— Ти лише зроби те, що я тобі кажу. Скажи йому, хто ти такий, скажи, тобі треба поговорити з ним у справі, ля-ля-ля…

— Але ж… — Хто цей чоловік? — Що я повинен йому сказати?

Мій батько глибоко вдихнув повітря. Він намагався зберегти незмінний вираз обличчя, що йому непогано вдавалося.

— Він адвокат, — сказав він, випустивши повітря з грудей. — Адвокат твоєї матері. Скажи йому, щоб він розпорядився перевести цю суму грошей, — у мене очі на лоба полізли, коли я побачив суму в 65 тисяч доларів, — на ось цей рахунок. — Він показав пальцем на рядок цифр під нею. — Скажи йому, що я вирішив послати тебе до приватної школи. Йому будуть потрібні твоє прізвище та номер соціального страхування. Ото й усе.

— До приватної школи? — спитав я після розгубленої паузи.

— Розумієш, це з податкових міркувань.

— Але я не хочу ходити до приватної школи.

— Стривай-но, стривай, спочатку вислухай мене. Поки ці гроші використовуються на твою вигоду, офіційно, ми не маємо жодних проблем. А ресторан усім нам на вигоду. І насамперед тобі, врешті-решт. Я міг би зателефонувати й сам, але треба враховувати, що коли ми поставимо питання під правильним кутом, ми заощадимо десь тисяч тридцять доларів, які інакше дістануться уряду. Авжеж, нехай йому чорт, я пошлю тебе до приватної школи, якщо ти захочеш. У школу-пансіон. Я можу послати тебе навіть в Андовер[101] із цими грішми. Я тільки не хочу, щоб половину твоїх грошей урешті забрали податківці, ти зрозумів, що я кажу? Крім того — у той спосіб, у який усе це влаштовано, на той час, коли ти підеш навчатися в коледж, це коштуватиме тобі чималих грошей, тобто ти не зможеш претендувати на стипендію. Фінансові спонсори коледжу подивляться на твій рахунок і відразу зарахують тебе до учнів із великим прибутком, сімдесят п’ять відсотків якого вони заберуть собі вже протягом першого року твого навчання. А в той спосіб, який я тобі пропоную, ти вже тепер зможеш забрати всі свої гроші собі. Ти мене зрозумів? Коли вони принесуть тобі бодай якусь користь.

— Але ж…

— Але ж… — він заговорив фальцетом, язик висунув, очі скосив, — та облиш, Тео, — сказав він своїм нормальним голосом, коли я не перестав дивитися на нього. — Присягаюся Богом, я не маю часу на пусті розмови. Мені треба, щоб ти зателефонував якомога скоріше, поки на сході ще не позачинялись офіси. Якщо тобі треба щось підписати, скажи йому, щоб він надіслав папери «Федексом». Або факсом. Але нам треба зробити це якнайшвидше, зрозумів?

— Але чому все це повинен зробити я?

Тато зітхнув і закотив очі.

— Послухай-но, Тео, не випендрюйся переді мною, — сказав він. — Мені відомо, ти знаєш, як справи, бо я бачив, як ти перевіряєш пошту, так, авжеж, — сказав він, не слухаючи моїх заперечень, — ти щодня біжиш до поштової скриньки, наче схиблений ідіот.

Я був надто приголомшений усім цим і не знав, що мені відповісти.

— Але ж… — я подивився на папір, і цифра $ 65 000 знову стрибнула мені у вічі.

Без попередження батько підхопився на ноги й дав мені ляпаса так сильно й швидко, що секунду або дві я не розумів, що сталося. Потім, коли я ще не встиг моргнути й оком, він ударив мене вдруге, тепер уже кулаком, пролунало таке собі «бах», як у мультику, й перед очима в мене зблиснув спалах, наче від фотокамери. Коли я захитався, мої коліна підігнулись, усе набуло білого кольору, він схопив мене за горло й різко смикнув угору — і, стоячи навшпиньках, я почав ловити ротом повітря.

— Слухай мене! — Він горлав мені в обличчя — його ніс був за два дюйми від мого носа, а Поппер стрибав і гавкав мов навіжений, а у вухах мені так дзвеніло, наче голос мого батька намагався пробитися до мене крізь радіоперешкоди. — Ти зараз зателефонуєш цьому мужику, — і він помахав аркушем паперу перед моїм обличчям, — і скажеш йому те, що я, сука, кажу тобі. І не ускладнюй нічого, бо я примушу тебе зробити це, Тео, не бреши, бо я зламаю тобі руку, я виб’ю з тебе все лайно, якщо ти негайно не візьмеш слухавку. О’кей? О’кей? — повторював він у тиші, що дзвеніла мені у вухах і запаморочувала голову. Його прокурене дихання віяло кислим духом мені в обличчя. Він відпустив моє горло й відступив назад. — Ти мене чуєш? Скажи що-небудь.

