Ми обидва відразу перестали розмовляти й мовчки перебирали свій дріб’язок. Це був не той час, коли Ксандра зазвичай приходила додому, але від певного часу розпорядок її дня став безладним, і ми часто зустрічалися з нею в несподівані години. Але тепер якимсь дивним голосом вона покликала мене.

Ми перестали дзвеніти монетами. Зазвичай Ксандра називала мене малий, або гей ти, або як завгодно, тільки не Тео. Я помітив, що вона прийшла у робочій формі.

— Твій батько потрапив в автомобільну аварію, — сказала вона.

Вона сказала це так, ніби зверталася до Бориса, а не до мене.

— Де? — запитав я.

— Це сталося близько двох годин тому. Мені зателефонували на роботу з лікарні.

Борис і я подивились один на одного.

— Ого! — сказав я. — Що сталося? Він розбив автомобіль?

— Алкоголь у його крові складав 3,9 проміле.

Ця цифра нічого для мене не означала, крім інформації, що він був п’яний за кермом.

— Ото вклепався, — сказав я, запихаючи до кишені свій дріб’язок. — І коли він повернеться додому?

Вона подивилася на мене порожнім поглядом.

— Додому?

— Коли його випишуть із лікарні?

Вона швидко-швидко замотала головою; пошукала поглядом стілець, на який могла б сісти, й сіла на нього.

— Ти нічого не зрозумів. — Її обличчя було безвиразним і дивним. — Він загинув. Помер.

Наступні шість або сім годин минули, як у тумані. Прийшли кілька друзів Ксандри: її найкраща подруга Кортні; Джанет — жінка з її роботи; Стюарт і Ліза, подружжя, яке було кращим і нормальнішим, аніж усі ті, кого Ксандра приводила додому. Борис щедро виставив усе, що в нього залишалося від травички Котку, й цей жест був належно оцінений усіма присутніми, потім, слава Богу, хтось (мабуть, Кортні) замовив піцу — я не знаю, як їй пощастило умовити «Домінос» доставити її в нашу діру, бо ми з Борисом понад рік марно вмовляли їх привезти товар, використовуючи всі відомі нам лестощі та благання.

Поки Джанет обіймала Ксандру, поки Ліза гладила її по голові, а Стюарт варив каву на кухні, поки Кортні скручувала косяк на журнальному столику, що робила з не меншою майстерністю, ніж Котку, ми з Борисом стовбичили на задньому плані, ошелешені й приголомшені. Важко було повірити, що батько мертвий, адже його сигарети досі лежали на кухонній стійці, його старі тенісні черевики — біля дверей чорного ходу. Схоже, що — усе це я бачив у неправильному порядку, і моя свідомість мусила впорядковувати цей плин подій — батько розбив свій «лексус» на автостраді десь перед другою годиною пополудні, виїхавши на протилежний бік дороги і врізавшись в автотягач із причепом, при цьому він загинув відразу (на щастя, не постраждали ані водій вантажівки, ані пасажири машини, що їхала слідом за автотягачем і врізалась у нього ззаду, тільки її водій зламав ногу). Повідомлення про вміст алкоголю в крові мого батька й здивувало мене, й не здивувало — я підозрював, що батько знову почав пити, хоч і не бачив, як він це робить, але Ксандру найбільше приголомшило не його глибоке сп’яніння (він був фактично непритомний за кермом), а те місце, на якому сталася подія, — поза Веґасом, де дорога прямувала на захід, у пустелю.

— Він мусив мені сказати, він мусив мені сказати, — повторювала вона сумним голосом, відповідаючи на якісь питання Кортні, але чому, думав я, сидячи на підлозі й затуляючи обличчя долонями, вона вважала, що в природі мого батька говорити правду хоч там про що?

Борис поклав руку мені на плече.

— Вона нічого не знає, так?

Я зрозумів, що він каже про містера Сільвера.

— То мені…

— Куди він їхав? — запитала Ксандра, звертаючись до Кортні й Джанет майже агресивним тоном, так ніби підозрювала, що ті приховують від неї інформацію. — Що він там робив?

Було дивно досі бачити її в робочій формі, бо зазвичай вона відразу звільнялася від неї в ту секунду, коли переступала поріг.

— Він не поїхав на зустріч із тим суб’єктом, із яким пообіцяв зустрітися, — прошепотів Борис.

— Я знаю.

