— Справді тяжкий, — сказав я.

— Заметіль пригадуєш?

— Пригадую.

Він з’явився через тиждень після смерті моєї матері: старий чоловік із цілком сивою головою — акуратно вдягнений, смугаста сорочка, краватка-метелик. Він і місіс Барбур, здавалося, знали одне одного, чи принаймні він її знав. Він сів навпроти мене в кріслі, найближчому до канапи, й багато говорив, усяку всячину, хоч моя пам’ять зберегла лише розповідь про те, як він познайомився з моєю матір’ю: густа заметіль, жодного таксі на видноті, та ось супроводжуване вихором білого снігу з-поза рогу Вісімдесят Четвертої вулиці з Парковою виїхало таксі з пасажиром. Вікно опустилося — моя мати (видовище дивовижної краси) сказала, що їде до Східної П’ятдесят Сьомої вулиці, чи йому по дорозі?

— Вона завжди згадувала ту заметіль, — сказав я. Мій батько, притискаючи слухавку до вуха, подивився на мене гострим поглядом. — Коли місто геть паралізувало.

Він засміявся.

— Яка це була чудова молода леді! Я вийшов зі зборів — до пізнього часу засидівся з літніми членами правління на розі Паркової авеню і Дев’яносто другої вулиці, була там одна судновласниця, яка вже, на жаль, померла. Одне слово, спускаюся я з того пентхаузу на вулицю, тягну портфель зі своїми паперами, звичайно, а снігу випало завтовшки з фут. Глибока тиша. Діти каталися на санчатах по Парковій авеню. Поїзди метро ходили тільки до Сімдесят другої вулиці, й ось я волочуся по коліно в снігу, коли раптом до мене під’їхало жовте таксі з твоєю матір’ю в ньому. Зі скрипом зупиняється. Так ніби рятівну експедицію по мене вислали. «Стрибайте всередину, підвезу!» Центр міста був геть безлюдним, сніжинки кружляли й падали, усі ліхтарі світились. І ми котилися там зі швидкістю близько двох миль на годину, наче на санях, не зважаючи на червоне світло, — не було сенсу десь гальмувати або зупинятися. Пам’ятаю, ми розмовляли про Ферфілда Портера[102] — тоді саме відбувалася його виставка в Нью-Йорку, а потім перейшли на Френка О’Гару[103] та Лану Тьорнер[104] і засперечалися, в якому саме році закрили старий автомат «Горн і Гардарт»[105]. А потім з’ясувалося, що ми працюємо через вулицю одне від одного! То був початок чудової дружби, як то кажуть.

Я подивився на тата. Він мав дивний вираз обличчя, губи в нього були міцно стиснуті, ніби його нудило й він готувався виблювати просто на килим.

— Ми трохи говорили про те, що мама тобі залишила, якщо пам’ятаєш, — сказав голос на протилежному кінці телефонної лінії. — Небагато, бо тоді було не до того. Але я сподівався, що ти прийдеш побачитися зі мною, коли будеш готовий поговорити. Я зателефонував би тобі до твого від’їзду з Нью-Йорка, якби знав, що ти виїдеш.

Я подивився на тата, на аркуш у своїй руці.

— Я хочу записатися до приватної школи, — бовкнув я.

— Справді? — запитав містер Брейсґьордл. — Це непогана думка. А де ти хочеш навчатися? Повернутися назад, на схід? Чи десь там, де ти тепер?

Ми про це не подумали. Я подивився на батька.

— Еее… — сказав я, — еее…

А мій батько корчив гримаси й гарячково махав руками.

— На заході можуть бути чудові приватні школи, хоч я нічого про них не знаю, — сказав містер Брейсґьордл. — Я навчався в Мілтоні, де здобув неоціненний досвід. Там навчався й мій старший син протягом року, хоч виявилося, що та школа йому не дуже підійшла…

Поки він говорив — про Мілтон, про Кент, про різні приватні школи, де навчалися діти його друзів або знайомих, — батько писав цидулку. Він кинув її мені. «Перешліть мені телеграфом гроші, — говорилося в ній. — Внесок за навчання».

— Еее… — сказав я, не знаючи, як підступити до цієї теми, — мати залишила мені якісь гроші?

