Власне кажучи, не було слова, яке описувало б наші взаємини з Борисом. Поки не з’явилася Котку, я ніколи про це багато не думав. Усе було дуже просто: сонні полудні з кондиціонованим повітрям, ледачі й п’яні, штори опущені, ховаємося від спеки, порожні пакетики з-під цукру й засохлі шкурки від апельсинів, розкидані на килимі, «Dear Prudence» із «Білого альбому»[84], який Борис обожнював, або повторюється та сама стара радіохедівська[85] пісня:

Клей, який ми нюхали, навалювався на нас із чорним механічним ревінням, наче гуркіт пропелерів: завести двигуни! Ми падали спинами на ліжко в темряву, мов парашутисти, які падають спиною вперед із літака, хоча в такому глибокому очманінні потрібна була обережність із пакетом на обличчі, бо інакше доводилось обдирати засохлі кульки клею з волосся та кінчика носа після того, як очуняєш. Виснажений сон спина до спини на брудних простирадлах, які пахли сигаретним попелом і псиною, Попчик хропів, лежачи догори животом, підсвідомий шепіт долинав у повітря з вентиляційних труб, якщо уважно дослухатися. Вітер не стихав місяцями, піднятий ним пісок торохтів у вікна, поверхня плавального басейну брижилась і здавалася зловісною. Міцний чай уранці з краденим шоколадом. Борис смикав мене за волосся й штурхав під ребра. «Прокинься, Поттере. Вставай і сяй».

Я твердив собі, що мені його не бракує, але мені його бракувало. Я напивався сам-один, дивився програми для дорослих і канал «Playboy», читав «Грона гніву»[86] та «Будинок із сімома фронтонами»[87], які, схоже, змагалися за звання найзануднішої з будь-коли написаних книжок, і мені здавалося, що я витратив на них тисячі годин — цього часу вистачило б на те, щоб вивчити данську мову або навчитися грати на гітарі, якби я намагався, — гасав вулицями на паскудному скейтборді, який ми з Борисом знайшли в одному з покинутих будинків у кінці кварталу. Я ходив разом із Гедлі на вечірки шкільної команди спортивного плавання — то були вечірки без випивки, з батьками — а на вікенди відвідував безбатьківські вечірки хлопців, яких ледве знав: квадратики ксанаксу[88], ковтки єґермайстра[89], додому на міському автобусі КІТ о другій ночі, такий обдовбаний, що мусив міцно триматися за сидіння попереду себе, щоб не випасти в прохід. Якщо я нудився після школи, то було неважко долучитися до млявого натовпу курців марихуани, які блукали між «Дель Тако»[90] й дитячими ігровими автоматами на Стрипі.

Але я почувався самотнім. Мені бракувало Бориса, цього імпульсивного нехлюя: похмурого, зухвалого, палкого, дивовижно безумного. Бориса блідого й одутлого, з його краденими яблуками та російськомовними романами, згризеними нігтями й шнурками від черевиків, що волочаться в пилюці. Бориса — завжди п’яного підлітка, який зі смаком матюкався чотирма мовами й хапав їжу з моєї тарілки, коли йому хотілося, падав п’яний на підлогу й засинав із таким червоним обличчям, ніби йому надавали ляпасів. І хоч він часто брав щось у мене без дозволу — дрібні речі, DVD та шкільне приладдя завжди зникали з моєї шафи, не раз я ловив його, коли він нишпорив у моїх кишенях, шукаючи гроші, — його власні речі означали для нього так мало, що його користування чужим майном важко було назвати крадіжкою; коли в нього самого з’являлися гроші, він порівну ділив їх зі мною і з радістю давав мені все, що йому належало, якщо я в нього просив (а іноді й коли я не просив, як було тоді, коли я мимохідь замилувався золотою запальничкою містера Павликовського, а потім знайшов її в зовнішній кишені свого рюкзака).

