XVIII

Хоч я жив у Лас-Веґасі майже півроку, це був лише мій четвертий або п’ятий візит на Стрип; а Борис (цілком задоволений нашою маленькою орбітою між школою, торговельним центром і домом), можна сказати, у справжньому Веґасі ніколи й не був. Ми здивовано дивилися на водоспади з неону, на спалахи й пульсування електрики, що скочувалася бульками навколо нас; обернуте вгору обличчя Бориса спалахувало червоним, а потім золотим під божевільним світляним дощем.

Усередині «Венеціанця» гондольєри рухалися справжнім каналом із реальною водою, яка пахла хімікатами, а тим часом оперні співаки в театральних костюмах співали «Тиху ніч» і «Аве Марію» під штучними небесами. Борис і я, тягнучи ноги, пленталися за моїм батьком і Ксандрою, почуваючись обшарпанцями, човгаючи черевиками, надто приголомшені, щоб увібрати в себе всі ці видовища. Тато зарезервував для нас місця в шикарному італійському ресторані з дубово-панельними стінами — філії більш відомого ресторану в Нью-Йорку.

— Замовляйте все, що хочете, — сказав він, відсуваючи стілець для Ксандри. — Я пригощаю. Не стримуйте себе.

Ми зловили його на слові. Ми їли пиріг зі спаржею, з прованською заправкою та цибулею-шалот; вудженого лосося; карпачо з вудженої вугільної риби; перчателі з іспанським артишоком і чорними трюфелями; хрусткого чорного окуня з шафраном і стручками бобів; стейк із грудинки на барбекю; смажені короткі ребра, а ще панакоту, гарбузовий пиріг та інжирне морозиво на десерт. Це була в сотні разів краща їжа, ніж та, яку я споживав протягом останніх місяців, а Борис — який з’їв дві порції карпаччо з вугільної риби — був в екстазі.

— О, як чудово, — казав він, либонь, уп’ятнадцяте, майже муркочучи, коли вродлива молода офіціантка принесла ще одну тарілку цукерок і печива до кави. — Дякую вам! Дякую вам, містере Поттере й Ксандро, — знову сказав він. — Це надзвичайно смачно.

Мій тато, який не їв так багато, як ми (Ксандра також їла мало), відставив тарілку вбік. Волосся в нього на скронях було вологе, а обличчя — таке ясне і червоне, що, здавалося, зараз воно спалахне.

— Дякуйте маленькому китайцю в бейсболці «Cubs», який протягом усієї другої половини дня програвав у казино свої гроші, — сказав він. — Святий Боже. Виникало враження, що я не можу програти. — В автомобілі він уже показав нам свій несподіваний виграш: товсту пачку банкнот, перехоплену гумовою стрічкою. — Карта мені йшла і йшла. Ретроградний Меркурій і високий Місяць. Я хочу сказати — то були справжні чари. Ви знаєте, іноді стіл здається освітленим. Над ним ніби нависає гало, а ти перебуваєш у самому його центрі. Ти і є гало. Тут є фантастичний круп’є Дієґо, я люблю Дієґо — тобто, я хочу сказати, це, звичайно, дурниця, проте мені він здається схожим на художника Дієґо Ріверу, але в надзвичайно елегантному смокінгу. Я вже розповідав вам про Дієґо? Він працює тут уже сорок років, іще від часів «Фламінго». Високий, кремезний, солідний чоловік. Мексиканець. Швидкі слизькі руки й пальці у перснях, — він порухав пальцями, — ба-ка-РРРА! Боже, як я люблю цих мексиканців старої школи в залах бакара, вони такі охеренно стильні. Законсервовані старі стиляги, вони вміють себе подати. Одне слово, ми сиділи за столом Дієґо, я і маленький китаєць, він теж був прикметним типом, окуляри в черепаховій оправі й жодного слова англійською мовою, лише «сян бін», «сян бін», він пив цей паскудний женьшеневий чай, який вони всі п’ють, на смак як пилюка, але я люблю його запах, це запах успіху, й це було неймовірно, ми так розігралися, Господи, всі ті китаянки вишикувалися за нами, й кожна комбінація була моя, мені щастило просто неймовірно. Як ти гадаєш, — звернувся він до Ксандри, — чи буде о’кей привести хлопців у залу бакара й познайомити їх із Дієґо? Я переконаний, вони будуть ошелешені, коли побачать Дієґо. Цікаво, чи він досі на службі? Як ти думаєш?