Можливо, він і справді збирався посидіти й поговорити з містером Сільвером, але і моя мати, і я знали, як часто й фатально він зупинявся біля якогось бару, щоб проковтнути чарку або дві й заспокоїти нерви, як він завжди казав. І хто міг знати, що в ті хвилини відбувалося в його свідомості? Нічого такого, чим можна було б за нинішніх обставин підбадьорити Ксандру, адже він мав звичай ухилятися від узятих на себе зобов’язань.

Я не плакав. Хоч холодні хвилі паніки й невіри накочувалися на мене, усе здавалося мені дуже нереальним, і я шукав його поглядом, мене знову й знову вражала відсутність його голосу серед інших, цього розкутого, тверезого голосу, яким лише аспірин рекламувати («Четверо з п’яти лікарів…»), який одразу виділявся серед усіх інших у кімнаті. Ксандра перестрибувала від реальності до нереальності — витирала очі, розносила тарілки для піци, наливала кожному червоного вина, яке невідомо де взялось, — а потім знов обливалася слізьми. Лише Попчик почувався щасливим; ми рідко бачили стільки гостей у своєму домі, й він перебігав від гостя до гостя, і його анітрохи не бентежило те, що всі його тільки відштовхували. У якусь непевну мить, уже пізно ввечері, коли Ксандра плакала удвадцяте в обіймах Кортні («О Боже, він мене покинув, я не можу повірити в це…»), Борис відвів мене вбік і сказав:

— Поттере, мені треба йти…

— Ні, будь ласка, не йди.

— Котку там божеволіє. Я повинен тепер бути в її матері. Вона не бачила мене вже сорок вісім годин.

— Послухай-но, скажи їй, нехай вона приходить сюди, якщо хоче, — розкажи, що сталося. Але буде зовсім кепсько, якщо ти зараз підеш.

Ксандра була заклопотана гостями та своїм горем, тому Борис зміг піднятися нагору й зателефонувати з її кімнати, зазвичай замкненої, де ані я, ані Борис ніколи не були. Десь через десять хвилин він швидко спустився вниз.

— Котку сказала, щоб я залишився, — сказав він, сівши з розгону на канапу поруч зі мною. — Вона просила мене переказати тобі, що їй дуже шкода.

— Ого, — сказав я, мало не заплакавши, і притулив долоню до обличчя, щоб він не помітив, як я здивувався й розчулився.

— Я хотів сказати, вона знає, що це таке. Її батько також помер.

— Справді?

— Так, кілька років тому. Як і твій, він загинув в автомобільній аварії… Щоправда, вони не були дуже близькими…

— Хто помер? — запитала Джанет, нависши над нами, постать у зім’ятій шовковій блузці, яка тхнула травичкою та макіяжем. — Хтось іще помер?

— Ні, — коротко відрубав я.

Я не любив Джанет — це була та сама легковажна особа, яка взялася доглядати Поппера, а потім наклала йому їжі й замкнула в домі.

— Я звертаюся не до тебе, а до нього, — сказала вона, відступивши і спрямувавши неуважний погляд на Бориса. — Хтось помер? Хтось тобі близький?

— Так, я втратив кількох людей.

Вона закліпала очима.

— Ти звідки приїхав?

— А в чому річ?

— Голос у тебе дивний. Схожий на британський або якийсь такий. Але ні. Він схожий на суміш британського й трансильванського.

Борис зареготав.

— Трансильванського? — перепитав він, показавши їй свої ікла. — Хочеш, укушу?

— Кумедні ви хлопці, — пробурмотіла вона, потім постукала Бориса по голові дном келиха з вином і подибала прощатися зі Стюартом і Лізою, які вже наготувалися йти.

Ксандра, схоже, ковтнула пігулку.

— Мабуть, більш ніж одну, — сказав мені Борис на вухо.

Здавалося, вона перебуває на межі відключення. Борис — із мого боку це було паскудно, але я не хотів цього робити — забрав у неї сигарету й погасив її, а потім допоміг Кортні провести її сходами до її кімнати, де вона лягла на ліжко долілиць, не зачинивши дверей.

Я стояв у дверях, поки Борис і Кортні скидали з неї черевики, — уперше з цікавістю оглядаючи кімнату, яку вона та мій батько завжди тримали замкненою. Брудні філіжанки й таці, стоси журналу «Glamour», ліжко, застелене пишним зеленим покривалом, лептоп, яким мені не дозволяли користуватися, велотренажер — хто знав, що вони тут мають навіть велотренажер?