Кумедна річ, але я хвилювався, що Борис іноді бував надто ніжним, якщо ніжний — це правильне слово. Коли вперше він обкрутився в ліжку й поклав руку мені на талію, я лежав півсонний протягом хвилини, не знаючи, що робити. Я дивився на свої старі шкарпетки на підлозі, на порожні пляшки з-під пива, на «Червоний знак хоробрості»[91] в м’якій обкладинці. Нарешті, збентежений, я вдав, ніби позіхаю, і спробував відкотитися вбік, але натомість він обняв мене міцніше, сонно притулившись до мене.

«Тс-с-с, Поттере, — прошепотів він мені в шию. — Це ж тільки я».

Це було дивно. А чи справді це було дивно? Було й не було. Я незабаром знову заснув, заколисаний його гірким запахом, запахом пива й немитого тіла, і його легким диханням, що лоскотало мені вухо. Я розумів, що не можу все це пояснити, не виставивши його набагато серйознішим, аніж воно було насправді. Ночами, коли я прокидався, охоплений страхом, він був тут як тут, ловив мене, коли я, нажаханий, вискакував із ліжка, тяг мене назад і вкладав під ковдру поруч себе, мурмочучи якісь нісенітниці польською мовою хрипким і дивним зі сну голосом. Ми засинали в обіймах один одного, слухаючи музику з мого айпода (Телоніуса Монка[92], «The Velvet Underground»[93], улюблену музику моєї матері) й іноді прокидалися, стискаючи один одного, наче викинуті на берег після аварії корабля або діти значно менші, ніж ми були.

А проте (тут починається каламутна частина, що найбільше мене турбувала) були також інші незрозумілі й плутані ночі, коли ми з ним хапали один одного, напіводягнені, у тьмяному світлі, яке сочилося з ванної, і все без окулярів здавалося мені розпливчастим і нестійким; руки ковзали по тілу брутально й швидко, на підлозі пінилося розлите пиво — дивно й не страшно, коли воно справді відбувалося, цілком варте того судомного дихання, яке проймало мене, коли мої очі закочувалися вгору і я забував про все; та коли наступного ранку ми прокидалися, лежачи на животах на різних краях ліжка й тихо стогнучи, усе перетворювалося на суміш якихось затемнених кадрів, мінливих і слабко освітлених, наче в якомусь експериментальному фільмі, спотворене обличчя Бориса на той час уже вивітрювалося з пам’яті, й усе з того, що було, впливало на наші реальні життя не більше, ніж сон. Ми ніколи про це не говорили; воно не було цілком реальним; збираючись до школи, ми кидалися черевиками, обливали один одного водою, ковтали аспірин, лікуючи наше похмілля, сміялися й жартували, поки йшли до зупинки нашого автобуса. Я знав, люди подумали б не те, якби знали, що з нами іноді відбувається, і я не хотів, аби хтось про це довідався, і я знав, що й Борис цього не хоче, а проте його це так мало хвилювало, що я був переконаний: то просто жарт, якого не слід ані брати до уваги, ані думати про нього. А проте мені не раз спадало на думку, може, мені все-таки слід набратися духу і щось сказати: провести якусь лінію, зробити речі очевидними, щоб абсолютно переконатись у тому, що він усе розуміє правильно. Але нагода поговорити з ним на цю тему ніколи не настала. А тепер уже не було сенсу ані про щось говорити, ані чогось соромитися, хоч цей факт мало мене втішав.

Я був невдоволений собою, що мені так його бракує. У мене вдома тепер усі пили не просихаючи, а надто Ксандра, внизу двері безперервно гримали («Якщо це була не я, тоді точно ти!» — кричала вона); а що Бориса тепер тут не було (при ньому вони бодай трохи стримувалися), то атмосфера стала значно брутальнішою. Частина проблеми полягала в тому, що в Ксандри змінилися години, коли вона мусила працювати в барі, розпорядок її робочого дня пересунувся; вона постійно перебувала в нервовій напрузі, бо люди, з якими вона працювала, або позвільнялися, або перейшли на інші зміни; у понеділок і в середу, коли я прокидався, щоб іти до школи, я часто натрапляв на неї, бо вона щойно прийшла зі служби й сиділа перед телевізором, дивлячись свою улюблену вранішню передачу, надто знервована, щоб лягти спати, і цмулячи пепто-бісмол[94] просто з пляшки.