— Це лиш я, стара й виснажена, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, коли побачила мене на сходах.

— Поплавай у басейні. Тебе відразу потягне в сон.

— Ні, дякую. Я ліпше посиджу тут зі своїм пепто. Який чудовий продукт! Він має смак жуйки, але набагато смачніший.

Щодо мого тата, то тепер він перебував удома набагато довше — тусуючись зі мною, що подобалося мені, хоч різкі зміни його настрою виснажували. Це був футбольний сезон; він ходив підстрибуючи. Перевіривши інформацію у «блекбері», батько ляскав своєю долонею по моїй і йшов у танець по вітальні.

— То що я, хіба не геній?

Він вивчав турнірні таблиці, читав звіти про матчі, а іноді консультувався з книжкою в м’якій обкладинці, що називалася «Скорпіон: твій спортивний рік у прогнозах».

— Я завжди шукаю, де мені може пощастити, — казав він, коли я бачив, як він ковзає пальцем по таблицях і вистукує цифри на калькуляторі, ніби намагається вирахувати податок на доходи. — Ти повинен угадати лише 53–54 відсотки результатів, щоб забезпечити собі непоганий прибуток у цій діяльності, — що ж до бакара, то вона лише для розваги, вона не вимагає майстерності, я поставив собі межі й ніколи їх не переступаю, але справді зробити великі гроші можна лише в спорті, якщо ти дотримуватимешся суворої дисципліни. Ти повинен підходити до цієї справи як інвестор. Не як уболівальник, навіть не як гравець, бо таємниця полягає в тому, що виграє краща команда, а лайнмейкер підтверджує рахунок. Але лайнмейкер має свої обмеження, бо він залежить від громадської думки. Він передбачає не те, хто виграє, а те, хто має виграти на думку публіки. От і різниця між теоретичним фаворитом і реальним фактом — прокляття, поглянь на того, хто приймає в кінцевій зоні, знову пощастило «Піттсбургу», а нам так треба, щоб вони забили, як отримати кулю в лоба, — одне слово, як я тобі вже сказав, я маю сісти й виконати свою домашню роботу, на відміну від Джо Біфбурґера, який обирає свою команду, лише протягом п’ятьох хвилин почитавши спортивну сторінку в газеті. То хто з нас матиме перевагу? Зрозумій, я не один із тих бевзів, чий погляд загоряється залежно від того, чи «Giants» на коні, чи під конем — це навіть твоя мати могла б сказати. Скорпіони все контролюють — це про мене. Я змагальник. Хочу виграти за будь-яку ціну. Ось звідки я запозичив свою акторську майстерність, коли ще був актором. Сонце в Скорпіоні, сузір’я Лева також має велике значення. Усе це є в моїй карті. А ти Рак, рак-самітник, ти ховаєшся у своєму панцирі і дієш зовсім по-іншому. Це не погано й не добре, це так, як воно є. Одне слово, я завжди від оборони переходжу в наступ, але ніколи не завадить уважно стежити за небесними переміщеннями світил у день гри.

— Це Ксандра пробудила твій інтерес до всього цього?

— Ксандра? Та половина букмекерів у Лас-Веґасі має свого астролога, і його номер завжди активний у їхніх мобілках. Одне слово, як я вже сказав, коли все решта однакове, то різне розташування планет робить ситуацію різною. Я в цьому не сумніваюся. Адже гравець може мати вдалий день, а може невдалий або й зовсім катастрофічний. Чесно кажучи, мати таку інформацію дуже вигідно, коли ти не знаєш, за що тобі, ха-ха, вхопитися, хоча… — і він показав мені товсту, перехоплену гумкою пачку банкнот, що здавалися сотенними, — цей рік був фантастично вдалим для мене. П’ятдесят три відсотки, тисяча ігор за рік. Диво та й годі.

Неділі були тими днями, які обіцяли йому великі прибутки. Уставши вранці з ліжка, я знаходив його внизу посеред шарудіння розгорнених газет, він метався всюди, веселий і неспокійний, ніби це був різдвяний ранок, відкриваючи й закриваючи шухляди, розмовляючи з рядком спортивних новин на своєму «блекбері» і хрумкаючи кукурудзяні пластівці прямо з пакета. Якщо я спускався вниз і дивився на телеекран разом з ним бодай протягом короткого часу, коли відбувалися великі ігри, він давав мені те, що називав шматком, — двадцять баксів, а іноді й п’ятдесят, якщо вигравав.