Я провів долонею по обличчю. Сльози струменіли по моїх щоках, але вони текли автоматично, як вода з крана, і жодна емоція не була пов’язана з ними.

Батько заплющив очі, потім знову розплющив їх. Похитав головою.

— Слухай, — сказав він рішучим голосом, але ще важко відсапуючись. — Ти мені пробач.

Проте краєм свідомості я не відчув жалю в його голосі. Голос звучав так, ніби він досі прагнув вибити з мене все лайно.

— Але я присягаюся тобі, Тео. Ти лише довірся мені. Ти повинен зробити це для мене.

Усе було змазане перед моїми очима, і я підняв обидві руки, щоб поправити окуляри. Моє дихання було таким гучним, що створювало найбільший шум у кімнаті.

Мій батько, впершись руками в боки, підняв очі до стелі.

— Годі вже тобі, — сказав він. — Припини.

Я не сказав нічого. Ми стояли там ще одну довгу хвилину або дві. Поппер перестав гавкати й дивився на нас стривоженим поглядом, ніби намагався зрозуміти, що відбувається.

— Просто склалася така ситуація… розумієш? — Тепер він знову був практичний і розважливий. — Пробач мені, Тео, я присягаюся, що готовий просити в тебе пробачення, але я справді опинився у великій скруті, ми потребуємо цих грошей тепер, цієї ж таки хвилини, ми справді їх потребуємо.

Він намагався зустрітися зі мною очима; його погляд був щирий, розумний.

— Що це за мужик? — запитав я, дивлячись не на нього, а на стіну позаду його голови, мій голос звучав сухо й відсторонено.

— Адвокат твоєї матері. Скільки разів я повинен тобі це повторювати? — Він розтирав собі руку, наче ушкодив її, коли мене вдарив. — Ти зрозумій, Тео, я прошу в тебе пробачення, але я не поводився б так, якби це не було так важливо. Бо я справді опинився в безвихідному становищі. Це все тимчасово, ти ж розумієш, доки нам пощастить розкрутити наш бізнес. Бо весь наш задум може розвалитись отак, — він клацнув пальцями, — якщо я не зможу заплатити бодай кільком кредиторам. А потім я влаштую тебе в кращу школу. Можливо, навіть у приватну. Тобі це сподобається, хіба ні?

Захопившись свої базіканням, він уже набирав номер. Передав мені слухавку і — поки ніхто не відповів — перебіг на протилежний кінець кімнати й підняв слухавку суміжної лінії.

— Добрий день, — сказав я, звертаючись до жінки, яка мені відповіла, — е, пробачте мені, — мій голос був хрипкий і нерівний, я ще не міг цілком усвідомити, що відбувається. — Чи можу я поговорити з містером… містером…

Мій батько тицьнув пальцем у папір: Брейсґьордлом.

— З містером… еее… Брейсґьордлом, — голосно сказав я.

— І хто телефонує, як мені йому сказати?

І мій голос, і її лунали надто гучно, це пояснювалося тим, що батько підслуховував розмову по суміжній лінії.

— Теодор Декер.

— О так, — сказав чоловік на протилежній лінії, коли він підійшов і взяв слухавку. — Привіт, Теодоре! Як там у тебе справи?

— Непогано.

— Твій голос звучить так, ніби ти застудився. Тебе мучить нежить, так?

— Схоже, так, — невпевнено відповів я.

Батько в протилежному кінці кімнати беззвучно промовляв губами слово ларингіт.

— От лихо, — прозвучав голос із відлунням у слухавці, так гучно, що мені довелося відвести її від вуха. — Я ніколи не думав, що люди можуть застуджуватися під гарячим сонцем, де ти тепер. В усякому разі, я радий, що ти зателефонував, — мені досі не вдавалося сконтактувати з тобою безпосередньо. Я здогадуюся, що тобі досі нелегко. Але, думаю, ти почуваєшся краще, аніж тоді, коли ми зустрічалися з тобою востаннє.

Я промовчав. Хіба я зустрічався з цим чоловіком?

— То був тяжкий час, — сказав містер Брейсґьордл, правильно зрозумівши мою мовчанку.

Оксамитовий, плавний голос розбудив у мені якийсь спогад.