Ксандрині черевики вони скинули, але далі вирішили не роздягати її.

— Ви хочете, щоб я тут заночувала? — запитала Кортні Бориса тихим голосом.

Борис безсоромно потягся й позіхнув. Його сорочка задерлася вгору, а джинси сповзли дуже низько, й було видно, що він без трусів.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав він. — Але вона, схоже, цілком відключилася.

— Мені байдуже.

Можливо, я геть накурився — а я накурився, — але вона нахилилася так близько до нього, що, мені здалося, вона намагається спокусити його, й мене це дуже насмішило.

Я, либонь, засопів або здушено засміявся, і Кортні обернулася саме вчасно, щоб побачити мій комічний жест — я показував Борисові великим пальцем на двері, мовляв, жени її втришия звідси!

— З тобою все гаразд? — холодно запитала вона, подивившись на мене згори вниз.

Борис також сміявся, та, коли вона обернулася до нього, він узяв себе в руки й змінив вираз обличчя на душевний і стурбований, що насмішило мене ще більше.

Коли всі роз’їхалися, Ксандра повністю відключилась — вона спала так міцно, що Борис дістав кишенькове люстерко з її сумочки (у якій він шукав пігулки та гроші) і підніс їй до носа, щоб з’ясувати, чи вона дихає. У її гаманці було 229 доларів, які я взяв без будь-яких докорів сумління, бо їй залишилися кредитки й нереалізований чек на $2025.

— Я так і думав, що Ксандра — це не справжнє її ім’я, — сказав я, посунувши до нього її водійське посвідчення: обличчя помаранчевого кольору, інша зачіска з розпушеним волоссям, ім’я Сандра Джей Террелл, без будь-яких скорочень. — Цікаво, від чого ці ключі?

Борис — як лікар зі старомодного кінофільму — спробував її пульс, сидячи на ліжку біля неї, й підніс люстерко до світла.

— Да, да, — пробурмотів він, потім буркнув іще щось, чого я не зрозумів.

— Чого ти?

— Вона вимкнулася.

Він тицьнув пальцем їй у плече, а потім нахилився над нею і став дивитися в шухляду тумбочки, де я поквапно розбирав цілу купу розмаїтого сміття: монетний дріб’язок, фішки, губну помаду, підставки під пивні кухлі, накладні вії, засіб для зняття лаку з нігтів, потріпані книжки в м’яких обкладинках («Ваші вразливі зони»), пробники парфумів, старі касети, карти страхування, прострочені років на десять, і ціла купа реклам на сірникових коробках із контори «Рено» з написами: «Надаємо послуги у справах про водіння автомобіля в нетверезому стані та всіх видах злочинів, скоєних під наркотиками».

— Оце я заберу, — сказав Борис, простягши руку й забираючи стрічку з презервативами. — А це що? — Він підібрав якусь річ, на перший погляд схожу на бляшанку з кока-колою, та, коли він її потрусив, вона заторохтіла. — Ха, — сказав він і передав її мені.

— Молодець, — сказав я, відкручуючи кришку (бляшанка виявилася несправжньою) і висипаючи її вміст на нічний столик. — Оце так, — сказав я через кілька секунд.

Саме тут Ксандра тримала свої чайові — почасти готівкою, почасти фішками. Там було також чимало інших речей — так багато, що мені знадобився певний час, аби їх роздивитись, але мій погляд відразу впав на сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері й зникли незадовго перед тим, як батько покинув нас.

— Ого, — сказав я, піднявши одну з них великим і вказівним пальцями. Мати вдягала ці сережки майже на кожну коктейльну вечірку й на кожний врочистий вихід — синьо-зелена прозорість каменів, їхній порочний опівнічний блиск був так само частиною її, як і колір її очей або гострі темні пахощі її волосся.

Борис захихотів. У купі грошей він негайно помітив і схопив циліндрик із-під фотоплівки, який відкрив тремтливими руками. Устромив туди кінчик мізинця та облизав його.

— Оце круто, — сказав він, провівши пальцем по яснах. — Котку впісяється, що не захотіла прийти.

Я показав йому сережки на розкритій долоні.

— Гарні, — сказав він, майже не подивившись на них.

Він висипав порошок на нічний столик.

— За це можна вторгувати дві тисячі баксів.

— Вони належали моїй матері.

