Власне кажучи, не було слова, яке описувало б наші взаємини з Борисом. Поки не з’явилася Котку, я ніколи про це багато не думав. Усе було дуже просто: сонні полудні з кондиціонованим повітрям, ледачі й п’яні, штори опущені, ховаємося від спеки, порожні пакетики з-під цукру й засохлі шкурки від апельсинів, розкидані на килимі, «Dear Prudence» із «Білого альбому»[84], який Борис обожнював, або повторюється та сама стара радіохедівська[85] пісня:
Клей, який ми нюхали, навалювався на нас із чорним механічним ревінням, наче гуркіт пропелерів: завести двигуни! Ми падали спинами на ліжко в темряву, мов парашутисти, які падають спиною вперед із літака, хоча в такому глибокому очманінні потрібна була обережність із пакетом на обличчі, бо інакше доводилось обдирати засохлі кульки клею з волосся та кінчика носа після того, як очуняєш. Виснажений сон спина до спини на брудних простирадлах, які пахли сигаретним попелом і псиною, Попчик хропів, лежачи догори животом, підсвідомий шепіт долинав у повітря з вентиляційних труб, якщо уважно дослухатися. Вітер не стихав місяцями, піднятий ним пісок торохтів у вікна, поверхня плавального басейну брижилась і здавалася зловісною. Міцний чай уранці з краденим шоколадом. Борис смикав мене за волосся й штурхав під ребра. «Прокинься, Поттере. Вставай і сяй».
Я твердив собі, що мені його не бракує, але мені його бракувало. Я напивався сам-один, дивився програми для дорослих і канал «Playboy», читав «Грона гніву»[86] та «Будинок із сімома фронтонами»[87], які, схоже, змагалися за звання найзануднішої з будь-коли написаних книжок, і мені здавалося, що я витратив на них тисячі годин — цього часу вистачило б на те, щоб вивчити данську мову або навчитися грати на гітарі, якби я намагався, — гасав вулицями на паскудному скейтборді, який ми з Борисом знайшли в одному з покинутих будинків у кінці кварталу. Я ходив разом із Гедлі на вечірки шкільної команди спортивного плавання — то були вечірки без випивки, з батьками — а на вікенди відвідував безбатьківські вечірки хлопців, яких ледве знав: квадратики ксанаксу[88], ковтки єґермайстра[89], додому на міському автобусі КІТ о другій ночі, такий обдовбаний, що мусив міцно триматися за сидіння попереду себе, щоб не випасти в прохід. Якщо я нудився після школи, то було неважко долучитися до млявого натовпу курців марихуани, які блукали між «Дель Тако»[90] й дитячими ігровими автоматами на Стрипі.
Але я почувався самотнім. Мені бракувало Бориса, цього імпульсивного нехлюя: похмурого, зухвалого, палкого, дивовижно безумного. Бориса блідого й одутлого, з його краденими яблуками та російськомовними романами, згризеними нігтями й шнурками від черевиків, що волочаться в пилюці. Бориса — завжди п’яного підлітка, який зі смаком матюкався чотирма мовами й хапав їжу з моєї тарілки, коли йому хотілося, падав п’яний на підлогу й засинав із таким червоним обличчям, ніби йому надавали ляпасів. І хоч він часто брав щось у мене без дозволу — дрібні речі, DVD та шкільне приладдя завжди зникали з моєї шафи, не раз я ловив його, коли він нишпорив у моїх кишенях, шукаючи гроші, — його власні речі означали для нього так мало, що його користування чужим майном важко було назвати крадіжкою; коли в нього самого з’являлися гроші, він порівну ділив їх зі мною і з радістю давав мені все, що йому належало, якщо я в нього просив (а іноді й коли я не просив, як було тоді, коли я мимохідь замилувався золотою запальничкою містера Павликовського, а потім знайшов її в зовнішній кишені свого рюкзака).
Кумедна річ, але я хвилювався, що Борис іноді бував надто ніжним, якщо ніжний — це правильне слово. Коли вперше він обкрутився в ліжку й поклав руку мені на талію, я лежав півсонний протягом хвилини, не знаючи, що робити. Я дивився на свої старі шкарпетки на підлозі, на порожні пляшки з-під пива, на «Червоний знак хоробрості»[91] в м’якій обкладинці. Нарешті, збентежений, я вдав, ніби позіхаю, і спробував відкотитися вбік, але натомість він обняв мене міцніше, сонно притулившись до мене.
«Тс-с-с, Поттере, — прошепотів він мені в шию. — Це ж тільки я».
