створюючи багато шуму й цитькаючи один на одного, гараж був порожній, нікого не було вдома.

— Слава Богу, — радісно промовив Борис і впав на бетон, щоб простертися перед Господом.

Я спіймав його за комір сорочки.

— Підведись!

У домі, при світлі, на нього було страшно дивитися: весь у крові, замість ока вузенька щілина.

— Стривай, — сказав я, покинувши його в центрі килима у вітальні, й пошкандибав до ванної, щоб знайти якийсь засіб проти його порізів.

Але там не було нічого, крім шампуню та пляшечки з зеленими парфумами, які Ксандра виграла на якомусь конкурсі у Вінні. Пам’ятаючи своїм п’яним розумом, як моя мати сказала, що парфуми антисептичні навіть у мізерних дозах, я повернувся назад до вітальні, де Борис лежав на килимі, а Поппер стривожено нюхав його закривавлену сорочку.

— Зараз будемо лікуватися, — сказав я, відпихаючи собаку вбік і притуливши вологу ганчірку до рани на його лобі. — Лежи тихо.

Борис відсмикнувся й прогарчав:

— Що ти, на хрін, робиш?

— Заткнись, — сказав я, відгортаючи волосся з його очей.

Він щось пробурмотів російською. Я намагався бути обережним, але я був таким самим п’яним, як і він, і, коли я бризнув парфумами на рану, він закричав і зацідив мені в писок.

— Що ти робиш, мудак? — сказав я, доторкнувшись до своєї губи й побачивши, що пальці стали кривавими. — Ти мене поранив, бачиш?

— Блядь, — сказав він, кахикаючи й вимахуючи рукою. — Чуєш, який сморід? Чим ти мене полив, суко?

Я зареготав і не міг зупинитися.

— Виродку! — заревів він, так штовхнувши мене, що я впав.

Але він сміявся також. Простяг руку, щоб допомогти мені підвестися, але я її відштовхнув.

— Відчепись! — Я сміявся так гучно, що не міг вимовити жодного слова. — Ти смердиш, як Ксандра.

— Боже, я задихаюсь. Мені треба позбутися цього запаху.

Спотикаючись, ми вибігли назовні, скидаючи з себе одяг, стрибаючи на одній нозі, щоб виборсатися зі штанів, і стрибнули в басейн: то була погана думка, я це зрозумів надто пізно, протягом тієї миті, коли падав у воду, смертельно п’яний і вже не спроможний триматися на ногах. Холодна вода вдарила по мені так сильно, що забило дух.

Я став хапатися за воду, щоб випливти на поверхню. В очах пекло, хлорка обпалювала мені ніс. Струмінь води вдарив мене у вічі, і я виплюнув його назад на Бориса.

Він здавався білою плямою в темряві, з проваленими щоками й чорним волоссям, що прилипло йому до обох щік. Регочучи, ми хапали один одного й намагалися занурити під воду, хоч мої зуби цокотіли, і я почувався надто п’яним і слабким, щоб вистрибувати у воді завглибшки вісім футів.

Борис пірнув. Він схопив мене рукою за кісточку ноги й потяг униз, і я побачив перед собою чорну стіну бульбашок

Я звивався й боровся. Було таке враження, ніби я знову опинився в музеї, спійманий у чорному просторі, ні вперед, ні назад. Я викручувався і звивався, й бульки панічного дихання пропливали перед моїми очима; лунали якісь підводні дзвони, навколо панувала чорна темрява. Нарешті — вже після того, як я набрав у легені води, — я вивернувся з пастки й виринув на поверхню.

Шукаючи повітря, я вхопився за край басейну і став хапати його ротом. Коли мій зір прояснився, я побачив Бориса — кахикаючи, лаючись, він добирався до східців. Задихаючись від гніву, я то вплав, то стрибками дістався до нього зі спини й схопив його за кісточку так, що він із плюскотом упав обличчям у воду.

— Гівнюк, — виплюнув я з себе, коли він висунув голову на поверхню.

Він намагався щось сказати, але я бризнув водою йому в обличчя, потім удруге, схопив пальцями за волосся і штовхнув під воду.

— Ти, нікчемне лайно! — вигукнув я, коли він виринув, махаючи, вода стікала йому по обличчю.

— Ніколи більше так не роби, — сказав я, поклавши руки йому на плечі, й уже хотів був навалитися на нього, заштовхати його під воду й потримати там протягом чималого часу — аж він обернувся й схопив мене за руку, і я побачив, що він зблід і весь тремтить.

— Припини, — сказав він, хапаючи ротом повітря, і тоді я помітив, які несфокусовані й дивні в нього очі.

— Ти що? — запитав я. — З тобою все гаразд?

Але він надто сильно закашлявся, щоб мені відповісти. З носа йому знову текла кров, вона струменіла між його пальцями. Я допоміг йому втриматися на поверхні, й разом ми впали на східці басейна, наполовину на повітрі, наполовину у воді, надто виснажені, щоб виповзти остаточно.

Мене розбудило яскраве сонце. Ми лежали в моєму ліжку, з мокрим волоссям, напіводягнені, і тремтіли в холоді, якого нагнав кондиціонер. А Поппер похропував, лежачи між нами. Простирадла були вологі й пахли хлоркою. Мене мучив гострий головний біль, а в роті я відчував бридкий металевий присмак, наче смоктав жменю дрібних монет.