— Думаю, його там уже нема. — Ксандра здавалася гарною на вигляд — очі сяють і виблискують, вона була в короткій оксамитовій сукні, в босоніжках, прикрашених діамантами, й зі ще червонішою помадою, ніж та, якою вона зазвичай малювала губи. — Він пішов додому.

— Іноді на вихідні він працює в подвійну зміну.

— О, вони не захочуть туди піти. Це забере надто багато часу. З півгодини треба буде йти туди через усе казино й назад.

— Так, але я переконаний, він захоче зустрітися з моїми хлопцями.

— Мабуть, що так, — не стала заперечувати Ксандра, провівши пальцем по краєчку келиха з вином. Крихітний золотий голуб у намисті блиснув під її горлом. — Він приємний чоловік. Але, Ларрі, хоч я тебе знаю й ти не захочеш вислухати мене серйозно, але якщо ти надто заприязнишся з круп’є, одного дня ти підеш туди й потрапиш до рук працівників служби безпеки.

Мій батько засміявся.

— Боже! — сказав він, ляснувши долонею по столу так гучно, що я здригнувся. — Якби я не знав, як воно насправді все було, я повірив би, що Дієго справді мені допомагав за столом сьогодні. Маю на увазі, може, він і допомагав. Тобто моя гра була телепатичною бакара. Скажи своїм радянським дослідникам, щоб вони попрацювали над цією проблемою, — порадив він Борисові. — Це допоможе зміцнити вашу економічну систему.

Борис прокашлявся й підняв свою склянку з водою.

— Пробачте, можу я щось сказати?

— Ага, настав час промовляти тости. Шкода, що ми не промовляли їх раніше.

— Дякую за ваше товариство. І бажаю вам усім здоров’я, щастя і щоб ми всі дожили до наступного Різдва.

У здивованій тиші, яка настала, на кухні вилетів корок із пляшки з шампанським і пролунав вибух сміху. Щойно минула північ: ми вже прожили дві хвилини Різдва. Тоді мій батько відхилився на стільці й засміявся:

— Щасливого Різдва! — загорлав він, діставши з кишені коробочку з коштовною прикрасою, яку посунув до Ксандри, і дві пачки двадцятидоларових банкнот (по п’ятсот доларів у кожній!), які перекинув на протилежний бік стола до мене й до Бориса. І хоча в тій ночі казино з його контрольованою температурою і відсутністю годинників такі слова, як день і Різдво, були штучними й нічого не означали, щастя посеред дзенькоту келихів аж ніяк не здавалося приреченою або фатальною ідеєю.

Протягом наступного року я докладав усіх зусиль, щоб викинути Нью-Йорк та своє колишнє життя зі свідомості, і майже не помічав, як минає час. Дні проходили незмінними в позасезонній жаркій атмосфері: вранішнє похмілля, шкільний автобус, наші обпалені спини від спання біля басейну, бензиновий запах горілки, запах псини від Поппера, хлорка. Борис навчав мене рахувати, питати дорогу, пропонувати випити російською мовою так само терпляче, як навчав матюкатися нею. Так, будь ласка, мені це подобається. Дякую вам, ви дуже добрі. «Говорите ли Вы по-английски? Я немного говорю по-русски».

І взимку, і влітку дні були сліпучими. Повітря пустелі обпалювало нам ніздрі, й від нього пересихало в горлі. Усе нас смішило, все здавалося кумедним. Іноді перед самим заходом сонця, коли блакить неба темнішала й набувала фіолетового кольору, ми бачили ті дикі, електрично окреслені хмари Максфілда Перріша[82], що накочувалися золотим і білим на пустелю, наче те Божественне одкровення, яке вело мормонів на захід. «Говорите медленно, — казав я, — повторите, пожалуйста». Але ми перебували в такій гармонії один з одним, що взагалі могли не говорити, якщо нам не хотілося; ми знали, як розсмішити одне одного до кольок у животі, усього лише вигнувши брову або скрививши рота. Вечорами ми їли, сидячи зі схрещеними ногами на підлозі, залишаючи масні плями на наших шкільних підручниках. Наша дієта не була нам корисною, через нездорове харчування на ногах і руках з’являлися коричневі плями — нестача вітамінів, казала наша шкільна медсестра й давала кожному з нас болючий укол у сідницю і по барвистій баночці з жувальними вітамінками для дітей.