— Це щоб тебе зацікавити, — пояснював він, нахиляючись уперед на канапі, зосереджено потираючи руки. — Розумієш, нам треба, щоб «Colts» були стерті з мапи протягом першої половини гри. Знищені й розгромлені. А з «Cowboys» й «Niners» нам треба, щоб рахунок перевищив тридцять у другій половині гри…

— Ура! — закричав він, збуджено підстрибуючи з піднятим кулаком. — Втратили! М’яч у «Redskins»! Нам пощастило!

Але я був збентежений, бо це «Cowboys» втратили м’яч, а я думав, що вони мають перемогти, набравши щонайменше п’ятнадцять очок. Його раптові перекидання посеред гри з табору однієї команди до іншої були надто несподіваними, щоб я міг за ними встежити, і я іноді плутався й радів не за ту команду; проте коли ми навмання переключалися від гри до гри, від таблиці до таблиці, я тішився його екстазом і протягом дня об’їдався смачною їжею та хапав двадцятки й п’ятдесятки, якими він жбурляв у мене, наче вони падали з неба. В інші дні його опановувала туманна тривога, яка виникала на високій хвилі ентузіазму і яка, наскільки я міг здогадуватися, мала дуже небагато спільного з тим, як відбувалися його ігри; він ходив туди-сюди без видимої причини з руками, закинутими за голову, дивлячись на екран телевізора з виглядом людини, яку спіткала катастрофа в бізнесі: він звертався до тренерів, гравців, запитував, що з ними відбувається, якого біса вони грають не так як слід. Іноді він приходив до мене на кухню з дивним благальним виразом.

— Вони знущаються з мене, — казав він з іронією в голосі, спираючись на стільницю, вигляд у нього був комічний, а зігнута постать чимось нагадувала постать грабіжника банку, який щойно дістав кулю в живіт.

Лінії х. Лінії у. Скільки подолано ярдів, яка різниця в рахунку. У день ігор десь до п’ятої години біле світло пустелі долало незмінну похмурість неділі — осінь, яка переходила в зиму, самотність жовтневого смеркання зі школою наступного дня, — але в кінці таких футбольних вечорів наставав тривалий період тиші, коли настрій натовпу круто змінювався й усе ставало безрадісним і непевним, на екрані й у житті, металеве сяйво скла в патіо золотіло, а потім сіріло, довгі тіні та ніч падали на тишу пустелі, мене опановував смуток, який я не міг струсити з себе, відчуття мовчазних людей, які прямують до виходу зі стадіонів, і холодного дощу, який падає на університетські міста далеко на сході.

Паніку, що навалювалася на мене в ті години, пояснити було важко. Ці дні — дні матчів — уривалися так раптово, ніби тобі пустили кров, і це нагадувало мені ті дні, коли я спостерігав, як наше помешкання в Нью-Йорку пакували в ящики й відсилали геть: відчуття втрати домівки й неможливості за щось зачепитись. Я замикався нагорі у своїй кімнаті, вмикав усе освітлення, курив травичку, якщо вона в мене була, слухав музику, яку раніше не слухав на своїх переносних колонках (як-от Шостаковича та Ерика Саті, що їх записав на свій айпод для матері, але вона так ніколи цього й не послухала), і переглядав книжки у своїй бібліотеці — здебільшого з мистецтва, бо вони нагадували мені про неї.

«Шедеври голландського живопису», «Дельфт: золота доба», «Малюнки Рембрандта, його анонімні учні й послідовники». Зі шкільного комп’ютера я побачив, що існує книжка про Карела Фабриціуса (тоненька, лише сотня сторінок), але в шкільній бібліотеці її не було, а нашу діяльність на шкільному комп’ютері так ретельно перевіряли, що моя параноя перешкоджала мені робити якісь пошуки на ньому — а надто після того, як я бездумно перейшов за посиланням (Het Puttertje, The Goldfinch[95], 1654) і потрапив на офіційний сайт під назвою «База даних про втрачені твори мистецтва», де від мене вимагалося повідомити своє прізвище та адресу. Мене так налякав цей несподіваний сайт зі словами Інтерпол та втрачені, що я запанікував і вимкнув комп’ютер, чого нам не було дозволено робити.

— Що ти зробив? — запитав містер Остроу, бібліотекар, перш ніж я встиг увімкнути комп’ютер знову.