Це було дивно. А чи справді це було дивно? Було й не було. Я незабаром знову заснув, заколисаний його гірким запахом, запахом пива й немитого тіла, і його легким диханням, що лоскотало мені вухо. Я розумів, що не можу все це пояснити, не виставивши його набагато серйознішим, аніж воно було насправді. Ночами, коли я прокидався, охоплений страхом, він був тут як тут, ловив мене, коли я, нажаханий, вискакував із ліжка, тяг мене назад і вкладав під ковдру поруч себе, мурмочучи якісь нісенітниці польською мовою хрипким і дивним зі сну голосом. Ми засинали в обіймах один одного, слухаючи музику з мого айпода (Телоніуса Монка[92], «The Velvet Underground»[93], улюблену музику моєї матері) й іноді прокидалися, стискаючи один одного, наче викинуті на берег після аварії корабля або діти значно менші, ніж ми були.
А проте (тут починається каламутна частина, що найбільше мене турбувала) були також інші незрозумілі й плутані ночі, коли ми з ним хапали один одного, напіводягнені, у тьмяному світлі, яке сочилося з ванної, і все без окулярів здавалося мені розпливчастим і нестійким; руки ковзали по тілу брутально й швидко, на підлозі пінилося розлите пиво — дивно й не страшно, коли воно справді відбувалося, цілком варте того судомного дихання, яке проймало мене, коли мої очі закочувалися вгору і я забував про все; та коли наступного ранку ми прокидалися, лежачи на животах на різних краях ліжка й тихо стогнучи, усе перетворювалося на суміш якихось затемнених кадрів, мінливих і слабко освітлених, наче в якомусь експериментальному фільмі, спотворене обличчя Бориса на той час уже вивітрювалося з пам’яті, й усе з того, що було, впливало на наші реальні життя не більше, ніж сон. Ми ніколи про це не говорили; воно не було цілком реальним; збираючись до школи, ми кидалися черевиками, обливали один одного водою, ковтали аспірин, лікуючи наше похмілля, сміялися й жартували, поки йшли до зупинки нашого автобуса. Я знав, люди подумали б не те, якби знали, що з нами іноді відбувається, і я не хотів, аби хтось про це довідався, і я знав, що й Борис цього не хоче, а проте його це так мало хвилювало, що я був переконаний: то просто жарт, якого не слід ані брати до уваги, ані думати про нього. А проте мені не раз спадало на думку, може, мені все-таки слід набратися духу і щось сказати: провести якусь лінію, зробити речі очевидними, щоб абсолютно переконатись у тому, що він усе розуміє правильно. Але нагода поговорити з ним на цю тему ніколи не настала. А тепер уже не було сенсу ані про щось говорити, ані чогось соромитися, хоч цей факт мало мене втішав.
Я був невдоволений собою, що мені так його бракує. У мене вдома тепер усі пили не просихаючи, а надто Ксандра, внизу двері безперервно гримали («Якщо це була не я, тоді точно ти!» — кричала вона); а що Бориса тепер тут не було (при ньому вони бодай трохи стримувалися), то атмосфера стала значно брутальнішою. Частина проблеми полягала в тому, що в Ксандри змінилися години, коли вона мусила працювати в барі, розпорядок її робочого дня пересунувся; вона постійно перебувала в нервовій напрузі, бо люди, з якими вона працювала, або позвільнялися, або перейшли на інші зміни; у понеділок і в середу, коли я прокидався, щоб іти до школи, я часто натрапляв на неї, бо вона щойно прийшла зі служби й сиділа перед телевізором, дивлячись свою улюблену вранішню передачу, надто знервована, щоб лягти спати, і цмулячи пепто-бісмол[94] просто з пляшки.
84
Ідеться про пісню й альбом гурту «The Beatles» 1968 року.
85
«Radiohead» — британський рок-гурт, ідеться про їхню композицію «Karma Police» із альбому «OK Computer» 1997 року.
86
Роман американського письменника Джона Стейнбека (1939).
87
Готичний роман американського письменника Натаніеля Готорна (1851).
88
Лікарський засіб, який застосовують для короткотривалого зняття неспокою, страху, тривоги.
89
Німецький міцний лікер, настояний на травах.
90
Мережа закладів швидкого харчування в Сполучених Штатах.
91
Роман американського письменника Стівена Крейна (1871–1900).
92
Телоніус Монк (1917–1982) — американський джазовий піаніст і композитор.
93
Американський рок-гурт із Нью-Йорка, активно виступали в 1964–1972 роках.
94
Лікарський препарат, що використовується для лікування печії, розладів травлення.