Батько продав більшість її коштовностей іще в Нью-Йорку, включно з обручкою. Але тепер я побачив, що Ксандра залишила деякі з них для себе, й мене опанував дивний смуток, коли я побачив, що вона вибрала. Не перли й не рубінову брошку, а дешеві речі з маминої юності, серед них чарівний браслет, який мама носила в старших класах, із підвісками у формі кінських підків, пуантів і чотирилисткової конюшини, які подзенькували, коли вона рухала рукою.

Борис випростався, ущипнув себе за ніздрі й подав мені банкноту, згорнуту в трубочку.

— Хочеш?

— Ні.

— Понюхай. Ти відразу відчуєш себе краще.

— Ні, дякую.

— Тут цього порошку чимало. Ми можемо зберегти трохи для себе, а решту продати.

— Ти вже його пробував? — запитав я з сумнівом, подивившись на випростане тіло Ксандри.

Хоч вона й перебувала в цілковитій відключці, мені не хотілося, щоб ми розмовляли над її спиною.

— Та пробував. Котку його любить. Він, щоправда, дорогий. — На хвилину він начебто вимкнувся, потім закліпав, швидко-швидко. — Ну ж бо. Призволяйся, — сказав він, сміючись. — Ти не знаєш, від чого відмовляєшся.

— Я й без цього геть заморочений, — сказав я, рахуючи гроші.

— Так, але це прочистить тобі мозок.

— Борисе, я не можу зараз балдіти, — сказав я, вкладаючи сережки й чарівний браслет до кишені. — Якщо ми поїдемо, то треба вирушати зараз. Перш ніж сюди почнуть приходити люди.

— Які люди? — скептично запитав Борис, похитуючи кінчиком пальця перед своїми ніздрями.

— Повір мені, це станеться скоро. З’являться працівники служби опіки над неповнолітніми та інші.

Я рахував гроші — 1321 долар плюс монети; значно більшу суму можна було набрати у фішках, близько п’яти тисяч доларів, але ці гроші я вирішив їй залишити.

— Половина мені й половина тобі, — сказав я, розкладаючи гроші на дві рівні купки. — Тут їх вистачить на два квитки. Мабуть, ми вже не встигнемо на останній авіарейс, але нам треба поквапитись і зловити таксі до аеропорту.

— Зараз? Уночі?

Я перестав рахувати гроші й подивився на нього.

— Тут у мене нікого немає. Нікогісінько. Надо. Вони запхають мене до дитячого будинку так швидко, що я й отямитися не встигну.

Борис кивнув на тіло Ксандри — дивитись на яке було не вельми приємно, бо, розкинувшись на ліжку обличчям у матрац, вона дуже скидалася на труп.

— А що робити з нею?

— А що ми, в біса, можемо зробити? — сказав я після короткої паузи. — Зачекати, поки вона прокинеться й побачить, що ми пограбували її?

— Не знаю, — сказав Борис, подивившись на неї з сумнівом. — Мені просто шкода її.

— Не шкодуй. Я їй не потрібен. Вона покличе тих людей, як тільки зрозуміє, що інакше не зможе мене позбутися.

— Тих людей? Не розумію, про кого ти говориш.

— Борисе, я неповнолітній. — Я відчував, як на мене накочується знайома хвиля паніки. Ситуація, звичайно, не була ситуацією життя або смерті, але я сприймав її саме як таку, дім для мене наповнювався димом, вогонь перекривав усі виходи. — Не знаю, як це робиться у вашій країні, але я не маю тут ані родини, ані друзів…

— Мене! Ти маєш мене!

— І що ти можеш зробити? Усиновити мене? — Я підвівся на ноги. — Зрозумій, якщо ти зі мною, то нам треба поквапитися. Твій паспорт із тобою? Без нього ти не зможеш сісти в літак.

Борис підніс руки вгору жестом «досить уже», який здавався мені дуже російським.

— Стривай! Ти надто поспішаєш.

Я зупинився на півдорозі до дверей.

— У чому твоя проблема, Борисе, бляха-муха?

— Моя проблема?

— Це ж ти хотів утекти! Це ти просив мене, щоб я приєднався до тебе! Учора ввечері.

— І куди ж ти вирушаєш? До Нью-Йорка?

— А куди ще?

— Я хочу поїхати кудись туди, де тепло, — відразу відповів він. — У Каліфорнію.

— Це дурне. Кого ми там знаємо?

— Ка-лі-фор-нія, — прокаркав він.

— Ну, знаєш…

Хоч я нічого не знав про Каліфорнію, було цілком реально припустити, що Борис (крім кількох рядків із «California Über Alles»[110], які він тепер мугикав) знав про неї ще менше.