— Ти не розповідав, що твій батько грав у кіно! — сказав Борис, повертаючись нагору з чашкою вже холодного чаю в руках.

— Та він знімався лише в кількох фільмах. Здається, у двох.

— Але ж один із них був справді великим фільмом, знаєш отой детектив, у якому полісмен брав хабарі. Як він називався?

— У нього там була дуже маленька роль. Він перебував на екрані не довше ніж секунду. Грав адвоката, застреленого на вулиці.

Борис стенув плечима.

— А яка різниця? Усе одно цікаво. Якби він коли-небудь приїхав в Україну, його там зустрічали б як кінозірку.

— То хай він туди поїде й забере Ксандру із собою.

Ентузіазм Бориса в тому, що він називав інтелектуальними бесідами, надзвичайно подобався моєму батькові. Не цікавлячись політикою, а ще менше цікавлячись поглядами батька на неї, я не мав бажання брати участь у марних дискусіях про світові події — а такі балачки мій батько обожнював. Але Борис, як п’яний, так і тверезий, був радий йому догодити. Нерідко в цих бесідах мій батько вимахував руками й протягом усієї розмови передражнював Борисів акцент так, що я скреготів зубами. Але Борис або не помічав цього, або не ображався. Іноді, коли він ішов на кухню поставити чайник і не повертався, я знаходив їх на кухні, де вони, наче двійко акторів у кінофільмі, дискутували про розпад Радянського Союзу або щось подібне.

— О Поттере, — казав він, повертаючись нагору. — Твій батько! Який приємний чоловік!

Я зняв навушники айпода.

— Ну, якщо тобі так здається…

— Я цілком серйозно! — заявляв Борис, із розгону сідаючи на підлогу. — Він балакучий і розумний. І любить тебе.

— Не знаю, звідки ти це взяв.

— Облиш! Він хоче налагодити з тобою взаємини, але не знає як. Він хотів би, аби це ти дискутував із ним, а не я.

— Він тобі це сказав?

— Ні. Проте це так! Я знаю!

— Я мало тобі не повірив.

Борис подивився на мене гострим поглядом.

— Чому ти його так ненавидиш?

— Я його не ненавиджу.

— Він розбив серце твоїй матері, — зробив Борис висновок. — Коли покинув її. Але ти повинен пробачити його. Усе це тепер у минулому.

Я витріщився на нього. То ось що мій батько розповідає людям!

— Яка дурня, — сказав я, сідаючи й відклавши книжку з коміксами. — Моя мати — як мені це тобі пояснити? — ти не зрозумієш, — він поводився з нами як мерзотник, і ми були раді, коли він пішов. Хоч я розумію, що він здається тобі великим розумником і таке інше…

— А чому він здається тобі таким жахливим? Тому що зустрічався з іншими жінками? — запитав Борис, простягши перед собою руки з повернутими вгору долонями. — Таке буває. Він має своє життя. Яке тобі до цього діло?

Я похитав головою, не вірячи собі.

— Чувак, — сказав я, — він заморочив тобі голову.

Мене ніколи не переставало дивувати, як мій батько міг причаровувати незнайомих людей і підкоряти їх собі. Вони позичали йому гроші, рекомендували його на високі посади, знайомили з впливовими людьми, запрошували на свої вілли, цілком потрапляли під його чари — і раптом усе розвалювалося й він переходив до когось іншого.

Борис обхопив руками коліна й відхилив голову назад до стіни.

— Гаразд, Поттере, — сказав він миролюбним тоном. — Твій ворог — мій ворог. Якщо ти ненавидиш його, я ненавидітиму його теж. Але, — він схилив голову набік, — ось я тут. Перебуваю в його домі. Що мені робити? Чи повинен я розмовляти з ним і ставитися до нього по-дружньому? Чи не шанувати його?

— Я цього не кажу. Я тільки прошу тебе не вірити всьому, що він тобі розповідає.

Борис тихо засміявся.

— Я не вірю всьому, що мені розповідає будь-хто, — сказав він, по-дружньому копнувши мою ногу. — Навіть ти.