— Ну, не зовсім, — сказав містер Брейсґьордл, який трохи охолов, почувши це запитання, чи, може, був невдоволений тим, що я урвав його розповідь. — Вона мала фінансові труднощі незадовго до своєї смерті, як тобі, певне, відомо. Але ти маєш п’ятсот двадцять дев’ятий. А перед самою смертю вона поклала трохи грошей на твій рахунок ПГН.

— Що це таке?

— Передача грошей неповнолітнім. Вони мають бути використані для твоєї освіти. Але ні для чого іншого вони використані бути не можуть — принаймні доти, доки ти неповнолітній.

— Чому не можуть? — запитав я після короткої паузи, бо він, як мені здалося, особливо наголосив на останньому пункті.

— Бо такий закон, — коротко відповів він. — Але, звичайно, чогось можна домогтися, якщо ти хочеш піти до школи. Я знаю клієнтку, яка використала п’ятсот двадцять дев’ятий свого старшого сина, щоб оплатити фантастично дорогий дитячий садок для меншого. Я, звичайно, не стверджую, що двадцять тисяч доларів на рік є розумною витратою грошей на цьому рівні, — це, безперечно, найдорожчі олівці на Мангеттені! Але важливо, щоб ти знав, як працює ця система.

Я подивився на батька.

— Тобто ви ніяк не могли б переслати мені шістдесят п’ять тисяч доларів, якби вони знадобилися мені негайно, в цю хвилину?

— Ні! Категорично ні! Тож викинь це собі з голови. — Його тон змінився — безперечно, він переглянув свою думку про мене, я більше не був сином своєї матері й милим хлопчиком, а був нахабним малим хапугою. — До речі, можу я запитати, звідки ти взяв цю конкретну цифру?

— Еее… — я подивився на батька, який затулив долонею очі.

«Кепські справи», — подумав я, а потім зрозумів, що сказав це вголос.

— Зрештою, це не має значення, — сказав містер Брейсґьордл шовковим голосом. — Це просто неможливо.

— Ніяк неможливо?

— Ніяк неможливо, такого способу не існує.

— Ну то гаразд. — Я намагався увімкнути думку, але розум розбігався в двох напрямках відразу. — Чи не могли б ви в такому разі надіслати мені частину цих грошей? Половину, скажімо?

— Ні. Ця справа має бути залагоджена безпосередньо з коледжем або школою твого вибору. Іншими словами, я повинен побачити рахунки та оплатити їх. Це також передбачає багато паперової праці. А в тому малоймовірному випадку, коли ти не захочеш ходити в коледж…

Поки він плутано говорив про різні плюси та мінуси рахунків, які моя мати відкрила для мене (усі вони були цілком недоступними, щоб ані мій батько, ані я не могли дістатися до живих грошей), мій батько прибрав слухавку від вуха і на його обличчі з’явився вираз, який я назвав би жахом.

— Дякую вам, сер, мені це справді корисно знати, — сказав я, прагнучи якомога швидше закінчити цю розмову.

— Звичайно, оформлюючи свої вклади в такий спосіб, вона прагнула мати певні переваги в оподаткуванні. Але насправді передусім вона хотіла домогтися, щоб твій батько ніколи не зміг дістатися до них.

— Справді? — сказав я невпевненим голосом після тривалої мовчанки. Щось у його тоні змусило мене запідозрити, що він знає про дартвейдерівську[106] присутність мого батька на лінії нашої розмови (я чув його дихання, а чи чув він, не знаю).

— Є також інші причини, які вимагають пильно оберігати твій рахунок. Я маю на увазі, — чемна пауза, — не знаю, чи я повинен це тобі казати, але невідома особа двічі намагалася зняти з нього великі суми.

— Що? — запитав я після гнітючої паузи.

— Розумієш, — сказав містер Брейсґьордл таким далеким голосом, ніби він долинав із глибини океану. — Я розпорядник твого рахунку. І через два місяці по тому, як померла твоя мати, якийсь чоловік увійшов у банк на Мангеттені в години прийому і спробував підробити мій підпис на паперах. Але в головному відділенні мене знають, і вони відразу зателефонували мені; вони ще розмовляли зі мною по телефону, коли зловмисник вислизнув за двері, перш ніж охоронець зміг підійти до нього й перевірити його документи. Це було, нічого собі, майже два роки тому. Але потім, минулого тижня, — ти одержав листа, в якому я все це тобі описав?