Хоч моєму батькові й подобався Борис, я постійно намагався відвернути його увагу від того факту, що Борис, по суті, переселився жити до нас. Це було не так уже й складно, бо між азартними іграми й наркотиками мій тато був таким неуважним, що не помітив би, якби я оселив у своїй кімнаті нагорі рись. Із Ксандрою домовитися було важче, вона нарікала на збільшення витрат у домі, попри постійне постачання крадених харчів, які Борис приносив до нас. Коли вона була вдома, він залишався нагорі, щоб не потрапляти їй на очі, читаючи «Ідіота» російською мовою і слухаючи музику з моїх переносних колонок. Я приносив йому знизу пиво й харчі і навчився робити чай таким, як він любив: гарячий, як окріп, із трьома грудками цукру.

Тим часом наближалося Різдво, хоча за погодою й не можна було цього сказати: прохолодно вночі, але ясно й тепло протягом дня. Коли віяв вітер, парасоля біля басейну ляскала, наче постріл. Уночі спалахували блискавки, але дощу не було. Й іноді пісок підіймався і літав невеликими вихорцями то туди, то сюди над вулицею.

Я був пригнічений, думаючи про свята, а Борис ставився до цієї перспективи спокійно.

— Усе це задумано для малих дітей, — казав він зневажливо, підводячись на лікті на моєму ліжку. — Ялинка, іграшки. Ми влаштуємо власні празники на Святвечір. Що ти про це думаєш?

— Празники?

— Ну, ти розумієш. Щось на зразок святкової вечірки. Не Свята Вечеря, а просто смачний обід. Я зготую що-небудь особливе, можливо, ми запросимо твого батька й Ксандру. Як ти гадаєш, вони погодяться поїсти з нами?

На мій превеликий подив, батько і навіть Ксандра були в захваті від нашої ідеї (батько, гадаю, тому, що він тішився словом празники і любив слухати, як Борис його вимовляє). Двадцять третього числа ми з Борисом пішли на закупи з реальними грішми, що їх нам дав мій батько (нам пощастило, бо наш звичний супермаркет був переповнений перед святом покупцями і щось украсти було нелегко), і повернулися додому з картоплею, куркою, кількома не вельми апетитними на вигляд інгредієнтами (кислою капустою, грибами, зеленим горошком, сметаною) для якоїсь святкової польської страви, котру, як запевнив Борис, він уміє готувати; крім того, ми ще купили житнього хліба (Борис наполіг, щоб це був саме чорний хліб; білий для нашого обіду не годиться), фунт масла, солоні огірки й трохи різдвяних цукерок.

Борис сказав, що ми сядемо їсти, коли в небі з’явиться перша зірка — Вифлеємська. Але ми не звикли куховарити для когось, окрім себе, й тому припізнилися. Коли настав Святвечір, близько восьмої, страва з квашеної капусти була вже готова, але курка (ми прочитали, як її готувати, в інструкції на обгортці) мала побути в духовці ще хвилин десять, перш ніж її можна було звідти вийняти, аж тут мій батько, насвистуючи «Прикрасьте залу», увійшов до кухні й весело забарабанив пальцями по буфету, щоб привернути нашу увагу.

— Закінчуйте, хлопці, — сказав він. Обличчя в нього було розчервоніле й блискуче, а говорив він дуже швидко — напруженим, уривчастим тоном, який я знав дуже добре. На ньому був один із його модних іще нью-йоркських костюмів від «Дольче й Ґаббана», але без краватки, кілька ґудзиків сорочки були розстебнуті біля шиї. — Ідіть причешіться і трохи приведіть себе в порядок. Я поведу вас усіх до ресторану. Тео, ти маєш надягти на свято щось краще? Безперечно, ти повинен мати.

— Але ж… — Я розчаровано подивився на нього.

Це було схоже на тата — прибігти й змінити плани в останню мить.

— Ет, облиште. Курка може й зачекати. Хіба ні? Звичайно, може. — Він говорив, наче з кулемета стріляв. — Іншу страву ви теж можете поставити в холодильник. Ми з’їмо її завтра за різдвяним обідом — празники ж іще триватимуть? Чи празники — це лише Святвечір? Я щось наплутав? Але о’кей, у такому випадку ми оголосимо власні празники — різдвяний день. Створимо нову традицію. Адже розігріті страви найсмачніші. Повірте мені, буде фантастично. Борисе, — він уже виводив Бориса з кухні, — який розмір сорочки ти носиш, друже? Ти не знаєш? Я повинен віддати тобі всі свої давні сорочки марки «Брукс Бразерс», чудові сорочки, не зрозумій мене хибно, вони, либонь, дістануть тобі до колін, але вони трохи вузькі мені в комірі і, коли ти закасаєш рукави, будуть тобі якраз…